Переможниця конкурсу «Від селянки — до панянки» сільський голова села Петрики, що в Городищенському районі на Черкащині, Наталія Гибало нещодавно здійснила казкову новорічну подорож до Лапландії. За словами Наталії Петрівни, взяти участь у цьому конкурсі її спонукала багаторічна плідна співпраця з фірмою «Урожай», яка орендує чимало сільськогосподарських угідь. Від орендаря сільських земель громада отримує основне — конкретну соціальну допомогу. Не забувають у фірмі й про навчання сільських голів.
Історію села писали всією громадою
— Торік, наприклад, — розповідає Наталія Петрівна, — ця структура нас, сільських голів, учила по-європейськи писати проекти. Обіцяли: хто візьметься за цю справу, зможе потрапити до Польщі й вивчити досвід тамтешніх колег. 30 осіб із різних областей узяли участь у навчанні, а 10 колег, зокрема і я, вирушили в мандрівку. Мій проект тоді стосувався написання історії села. Збирати матеріали почали, як мовиться, з нуля. Жодного рядка про мої рідні Петрики за роки незалежності ніде не було опубліковано. Довелося залучити вихідців із нашого села, які працювали в архівах Києва та Черкас. Знайшли чимало цікавої інформації, історія села виявилася багатою на знаменні події, та видати книгу не було за що. На щастя, проект тоді виграв у конкурсі, і ми таки надрукували книгу. На громадських слуханнях у селі кожному зі сцени її вручили. Сьогодні вже визначилися, що потрібно її перевидати — розширити розповідями про кожну сільську родину.
— А як на конкурс «Від селянки — до панянки» потрапили?
— Мене зацікавив конкурс, бо я, скажу по секрету, ніколи в косметичному салоні не була, як, до речі, і багато хто із сільських трудівниць. Вирішила проекспериментувати і відчути, як це — побувати в руках професійних косметологів і перукарів. Перед конкурсом кілька днів нічого не їла, схудла на 4 кілограми (з 52-го розміру «влізла» в 48-й). Відчула, як працюють справжні професіонали й була приємно вражена. Вони додали краси всім учасницям проекту. А перемогти в конкурсі я навіть не сподівалася. Про Лапландію (а саме такий приз передбачався за перемогу) і не мріяла.
Усім сільським діткам від Діда Мороза з Лапландії Наталія Гибало привезла невеличкий сувенір. За її словами, приємні емоції треба передати всім діткам. Та ще перед поїздкою жінка пообіцяла:
— Для себе в Санта Клауса не проситиму нічого. Можу хіба помріяти, щоб вирвати волосину з його бороди (як у фільмі про Хотабича), розірвати її й загадати — аби всі керівники в державі стали патріотами. Але то лише мрії. Як і задумка про переробне підприємство з виготовлення гарбузової олії в Петриках. Люди масово сіють гарбузи, віддають це насіння за безцінь. А якийсь монополіст, продаючи його в Європу, має на цьому добрі гроші. То чому їх не спрямувати в громаду. А в селі все для цього є: і сировина, і ринок збуту. Потрібно лише організувати, збудувати...
— А як з проблемами, на які скаржаться ледь не всі без винятку керівники громад?
— Такі питання, як водопостачання, освітлення, вивезення сміття, — не турботи Санта Клауса. Ми з ними впораємося самі. Нині вже все село освітлене. Зі сміттям також проблем не маємо — у нас укладено угоду з Вільшанською громадою, де діє звалище. А ось водогону в нас не було ще з радянських часів, та люди не байдикують — у кожного своя криниця, більшість купила собі невеличкі насосні станції. Хто хоче, той створює собі цивілізовані умови життя, і вони не гірші за міські й навіть дешевші.
Чи існує рецепт успіху сільського голови?
Саме таке запитання я поставив Наталії Петрівні, сподіваючись на неординарну відповідь. Голова й справді замислилася. А потім мовила дещо зненацька:
— Сільським головою має бути людина-ідеаліст, яка прагне працювати на громаду й при цьому байдужа до грошей. Решті всього можна навчитися. Я ж потрапила на цю посаду випадково. Працювала на пошті. Так сталося, що захворіла дитина, і на її лікування витратили всі заощадження. Надворі зима, топити нічим, а тут, бачу, розчищають лісосмугу й возять машиною дрова. 90 гривень машина — ціна символічна. Голові господарства — дві машини, бухгалтеру, секретареві, касиру... А ми з чоловіком бігаємо до лісу і збираємо хмиз. Кажу, піду до голови. Пояснила йому складну ситуацію, кажу, якби й нам машину дровець купити. В нас у хаті три голоси — я, чоловік і свекруха — ми, мовляв, вас підтримаємо. Він на мене подивився: знаєш, каже, до чого мені твої три голоси... Йду додому, плачу. Від образи, зневаги. Подумала, поміркувала. Треба щось змінювати, так далі жити не можна. А в останній день, уже в 4 години вечора подала документи — аби балотуватися на посаду сільського голови. Заходила до кожної хати й пояснювала, що планую робити…
І люди їй повірили. А добрі зміни в Петриках тепер самі агітують за цю енергійну, грамотну, симпатичну жінку — справжнього лідера громади.
Щодо чистоти населених пунктів, стосунків людей у селі — у Наталії Петрівни також свій підхід. Люди, як і держава загалом, на її думку, живуть хаотично. В сусідній Польщі — навпаки, у всьому порядок. Навіть двори не обгороджені, але чужого ніхто не візьме. Багато хто з бізнесменів живе скромно, не зводить замків і не відгороджується від сусідів високими парканами, показуючи власний приклад, виховує тим самим односельців. Саме про виховання й турбується лідер сільської громади, ненав’язливо пропагуючи кращі людські якості. На зібраннях селян, в індивідуальних бесідах. Хай не одразу відбудуться зміни, але колись настане перелом. Крапля камінь точить…