Отримавши редакційне завдання написати про волонтерок-рукодільниць із Полтави, які започаткували вишивання рушника-оберега «Україна всіх єднає», що понад 20 разів побував на фронті, я завітав у їхню майстерню в бібліотеку-філіал №7 ЦБС міста Полтави трохи раніше. Доки вони збиралися, встиг її роздивитися. Увагу привернули вишите хрестиком панно із зображенням Тараса Шевченка й кілька вишитих рушників та ікон, обрамлених витонченим мереживом.
Авторка портрета й дивовижного мережива Катерина Калініченко — пошановувачка Тараса Шевченка. Вона розповіла, що не тільки брала участь у проєкті «Україна всіх єднає», а й три місяці разом із чоловіком, теж волонтером Григорієм Калініченком презентували оберіг в областях, а принагідно й 74 вишиті роботи із проєкту «Образ і слово Кобзаря у вишивці». Його вона організувала й координувала на прохання заслуженого майстра народної творчості України «золоторукого проєктанта вишивки» Григорія Кисіля. Торік їх у межах відзначення 205-річчя з дня народження Тараса передали на зберігання до народного музею Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
Проєкт із 4,5 мільйона хрестиків
— Катерино Андріївно, розкажіть, будь ласка, коли ви вперше взяли в руки голку з ниткою і звідки у вас така любов до Кобзаря.
— Почала вишивати ще в дошкільному віці. Першою моєю вишитою роботою була накидушечка на радіо. Навчила мене рукоділля мама, яка дуже любила це народне мистецтво. Бувало, хоч як натрудиться на фермі або ланці, вдосвіта все одно щось вишиває. Уся наша хата була у вишивках. А найбільше в родині було вишитих рушників. Тільки 2—3 з них були червоно-чорні, а всі інші — суцільне різнобарв’я, уквітчане поле. Мама в дитинстві мріяла стати садоводом, дуже любила квіти. І хоч життя внесло корективи, сад у нас завжди був розкішний.
Я все життя вірила, що ми доводимося ріднею Тарасові Шевченку, тому що по батьковій і маминій лініях ми Шевченки, й мій дідусь дуже схожий на великого Тараса. Він народився у селі Тубельці Кіровоградської області, це біля межі з Черкащиною, в якому жило багато Шевченків. Наш родовід досліджують у Каневі.
У дідівській хаті в нас висів великий портрет Кобзаря, що вишила мама, а в нашого тата був спеціальний зошит, у який він записував усі його крилаті висловлювання. Від рідних любов до Тараса Шевченка передалася й нам із братом. Я знала напам’ять багато його творів і коли була старостою хору «Полтавські піснярі», співала пісні на його слова.
— Що то за елегантне мереживо по краях ваших вишитих робіт?
— Це плетиво фриволіте. Воно виникло на Сході ще в ХVІ столітті, пройшовши шлях від грубого вузла рибальських сіток до ніжного, подібного до мережива плетива. Недарма французька мода найкраща і найпередовіша, адже саме Франція однією з перших перехопила плетиво зі Сходу, передавши це вміння нашим рукодільницям. Для такого плетива потрібно всього два човники, посидючість і велике бажання майстрині. І царське плетиво, як його здавна називають, до ваших послуг.
Про фриволіте знала з 1980 року. Тож коли з’явилась інформація у пресі про його відродження, одразу самостійно почала освоювати. А в забутті воно було всі роки радянської влади як розкіш і панська забавка, саме на знак протесту й назване царським плетивом.
Володію цим ремеслом уже більш як 30 років, вкладаю в нього душу і фантазію. Це вміння передаю всім, хто бажає ним оволодіти й долучитися до створення такої ніжної краси. За цей час відбулося понад 60 майстер-класів та близько 90 виставок, у багатьох з яких презентовано і роботи моїх учениць. А їх у мене у країні майже 1000.
— Це ж скільки метрів мережива ви сплели?
— Не підраховувала, а ось на проєкт «Образ і слово Кобзаря у вишивці», в якому взяли участь 77 вишивальниць і один вишивальник, пішло до 1,5 тисячі мотків заполочі, або приблизно 54 тисячі метрів ниток, із яких вийшло 4,5 мільйона хрестиків. Якби їх виставити в ряд, була б лінія завдовжки 7,5 тисячі метрів.
Випадок у тролейбусі
— Чи вишиваєте рушники?
— Ні, через проблеми із зором зосередилася на фриволіте. Із 20 рушників, що «невтомні бабусі» передали в день святої великомучениці Варвари, яку вважають покровителькою вишивальниць, до Свято-Миколаївського храму Полтави ПЦУ, 10 оздоблено моїм плетивом. Також прикрасила царським плетивом велику ікону святого Миколая, яку вишила бісером керівниця волонтерського загону, завідувачка бібліотеки-філіалу №7 Полтавської ЦБС Людмила Заливча. А оздоблені моїм мереживом фриволіте ікони можна побачити в багатьох храмах Полтави і навіть на фронті. Я передавала через волонтерів нашим захисникам оздоблені фриволіте копії ікони Горбанівської Божої Матері з молитвою воїна.
— Можливо, була якась цікава історія, пов’язана з цією іконою?
— Була. Їхала з роботи з Подільського терцентру тролейбусом. Щойно зайшла на мелькомбінаті, біля мене став воїн у камуфляжі і з милицею. Кажу: «Може, ви сядете?» А він: «Ой, на ваше місце точно не сяду». Йому під 40. І в цей момент від задніх дверей хтось пробирається: «Ой, пропустіть! Вован!» До нас, на середину тролейбуса, пробивається. Побачив цього Вована, що біля мене з милицею стояв. І хлопці стали обійматися. По плечах один одного плескають, обидва в камуфляжах. Тролейбус затих, тільки чутно було, як шумить мотор.
Відчувалося, що це не просто побратими, які Крим і Рим і пекло пройшли. Розумієте? І вони таку між собою розмову ведуть: «Ну, як ти?» — «Та що ж, демобілізувався, вже три операції зробили на нозі. Після контузії такий головний біль терплю. Коли буде останній приступ, сам не знаю». — «А я оце у відпустку і знову туди само їду ось днями». — «Ну, ми ж праві! Ми на своїй землі!»
А той, що біля мене стояв, Вован, і каже: «Яка нам підтримка оці малюночки, що діти малюють, оці мотанки-лялечки! А оці травнички, що домом, рідною травою пахнуть».
А наші ж «невтомні бабусі» стільки тих оберегів мотали, із травою всередині, на фронт. «А в нас, — каже, — на командному пункті була ікона. Незвична, я таких не бачив. Отакими кручениками зроблена». Я так і посунулась. А тоді: «Хлопці, вибачте, мимоволі чую вашу розмову. А то не ікона Горбанівської Божої Матері з молитвою воїна? То моя робота».
Тоді вся увага на мене. Мене обіймають, у шапку цілують. Знов у тролейбусі тиша. Це такий був момент, який тільки пережити! Його словами важко передати.
Ми вже доїжджали до центру. І той товариш каже: «Воване, виходьмо, ми й так запізнюємося!» Я зрозуміла, що вони їхали з Південного вокзалу і мали в центрі якусь зустріч. А на наступній зупинці вийшли. Шкодую, що не вийшла тоді з ними. Можна було б із цими воїнами якусь зустріч організувати. У мене в крові ще бібліотечна робота.
А ще я сценарист. Після того як не змогла працювати у бібліотеці через алергію на книжковий пил, писала сценарії, працювала ведучою на весіллях, брала участь у новорічних корпоративних вечірках. На моєму рахунку 400 відповідних заходів. Але в мене вже є спадкоємиця, якій багато вмінь і знань передала. І навіть деякі костюми.
Може, навчила б цього своїх дітей, у нас дві донечки, але у них інша любов. Молодша Наталя й вишиває гарно, й цим вузликом оволоділа, але віддає перевагу спицям і гачку. А старша Юля квіти з тканини робить і теж прекрасно вишиває. Що то значить гени.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Катерина КАЛІНІЧЕНКО. Народилася 2 грудня 1951 року в селі Землянки Глобинського району Полтавської області. Закінчила Гадяцьке училище культури за фахом «бібліотекар». Понад 20 років працювала у Жданівській бібліотеці Лубенського району, бібліотеках Одеси й Полтави. Займалася підприємницькою діяльністю.
Нині працює керівником гуртка фриволіте у терцентрі соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та одиноких непрацездатних громадян Подільського району міста Полтави.
Активістка громадського Шевченківського руху, член ВТО «Союз Українок». Кавалер відзнаки «Учаснику національної визвольної боротьби», яку їй у Львові вручив спадкоємець Івана Франка Петро Франко, ордена «Поступ миру та любові» Національної ради жінок України, лауреат конкурсу «Українська мова — мова єднання». Авторка п’яти поетичних збірок.