Ще зовсім недавно, наприкінці сонячного жовтня, ми гуляли Єлисейськими полями, фотографувалися з колоритними представниками інших народів біля Тріумфальної арки й милувалися Лувром. Привітні усмішки парижан зовсім не віщували біди. Сказано ж: побувати в Парижі й померти!
А від листопада ця українська алегорія працює, як кажуть, від зворотного: сьогодні в буквальному значенні слова плаче Париж. І я разом із ним: упізнаю вітрини найдорожчих світових брендів, що розлітаються під натиском неймовірно дикої агресії. Не встигають відновлювати Тріумфальну арку, урядовий квартал. Не віриться: загалом доброзичливі до всього світу французи в мультинаціональній Франції так, здається, ніколи не вчинили б.
І ось бачу відео: молодики, які важкими чобітьми трощать серце Парижа, перед наближенням поліції кричать: «Назад!» Упізнаєте знайомий почерк правонаступниці СРСР? Того, якому теж було діло до всіх на планеті. У скількох чужих війнах втратили життя й здоров’я тисячі, якщо не мільйони українців? А їм потім цинічно: «Я вас в Афганістан не посилав!»
У демократичній Франції, по суті, панує такий собі європейський соціалізм: високий рівень соціальної захищеності працівників із 35-годинним робочим тижнем, страхова медицина, безплатна (підкреслюю) вища освіта для молоді з усього світу.
Це зробило одну із найвпливовіших країн ЄС дуже привабливою для мігрантів.
Та чи найсильнішою економічно? Здавалося б, усе логічно: менше працюєш — менше маєш. Ось президент і почав діяти: виклики перед країною, погодьтеся, постали дуже серйозні. Хай скільки десятиліть вони накопичувалися б, від слова «мед» солодше не стане.
Та працювати більше (навіть на годину) хочеться далеко не всім, платити вищі податки — теж. Як виявляється, не парижанам: лише 18 відсотків жителів столиці підтримують радикальні протести «жовтих жилетів». Хоч днями корінна парижанка координатор «Альянс франсез в Україні» Кларісс Бросар сказала мені, що вижити в Парижі на мінімальну зарплату 1110 чи 1200 євро (а стільки платять, наприклад, учителям) неможливо, тож людям і справді допекло. Чорна смуга в наших європейських друзів, що й казати! Великий національний діалог, що розпочався, має знайти шляхи виходу із кризи.
З економічними проблемами французи розберуться. А ось чи зміниться політика країни стосовно мігрантів, серед яких чимало наших співвітчизників?
Гадаю, так, і далеко не на ліберальнішу: обпікшись на молоці, вже й на воду дмухаєш. Принаймні, вища освіта з наступного навчального року стає платною для представників країн –– не членів ЄС. Так вирішив уряд. Отже, молодих українців у Францію поїде менше.
Пригадуєте гасло, яке народилося в Парижі після теракту в Charlie Hebdo в 2015-му? «Je suis Paris» — так воно звучало.
«Je suis Paris», — кажуть сьогодні українці. Так, я Париж. Але не той розхристаний і страшний, який нині чи не щодня бачимо на відео: по-перше, протести не затихають, по-друге, «жовті жилети» вже заявили про наміри балотуватися до Європарламенту (вам це не нагадує українських євробляхерів?).
Я великий мультикультурний і головне — мирний Париж з його унікальною й неповторною аурою доброзичливості. Із добрими й привітними людьми, ладними прихилити французьке небо до тих, хто приходить до них із добром.