Життя можна порівняти з кіноплівкою: кожна мить — кадр. У когось кадри дуже схожі між собою, у когось разюче відрізняються, а ще в когось закінчуються тим, з чого почалися. У Тамари Довгич кіноплівка настільки багата на різноманітні кадри, що ми зупинимося на деяких із них — тих, з яких можна зняти фільм.
.jpg)
Юна студентка кінорежисерського факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого Тамара голодує на студентському Майдані в Києві. Це її перша революція, поки що на граніті. До неї на Майдан приходив її перший майстер Юрій Іллєнко, в якого вона тоді навчалася.
«Юрій Герасимович вручив листа про те, що він мені доручив зняти курсову роботу про протести на Майдані. Тобто що я в жодному разі не голодую. І я мала б показати цей конверт, якби нас розігнала міліція й мене затримали. До слова, камеру він справді мені дав. Я з нею під час протестів і ходила», — згадує Тамара.
А конверт із листом вона досі зберігає в себе — на добру пам’ять про свого першого майстра і студентські часи.
.jpg)
Тамара протестує — тепер уже як учасниця Помаранчевої революції. Нині вона не надто багато розповідає про ті протести, кажучи, що тодішня її позиція здається їй цілком нормальною як для людини, що народилася в Києві. Однак під час своєї розповіді акцентує на тому, що буде попереду: перших у її житті справжніх бойових діях.
Режисер, кінознавець і творча людина тепер стає сотником 39-ї жіночої сотні Самооборони Майдану. Ця сотня серед іншого виконувала й бойові завдання, тож Тамара була не лише волонтеркою й активісткою на Майдані, а й учасницею трагічних лютневих протистоянь між силовиками і протестувальниками.
«Я пройшла вуличні бої на Майдані. У мене не було ідеї воювати — я навоювалась на Майдані», — згадує вона. Однак доля вирішила інакше.
Після початку збройного конфлікту на сході України Тамара Довгич добровільно вирішила служити в армії. Вона потрапила до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, командир якої полковник Збройних сил й Герой України Василь Зубанич. Тамарі з огляду на її мистецьку спеціалізацію доручили культурний розвиток бригади. Вона займалася військовим клубом, організовувала військовий оркестр, оформлювала договори з місцевими театрами й музеями. Однак на її думку, головна місія перебування на військовій службі полягала в іншому.
Одного разу, коли вже тривала війна, відбулося те, що вразило її і стало точкою неповернення. Згодом, уже перебуваючи на військовій службі, вона сприяла тому, щоб у зоні АТО служили священники Української православної церкви саме Київського патріархату. Почала зі своєї бригади.
Тамара звернулася до комбрига Василя Зубанича із пропозицією запросити в підрозділ й організувати діяльність представників духовенства тих конфесій, віряни яких служать у бригаді. Комбриг підтримав пропозицію.
«Василь Зубанич одразу дав мені зелене світло своєю довірою до мене. Він дозволив працювати в душпастирському напрямі в бригаді. Він дав згоду, і я йому дуже вдячна», — з повагою наголошує Тамара.
З доброї волі свого командира вона запросила до взаємодії із бригадою чотирьох представників духовенства: двох священників Української православної церкви Київського патріархату, священника Української греко-католицької церкви та муфтія Духовного управління мусульман України. Священники тоді приїжджали раз на тиждень власним коштом.
«Ми вирішили, що ніхто з них примусово не навертатиме до своєї віри. Але вони робитимуть усе для зміцнення духовності військових, — наголошує Тамара. — Цікаво, що під час усіх обстрілів жодна наша капличка не постраждала. Це дивно: горіли машини, летіли осколки від мінометів, падали снаряди — а каплички стояли! У зоні бойових дій нема атеїстів».
Свою відданість Київському патріархату Тамара нерозривно повязує з патріотичною позицією. За це, до слова, у 2016 році Українська православна церква Київського патріархату нагородила її медаллю «За жертовність та любов до України».
Тамара пишається, що її нагороду підписав Святійший патріарх Філарет: «Пишаюся, що трішки його знаю, трішки бачилися». Вона згадує, що коли Святійший патріарх приїжджав до Коломиї, в якій базувалася Тамарина бригада, міський палац культури «Народний дім» заповнили люди — всі хотіли побачити й почути поважного гостя. У залі були представники духовенства, військові, ветерани, меценати, представники влади. Сиділа там і Тамара разом з побратимами: «Під час його виступу відчувалося, що він має величезну силу духу й серце воїна. У нього була велика впевненість і віра в те, що Україна буде незалежна. І це він передавав усьому залу».
.jpg)
Ця впевненість і віра особливо знадобилися їй згодом, із грудня 2017-го до квітня 2018 року, коли вона поїхала разом із бригадою в зону бойових дій. Митець за суттю, вона опинилася в холодно-гарячій обстановці — лютій зимі та ворожих обстрілах.
Ось один зі спогадів Тамари від перебування на Луганщині: «Якось, коли нас обстріляли, довелося виїжджати й деякий час перебувати в дуже холодному помешканні. А коли розплющуєш очі, то бачиш замерзлі калюжі на рівні очей».
До слова, нині, через рік, коли її вже демобілізували, з приходом осінніх холодів Тамарі знову не по собі — дається взнаки пам’ять про війну.
8 травня 2019 року, за день до Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, було підписано відповідний наказ, і Тамару Довгич демобілізували. Режисерка й кінознавець за освітою, творча людина за покликанням, колись розробниця й кураторка творчих занять із безпритульними дітьми в соціальному центрі «Карітас-Київ», повернулася до звично-незвичного життя. Звичного тому, що мирного — до чоловіка, який теж ветеран, двох дітей і навіть хатніх тварин, які чекали на неї. Незвичного тому, що після АТО в Тамари, як і в кожного, хто повертається із зони бойових дій, кардинально змінився світогляд. Вона вже більше не могла спілкуватися з колишніми друзями — занадто в різних світах вони стали перебувати.
«Порівняно з військовими людьми, які були в АТО, у головах цивільних дуже багато мотлоху. І виходить, що нормально й адекватно можеш спілкуватися тільки з такими, як ти, — ветеранами. Це дуже відчувається. Повертаєшся зовсім іншою людиною, тому що навіть на хімічному рівні відбулися великі зміни».
Зайве казати, скільки часу й зусиль знадобилося Тамарі на реабілітацію після зони бойових дій — фізичне та психологічне здоров’я зазнало істотних змін.
Наталія Пишньоха, керівник сектору взаємодії щодо реалізації програм медичного забезпечення та психологічної реабілітації, спортивної та патріотично-виховної роботи в Київському міському центрі допомоги учасникам антитерористичної операції, яка допомагала Тамарі, згадує про неї так: «Вона розумничка. Тоді, коли я її вперше побачила після АТО, і нині — це дві різні людини. Вона змінилася на краще й постійно працює над собою».
І це правда. Адже тепер Тамара хоче спробувати себе в новій ролі — працювати перед камерою. Уже не поза нею, як колись, а перед. І пішла на курси телеведучих, бо зацікавилася youtube-блогерством.
Тож тепер вона, учасниця бойових дій на сході України, нагороджена чотирма медалями, вчиться насолоджуватися простим і мирним життям. І можливо, саме її історію колись буде відображено на чиїйсь кіноплівці.
Олеся ЗЕНТАЛЬ
для «Урядового кур’єра»