Серед внутрішньо переміщених осіб з Маріуполя, що обрали місцем тимчасового проживання Тернопіль, є й молоде подружжя Войцеховських Вікторія та Андрій із п’ятирічним синочком. Їм комфортно в цьому місті, кожен займається своєю справою. Для Вікторії це ще й добра нагода вдосконалити свою українську, адже незабаром мовний іспит, до якого вона готується, щоб отримати українське громадянство. Чому покинула росію й так дорожить життям в Україні, — в розмові з Вікторією ВОЙЦЕХОВСЬКОЮ.
— Вікторіє, ви етнічна росіянка?
— Так. Народилася в тульській області.
— Її колись називали зброярнею росії.
— Саме так. Коли в дитинстві була в музеї зброї, мене переповнювала гордість, що моя область така відома. На жаль, все це нині використовують проти моєї країни, в якій тепер живу, якою дорожу, яка є моїм домом. І це дуже прикро.
— Хто ваші батьки?
— У мене не дуже типова для росії родина. Тато — освічена людина, фізик-ядерник. Він дуже розумний, читав іноземну літературу в оригіналі. Це завдяки йому я вільно розмовляю англійською. Гадаю, через неї мене й на телебачення взяли. У нашій родині завжди панував опозиційний дух, мої батьки ніколи не сприймали телевізійну інформацію як істину в останній інстанції, завжди мали власну думку. Їхній внутрішній опір передався й мені: у школі не раз сперечалася, обстоюючи власні погляди.
В усьому іншому ми були типовою родиною. Батько працював інженером на заводі, мама — теж. Я ходила до звичайної школи. Закінчивши її, поїхала в москву здобувати вищу освіту. Обрала фах політолога, бо дуже хотіла стати політичним журналістом. Через це й працювати пішла на телебачення.
— І на який телеканал?
— «росія-1». Мені на ту пору було 19. Ще навчалася на третьому курсі університету. Але мінімальний досвід роботи в телеетері вже мала, бо в нашій школі було своє кабельне телебачення. Коли прийшла на телеканал, мала певні навички монтажу, збирання інформації. Мене взяли на посаду випускового редактора. Мала робити верстку дня, розставляти новини, контролювати, щоб вони виходили вчасно.
— На які моменти доводилося зважати найбільше?
— На сюжети за участю путіна. Якщо їх перебивала реклама чи був якийсь технічний недолік, за це загрожували величезні штрафи — до 90 відсотків зарплатні. Обличчя путіна — це було щось святе. Навіть двогодинне спізнення на роботу не було таким страшним, як якась мурашка на обличчі президента.
— Які це роки були?
— 2013—2015-й.
— Тобто вже після російського вторгнення на Донбас і анексії Криму.
— Коли у жовтні 2013-го я прийшла працювати на телебачення, ще нічого такого не було. І раптом одного дня — всі новини про Україну. Коли розпочалася Революція Гідності, усе закрутилося довкола України: «переворот», «хунта» й таке інше. Мене це дивувало. Україна, інша країна, в якій я ніколи не була, не цікавилася її життям, політичною ситуацією — й раптом усі розмови лише про неї. Уже коли пішла з телебачення й почала жити в Україні, збагнула, що за всім цим були амбіції путіна, його прагнення повернути радянський союз. Україна, за його розумінням, була однією з важливих частин срср, і він не міг дозволити їй віддалитися від росії.
— Якою була реакція вашого батька на російське вторгнення? З висоти своїх літ він більше розумів, ніж ви, молода дівчина.
— Тоді, коли все почалося, ми майже не розуміли, що відбувалося. Коли ж Крим анексували, тато сказав: «Навіщо?! Навіщо нам ця земля?» Він, до слова, ніколи не був у Криму, але твердив: «До цього я міг спокійно поїхати у Крим, нічого б мені не завадило, якби захотів. Тепер це анексована територія, спірна, ніким не визнана за росією. Тобто все стало тільки гірше. Адже в росії стільки територій потребують праці, а ми захоплюємо чужу землю». Тата це дуже розлютило.
— Але про це ви, напевне, могли говорити лише вдома?
— Ні, тоді ще можна було відкрито спілкуватися на такі теми. Це вже згодом ситуація погіршилася, було ухвалено грізні закони, посилився контроль не лише за дорослими, а навіть за дітьми. Якось одна з моїх небог заспівала у школі «Червону калину», то був скандал. Але я вже тоді жила в Україні.
— Вийшли заміж за українця?
— Так. Не вірила в Бога, а 2013-го почала ходити до церкви, читати Біблію, й це дуже вплинуло на мене. Захотілося робити щось значуще для людей, може, більше подорожувати або поїхати в якісь проблемні регіони з місією. Улітку 2015-го до свого друга, колишнього маріупольця, приїхав у гості мій майбутній чоловік. А з тим другом я ходила до однієї церкви. Якось утрьох пішли гуляти. Так і познайомилася з Андрієм.
Тоді вже збиралася залишити телебачення, бо дедалі більше усвідомлювала, як багато там брехні. До того у мене були нові цінності — християнські. А як Андрій розповів про Маріуполь і хто його обстрілював, вирішила, що маю негайно написати заяву про звільнення.
Коли Андрій повернувся в Маріуполь, спілкувалися через інтернет. Ми побачили, як багато в нас спільного. Андрій теж був віруючим, навіть збирався на певний час поїхати з місією в Аргентину, бо в тій країні виріс. Мені це дуже імпонувало. Через кілька місяців Андрій запросив мене в гості. Це був уже 2015 рік. Я вперше приїхала в Україну, побачила місця розстрілів мирних людей, і від того було дуже гірко. Невдовзі ми одружилися, я переїхала в Маріуполь і зачарувалася ним. Потім ми трохи пожили в Аргентині, я там завагітніла, і в Україну повернулися вже втрьох.
— Яка церква вас поєднала?
— Це і релігійна організація, і міжконфесійний, міжнаціональний рух «Молодь з місією». Вона є в багатьох країнах. У Тернополі є філія. Певний час я там працювала, а тепер займаюся власною справою.
— І що, в росії вона теж була?
— Була неофіційно, бо вважалась екстремістською. Тепер, кажуть, там не залишилося жодних місіонерів. Усі, кого ми знали, виїхали, бо місіонерську діяльність заборонили. Коли жили в Маріуполі, займалися саме місіонерською роботою з молоддю: проводили майстер-класи, їздили у прифронтові села, зокрема Красногорівку, возили тамтешнім жителям продукти харчування, інші речі, проводили творчі зустрічі. Тобто це була гуманітарна місія й частково духовна.
— А коли переїхали в Тернопіль?
— Коли почалася велика війна, хоч бували тут і раніше, 2018-го, як приїжджали знайомитися з тутешньою «Молоддю з місією». Тернопіль не був для нас чужим, тут у нас уже були знайомі. Щойно почалося широкомасштабне вторгнення росії в Україну, ми зрозуміли, що це серйозніше, ніж було 2015-го. Перебралися в центр, де було надійне сховище. Там нам сказали, що вночі буде евакуаційний потяг. Ми почали переконувати людей, щоб полишали місто, бо було небезпечно. Але ніхто не хотів їхати. Лише шестеро знайомих зголосилося їхати з нами. Потяг їхав майже порожнім. І він був останнім з Маріуполя. Наступного вечора росіяни вдарили по залізничній колії й зруйнували її.
Ми ж більш як дві доби добиралися до Львова, а звідти вже приїхали до Тернополя. Тут нас прихистили друзі. Згодом Андрій відправив мене із сином у Нідерланди, де теж у нас були знайомі. Проте я не змогла там довго жити, тож повернулася до чоловіка в Тернопіль. Андрій винайняв квартиру, син пішов у дитячий садок. Так і живемо.
— Про яку власну справу ви казали?
— Дуже люблю анімацію й давно мріяла створити власний анімаційний фільм. Але оскільки обладнання залишилося в Маріуполі, все загальмувалося. Доки була в Нідерландах, на замовлення однієї з компаній втілила два анімаційні проєкти. Навіть заробила трішки грошей. За них і купила в Тернополі комп’ютер. Тепер на основі нашої сімейної історії очима свого п’ятирічного сина створюю фільм: як дитина бачить війну, як даються їй важкі рішення. Сподіваюся, що до липня мультфільм буде готовий.
— Ви вже восьмий рік живете в Україні. Як сприймаєте її після росії?
— Це дуже різні країни. Ніколи не забуду відчуття, яке охопило мене, коли перетнула кордон. Це був жовтень, трішки вже холодно, але був такий гарний рожевий світанок, і мені легко дихалося. Було відчуття, ніби вільнішою стала. І це відчуття досі зі мною.
Найперше ми дуже різні ментально. У росії ти постійно в якомусь стресі, що тобі чогось не вистачить, — грошей чи чогось іншого. У крамницях усі люди знервовані. Довкола лише й чути: я маленька людина, від мене нічого не залежить. Мене це завжди дратувало, коли жила в росії. А в Україні мені таке не траплялося. Люди тут мріють. Молодь більше думає про майбутнє. Багато хто хоче здобути освіту, розпочати власну справу, розвиватися. Люди оптимістичні. Нема такого, що я маленька людина.
Ще коли жила в росії, то про Україну знала дуже мало, але чула, який гарний Львів. Коли вперше приїхала до Андрія в Маріуполь, він повіз мене туди. Там скрізь звучала українська мова, а я нічого не розуміла. У росії ж нас переконували, що українська — це російська, лише різниться кількома словами. Аж ніяк! Навіть не можу повірити, що нині так розмовляю українською, бо тоді мені здавалося, що це на сто відсотків нова мова і я не зможу її вивчити. Та що там Львів! Навіть на сході України, в Маріуполі чи Дніпрі, люди від російського менталітету дуже далеко відійшли.
Як політолог за освітою не знаю, як можна верзти таку нісенітницю, що українці — це якась частина російського народу. Це інший погляд, інша історія, інший менталітет, інший дух. Загалом інша культура.
— Ви вже маєте українське громадянство чи лише посвідку на проживання?
— Поки що тільки посвідку, яку отримала 2019-го, через чотири роки проживання в Україні. Не тому, що не хотіла раніше. Це довга процедура, дуже багато перевірок. Нині, під час війни, не можу отримати громадянства. Але дуже чекаю, коли матиму український паспорт, стану громадянкою і зможу спокійно жити.
— Чим займається ваш чоловік?
— Працює на донецькому напрямку. Возить гуманітарну допомогу і проводить духовну місію. Є місіонери, які працюють у Тернополі. Скажімо, годують переселенців, спілкуються з ними. Ще є християнська школа: там нормальна освіта плюс духовність. Був проєкт «Житло для переселенців», який втілювали на Київщині. Зокрема у відомому селі Мощуні будували модульні будиночки.
— Де збираєтеся жити після нашої перемоги?
— Дуже хотілося б повернутися до Маріуполя, але розуміємо, що то вже буде не те місто, яке було до великої війни. Навіть якщо його й відновлять. Багато його жителів загинуло, багато виїхало назавжди. Але Андрій однозначно захоче відбудовувати рідне місто, отже, очевидно, переїдемо якнайближче до нього, можливо, у Дніпро чи Запоріжжя. Лише б швидше була перемога!
— У росію не виникало бажання повернутися?
— Аж ніяк! Пташка, яка вирвалася на волю, не повертається у клітку. Але дуже хочу обняти тата. Він не перестає мене дивувати. Наш син нині розмовляє лише українською мовою, тож тато вивчає українські слова, щоб спілкуватися з онуком, поважаючи його вибір. У нього це ще не дуже добре виходить, але він старається.
Галина САДОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Вікторія ВОЙЦЕХОВСЬКА. Народилася 3 грудня 1993 року в смт новогуровський тульської області росії. 2015-го закінчила російський державний соціальний університет. Керівниця анімаційної студії в Тернополі.