"Камінь пам’яті на згадку про сина"

29 серпня 2019

Шостий рік його мама Світлана Олексіївна і службовий собака Рем виходять на дорогу, якою востаннє пішов зі Станиці Луганської на війну син і хазяїн. Є така робота — Батьківщину захищати.

Чи могли відступити?

25 серпня 2014 року старший прапорщик В’ячеслав Фірсов і його бойові товариші Євген Пикус, Дмитро Арнаутов та Олег Сороченко не відступили у нерівному бою з диверсійно-розвідувальною групою супротивника, яка пішла на прорив під прикриттям БМП й БТР. Як кажуть військові, «взяли вогонь на себе» на території відділення прикордонної служби Красна Талівка Станично-Луганського району.

«Прикордонники першими зустрічають ворога на кордоні. Ніхто з нас тоді не був готовий до такої ситуації. Для багатьох усе це виявилося шоком. Розумію, бій був нерівним. У ворога були і бронетехніка, і вертольоти. Чи могли хлопці просто відійти? Напевно, могли. Але не відступили, а ворог був змушений тікати. Вони захистили нас. І тим більше нам потрібно цінувати тих синів, чоловіків, батьків, які не відступили, — сказав під час відкриття пам’ятника біля Красної Талівки Георгій Тука, тоді голова Луганської обласної державної адміністрації. — Низький уклін рідним і близьким. Хлопців уже не повернеш. Але для нас усіх це має бути уроком».

Так відзначали дату подвигу в 2015-му, через рік після загибелі прикордонників. У лютому 2015-го уряд закрив 23 пункти пропуску, серед яких і цей на державному кордоні України з Росією.

«Віршів не пишу, просто іноді інакше не скажеш, — зізнається Світлана Фірсова, мама героя. — Коли встановили пам’ятник нашим хлопцям на Талівці, там зібралося багато людей. Мені кажуть: відкривайте пам’ятник. Тут само собою й сказалося:

Пішли від нас
ви дуже рано,
Ніхто не зміг
вас врятувати.
На серці в нас
глибока рана.
Поки ми живі,
з нами ви.

Серце матері

Тяжко було матерям спекотного літа 2014-го…

«Чи щось особливе відчувала? Не певна. У нас тут стріляли й бухало. Зв’язку не мали жодного, — згадує Світлана Олексіївна. — Сигнал зловити було непросто. Того дня забралася на дах будинку. Водила телефон з боку в бік, доки нарешті зняли трубку. Кричу: «Славку, ледве тобі додзвонилася!» І чую у відповідь чужий голос: «Зачекайте, зачекайте!» Думаю, зараз Славкові телефон передадуть. Чекаю. А той чужий чоловік каже: «А хто ви така Славкові?» Я  йому: «А ви хто такий? Чому йому трубку не даєте?» Тоді він — мені: «Кріпіться і тримайтеся. Ваш син сьогодні загинув». Неначе в мене було за що «триматися» і «кріпитися»… А чужий голос говорить, що «сьогодні стався напад на відділення прикордонної служби з 15-ї години й до 17.30. І ваш син загинув разом з бойовими товаришами. Їхні чотири тіла об 11-й вечора повезуть до Новопскова».

Спускаюся на землю, руки тремтять, і одна думка: а чому до Новопскова? Потім тільки зрозуміла, адже наша Станиця розбита, лікарня не працює. Із Новопскова ми тоді й забирали, кожна мати свого сина».

Так і залишився В’ячеслав Фірсов назавжди 43-річним.

Прикордонник В’ячеслав Фірсов і його бойові товариші не відступили у нерівному бою. Фото надали співробітники Луганського обласного державного архiву

Квіти на прикордонній заставі

«Ось вона, доля», — крутилася у матері в голові дитяча приказка. Двадцять п’яте число переслідувало сина В’ячеслава все життя. 25 листопада 1989 року його забирали служити в армію. І випала йому дорога в Ленінакан. А неподалік саме того року розгорівся Карабах.

25 червня 2014-го на святі останнього дзвоника у Станично-Луганській школі, яку закінчував її син, востаннє бачили В’ячеслава рідні. Потім служба, війна, подвиг.

«Що можу розповісти про сина? У мене як у матері думка одна. Часто  ходжу до церкви, ставлю свічки й замовляю панахиду за упокій убієнних наших хлопців, — розповідає Світлана Олексіївна. — Там нова жінка приймає записочки. І питає в мене: що це у вас так багато убієнних? Відповідаю, що це хлопці загинули на Талівці. І був у мене один син, тепер їх чотири. З 2014 року вони всі разом. Показую їй книжку, де про Славка написано. Вона як зойкне. Каже, та ж я його добре знаю! Це ж був мій найкращий учень!»

Щоправда, прикордонником В’ячеслав Фірсов став не одразу після закінчення школи. Спочатку вивчився (з відзнакою!) на помічника машиніста поїзда. Мати працювала на заводі в Луганську, збирала ті самі тепловози, які мріяв водити безкрайніми просторами країни син. Але коли відслужив в армії й повернувся додому, завод уже вмирав. Тож довелося шукати іншу справу життя.

«Мій син став двічі кінологом! — з гордістю розповідає мати. — Він двічі їздив до Львова вчитися зі службовими собаками. Перший у нас був ротвейлер, спеціалізувався на пошуку наркотиків. Потім Арчик пішов на пенсію, а синові дали спанієля Рема, він спеціалізувався на пошуку зброї. У Рема є навіть медалі: у 2013 році син з ним їздив на п’ятий всеукраїнський чемпіонат дресирувальників службових собак до Львова. І вони привезли звідти нагороди».

Світлана Олексіївна домоглася, щоб на меморіальній дошці, яка тепер є у школі, де навчався син, їх зобразили разом — його і службового собаку Рема. Адже вони були нерозлучними.

Мати зізнається, що найбільш пам’ятна картина така: Рем, білий з рудими плямами, кружляє серед квітів. А В’ячеслав садить черговий паросток, якого привіз звідкілясь.

«Непосидючий був і дуже любив вирощувати квіти. У нас за двором і нині їх багато, до того ж різних. Хоч би куди їздив, привозив маленький саджанець», — згадує Світлана Олексіївна.

Тепер на території прикордонної застави Красна Талівка квітнуть рослини, які там свого часу висадив її син.

Ескізи пам’ятника розробила литовська художниця, волонтерка Беата Куркуль. Фото з сайту informator.media

Мрія про мир для хлопчаків, що підростають

Кожну весну Світлана Олексіївна везе квіти у Білолуцьк на Новопсковщині. Там покоїться прах В’ячеслава Фірсова. Його бойових соратників поховали в різних місцях: Євгена Пикуса — у Вінниці, Дмитра Арнаута — в Луганську, Олега Сороченка — в селі Калмиківка біля Мілового.

Але великий (триметровий) поминальний стіл накривають саме у Білолуцьку. Там прикордонний загін, однополчани, товариші по зброї, друзі по духу, ті, хто пам’ятає.

«За цим столом сідаємо, коли приїжджаємо. Я замовила таку саму фотографію, як на пам’ятнику в Талівці, де хлопці всі разом. І тепер, коли поминаємо, виходить, що дивимося їм в очі, а вони нам усміхаються зі знімка», — каже мати.

Щороку 25 серпня разом з іншими батьками збираються біля пам’ятника у Красній Талівці. Ескізи пам’ятника розробила литовська художниця, волонтерка Беата Куркуль. Задум художниці допомогли втілити в життя співробітники Державної прикордонної служби України.

Приїжджають батьки з нагородами своїх синів. У В’ячеслава — орден «За мужність» III ступеня, посмертно (2014), медалі «Відмінник прикордонної служби» (2009), «Захисник Вітчизни» (2015), медаль «20 років Луганському прикордонному загону» (2012).

Та втіха матері — собака Рем. Тепер вони разом усюди. Живе Рем у Світлани Олексіївни. І навіть на зустрічі зі школярами, коли запрошують, ходять разом.

«Колись син ходив на зустрічі з учнями разом з Ремом, — каже Світлана Олексіївна. — Тепер ось ми з ним теж разом. Хлопчикам і дівчаткам усе цікаво. Ось недавно було таке. Запросили до шестикласників, і один хлопчик запитує: а в Рема є дата народження? Так, відповідаю, 2004 рік. Виявилося, що учні й наш Рем однолітки. Дітлахи так раділи!»

Світлана Фірсова, мати прикордонника, вважає, що віршів не пише, «просто іноді інакше не скажеш»

А Світлана Олексіївна знову думала віршами:

Наша Станиця
як столиця.
Вся увага на ній.
Скільки б’ється
й іскриться —
Цілий список має свій.
Але віра наша глибша:
Що кошмар увесь пройде.
І вернуться в городище
Довгожданий мир
і тиша.

Уляна ДАВИДЕНКО
для «Урядового кур’єра»

 

ПРЯМА МОВА

Катерина БЕЗГИНСЬКА,
директорка Державного архіву
Луганської області:

— На долю нашої країни та війська завжди випадали важкі випробування. Але історія й сучасність доводять, що у вирішальні для держави моменти український народ завжди міг самоорганізуватися та оперативно створити військо. Коли траплялися випробування війною, наші мужні воїни не залишились осторонь, а покинувши свої домівки, стали на захист незалежності України.

На сьогодні суверенітет країни захищають 7600 мужніх воїнів Луганщини, з них близько 1100 жінок. За час неоголошеної війни, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет нашої держави, життя віддали тисячі найкращих синів України. Кожен загиблий воїн — це особиста трагедія. Вони віддали життя за наш спокій, мирне небо і майбутнє. Ми заплатили за звільнення українських міст життями наших синів, батьків і чоловіків, волонтерів, простих громадян. 67 учасників АТО поклали життя на вівтар миру і свободи, 49 мирних жителів нашого регіону ніколи не повернуться у свої домівки.

Ми повинні пам’ятати мужність, сміливість, стійкість усіх тих, хто ціною свого життя боронить нашу землю, шанувати подвиг тисяч військових, які стоять за незалежність і спокій нашої держави, і схиляємо голови в пам’ять про всіх полеглих героїв.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua