ВРАЖЕННЯ
Маленька країна на Аравійському півострові приваблює толерантністю і безпекою
Велике королівське весілля принца Вільяма і Кетрін Міддлтон, за яким слідкувало два мільярди жителів планети, застало мене в Йорданії. Тому, зізнаюся, навіть краєчком ока не зафіксувала це дійство. І не лише через надто щільний графік перебування в цій країні. Скажу відверто: її невелика територія вміщує стільки знакового і незвичного навіть на тлі вічності, що всі інші, не особистісного характеру події, відходять на .надцятий план.
Знаю, що за ці слова на мене ніскілечки не образилася б молода дружина симпатичного сина Діани. Адже Йорданія для Кетрін - не чужа країна, кілька років її дитинства пройшли саме тут, і про них вона зберегла найкращі спогади. Інакше хіба виникло б у неї бажання показати ці місця чоловікові під час медового місяця - серед кількох імовірних місць такої подорожі значилася і Йорданія.
Водночас згадка в такому контексті для наймиролюбнішої держави на Близькому Сході, яка в черговий раз опинилася посеред розбурханого океану пристрастей, - найкраще підтвердження її стабільного політичного становища. Хоч років зо п'ять тому тут теж відзначилися терористи-смертники з "Аль-Каїди": тоді в трьох готелях столиці прогриміли вибухи.
Про те, що після цього інциденту висновки були зроблені, ми відчули на собі ще в аеропорту Аммана. Але не особливо цим переймалися: в новому бориспільському терміналі F нині "просвічують" не менш прискіпливо. Власне, не обтяжували нас і перевірки, запроваджені в усіх без винятку йорданських готелях. Навпаки, вже з чисто журналістською цікавістю очікували: чи пройдуться охоронці дзеркалами по днищу бусика перед заїздом на територію? Халатності так і не зафіксували.
Ще одне враження на користь йорданських заходів безпеки. Позаторік довелося кілька разів проходити подібні "оглядини" в аеропорту нашої північної сусідки. Скажу одне: толерантніше треба бути з пасажирами тамтешнім службістам.
В Аммані все спокійно
Чому так докладно зупиняюся на таких
деталях? Бо саме ми, іноземці, мали переконатися, що в Йорданії українським
відпочивальникам нічого не загрожує. Від імені нашої невеличкої журналістської
групи, перефразовуючи відомий вислів, засвідчу: в Аммані все спокійно.
Виокремлюю столицю не лише через те, що головне місто зазвичай відповідає за політичну температуру в країні. Є ще одна, значно прозаїчніша, причина: половина з шестимільйонного населення має амманську прописку, ще два мільйони розселилися в передмістях. Визначальна обставина - клімат. У Аммані він середземноморський, найбільш сприятливий для життя. На іншій території, де 70% - пустеля, лише кілька міст-стотисячників.
Амман має своє обличчя і створюють його не лише пам'ятки давнини, а й "людська" забудова. Власне, у рейтингу щодо комфортності й затишності він може посперечатися з багатьма містами світу. Будинки тут найчастіше чотириповерхові, а от квартири в середньому - 200 "квадратів". Сподіваюся, архітектори добре продумали, як впишуться в усталене міське середовище 20 висоток майбутнього бізнес-офісного центру, - компактний майданчик для їхнього спорудження ми побачили в одному з центральних районів - таки час бере своє.
Ще більше враження справило те, що в тримільйоннику відсутні... автомобільні затори. Не через брак машин - їх у заможному місті більш ніж достатньо. Ще донедавна, як сказав наш водій, можна було годину стояти на тих чи тих магістралях або повзти в тягучках, поки держава впритул не взялася за розв'язання цієї проблеми. Яких тільки розв'язок ми тут не побачили: двоповерхові, підземні, мостові та ще й у формі англійської S. І грошей на них не шкодують - нерви містян дорожчі - за кілька днів до нашого приїзду відкрили ще одну надземну красуню вартістю $50 млн.
Не можу не поділитися з майбутніми туристами й таким спостереженням: мегаполіс однаково прибраний і в районі розкішних вілл, і в старих кварталах, що акумулюють амманський колорит. Сюди із задоволенням ходять туристи, аби поблукати вузенькими вуличками, а потім на балконі кафе, де два столики, з горнятком кави спостерігати за повсякденням тутешнього життя.
Каву тут пропонують повсюди за помірну ціну, а, скажімо, в сувенірних магазинах, які чомусь називають базарами (можливо, за велетенські розміри?), пригощають навіть за споглядання. Та головне - варять так до ладу, що ностальгія не полишає мене й досі. Зважаючи на немісцеву зовнішність, нас інколи запитували: еспресо, американо? В жодному разі, відповідали, арабську, будь ласка, з кардамоном! Віднині саме її смак асоціюватиметься для мене з Йорданією. Мабуть, треба було все-таки зазначити в анкеті, де серед іншого організатори поїздки запропонували нам внести пропозиції щодо поліпшення обслуговування іноземних туристів, що глобалізація не повинна торкатися цього популярного напою. На жаль, в кафе великого сучасного торговельного центру, куди ми забігли випити місцевої кави, офіціанти тільки розвели руками..
Жарти жартами, але саме за таких ситуацій вкотре переконуєшся: кожна країна цікавить іноземців передовсім своїми національними особливостями, хай би з чим вони були пов'язані - з кухнею, одягом, манерою спілкуватися, вірою.
На християнські свята - вихідний
Ще в останні десятиріччя минулого століття мало хто з йорданок носив хіджаб (ісламський головний убір). Нині їх переважна більшість, причому не тільки дівчата, а й жінки середнього віку поєднують їх і з джинсами та іншими предметами сучасного вбрання - в Аммані представлені, здається, всі модні торгові бренди.
Наш гід Суф'ян так і не зміг пояснити, з чим пов'язане таке повернення до мусульманських традицій. Однак погодився з моїм припущенням, що в такий спосіб жінки хочуть підкреслити свою окремішність, приналежність до своєї нації, зберегти той спосіб життя, який вони вважають за потрібне вести в надто глобалізованому світі.
У всякому разі таке право їм гарантує рідна країна. Толерантність - стиль самої Йорданії - демократичної і світської, яка вміє тримати нейтралітет, але завжди готова допомогти скривдженим. Так було після недавніх військових конфліктів у регіоні, після яких на її території знайшли притулок півмільйона громадян з Іраку та Кувейту. Колишніх жительок ортодоксальних мусульманських країн упізнаєш одразу - як правило, вони ходять в нікабах (головний убір, що закриває обличчя, з вузьким прорізом для очей). Так було і наприкінці позаминулого століття, коли сюди переселилася чимала громада з Кавказького регіону, яка нині нараховує 180 тисяч. Ясна річ, це вже їхня батьківщина, а держава всіляко підкреслює, що це її діти. Скажімо, вірменів лише сім тисяч, але вони мають свої школи, зберегли мову, віру.
Загалом до християн, яких тут тільки 6%, ставлення надзвичайно шанобливе. Воно виявляється навіть у тому, що дні великих християнських свят для них вихідні, всі їхні святині не тільки доглянуті, а й будуються нові. Скажімо, поблизу місця хрещення Ісуса Христа в річці Йордан ми стали свідками будівництва двох храмів - земельні ділянки в безстрокове використання надані Росії і Ватикану.
Що таке долар просто так?
Хоча 94% населення країни - мусульмани, сухий закон відсутній - спиртне вільно продається в магазинах, і не тільки імпортного, а й власного виробництва. Не знаю, як смакує місцева горілка, - я не шанувальниця цього напою, а йорданське вино - вищої якості.
Тим часом, проїхавши всю країну, нам так і не вдалося навіть пізно ввечері побачити хоч одного нетверезого, як і жебрака або нав'язливих торговців поблизу туристичних об'єктів. У Петрі маленька дівчинка в національному вбранні, яка допомагала батькам продавати листівки, нізащо не захотіла взяти від колеги долар просто так - не навчена.
Рівень життя в Йорданії високий, основу суспільства становить середній клас, а не працюють тільки ті, хто не хоче працювати, А от що самі бачили: на непрестижних (з точки зору місцевого населення - це обслуговуючий персонал готелів, магазинів, хатні працівниці, представники робітничих професій тощо) або низькооплачуваних роботах тут працюють гастарбайтери - філіппінці, індонезійці, громадяни Шрі-Ланки. Найбільша колонія єгиптян - півмільйона.
Чим ще можна порадувати туриста? Пречудовими дорогами, які відповідають усім стандартам. Особливо вражає "королівська", яка крутить серпантин по пустелі, - сучасна асфальтівка лягла на давній караванний маршрут. Тож наче посланців з минулого сприйняли ми табун верблюдів, який безтурботно перекрив шлях нашій автівці.
Нині в Йорданії ця тварина - рідкість. Наш водій Хамзи, хоча і родом з цього віддаленого від Аммана пустельного району, так і не зміг пояснити, з якою метою їх тут розводять. Для туристів - вирішили ми спільно, адже кумису йорданці не п'ють, м'яса цих тварин не вживають - не подобається. Власне, не в захваті вони й від того, що завозять із Нової Зеландії чи Австралії, хоч на прилавках магазинів імпорту переважна більшість. Але доводиться купувати, адже баранина власного виробництва набагато смачніша, однак дорожча. Такий парадокс пояснюється просто - в країні майже зникає тваринництво. Бедуїнські шатра траплялися по дорозі, але вони вже стають екзотикою і для місцевого населення. Більшість цього кочового народу нині веде осілий спосіб життя - держава безкоштовно будує їм поселення зі школами, амбулаторіями.
Щоправда, всі інші продукти харчування, окрім пшениці, йорданці вирощують на своїй території. "Дивіться, ось вона, наша красуня-житниця, - вигукнув Суф'ян, коли з вікна відкрився панорамний вид на долину річки Йордан. Вкотре ми не могли відвести очей від побаченого. Бо такі краєвиди, які утворюють різні кліматичні зони, у маленькій Йорданії не піддаються ліку. А якщо до природних чудес додати численні пам'ятки історії та культури... Але про них - у наступній публікації.