"«Кайдашева сім’я» з сучасним акцентом"

Олена ОСОБОВА
14 жовтня 2011

ПРЕМ’ЄРА

У Луганському українському музично-драматичному театрі зуміли по-новому осмислити хрестоматійний сюжет

–Ми хотіли сказати глядачеві про дуже важливі принципи: правда — це суттєво, але кохання — розбудовує, — поділився своїми задумами режисер-постановник, заслужений артист України Анатолій Яворський.

І справді — дія на сцені так схожа на життя, та сюжет, де з великого масиву тексту «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького було обрано теми, які сьогодні актуальні, — вражали. Вистава почалася з етнічного танку, в якому міцна родина, батько й мати, двоє здорових синів. Та от прийшла перша невістка…

— Коли на території кохання кожен починає змагатися за свій окремий простір, руйнується все, — впевнений Анатолій Яворський. — І Кайдашиха, і Мотря, вони б’ються не одна з одною, а саме кожна за свою територію кохання. І для нас було важливим не змушувати глядача переживати драматичні почуття, а перш за все замислитися. Тому багато звернень у глядацьку залу. Коли ми починали роботу, я сказав акторам: у нас немає ані негативних, ані суто добрих героїв. Це — люди, живі істоти, кожен зі своїми вадами й позитивними рисами. Тож для мене так важливо було вирішення сцени суперечки між Мотрею та Мелашкою. У автора вона виписана як діалог, і Нечуй-Левицький бере такі, на мій погляд, крайні засоби: Мотря хоче, щоб свекруха не просто пішла, а вбити її. Мелашка каже про гріх. У кожної — свій монолог. Глядач повинен сам замислитися, на чий бік пристати. Чи можна бажати людині смерті через майно? Це гріх.

Сцена з виставки «Кайдашева сім’я» Фото надано прес-службою Луганського українського театру

Важко не погодитися із режисером-постановником. За дві години сценічного життя Омелька Кайдаша (заслужений актор України Олександр Гончаров) та Кайдашихи (артистка Ірина Шостак), їхніх синів та невісток глядач ніби проходить картинну галерею. От посаджено грушу, і батько вовтузиться з синами, а щаслива мати дивиться на них, от весілля Мотрі й Карпа, сварки зі свекрухою аж до відокремлення сином своєї частки землі, от кохання Мелашки й Лавріна. У другому акті поміж братами і батьком льодяний холод. Батько помирає. І гірка поминальна сцена, яку побудовано так, як писав поет Петро Шевченко-Біливода: «а я сидів і плакав разом з вами, від вас узятий чорними вітрами» — померлий Омелько ніби поряд із колись рідними людьми. Всі ці картини — під співи Мар’яни Садовської та київської групи «ДахаБраха». Завершується вистава тим, що Мелашка йде до глядача із плодами груші.

 — Ми починали з того, що садили грушу, — підкреслює Анатолій Яворський. — Це такий собі росточок ідеального в світі, і воно мало б вирости… Та коли немає кохання на цій території, нічого не виросте. Та коли Омелько Кайдаш зрозумів, що ідеальне втрачено, з’являється Мелашка, через яку він промовляє далі. Навіть коли йде з життя. 



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua