Верховний Суд України не задовольнив касаційної скарги житомирця у справі про дорожньо-транспортну пригоду, що сталася ще у грудні 2015 року. Ця нібито рядова подія стала сенсацією, бо фактично вперше в нашій новітній історії винуватцем визнали пішохода і підтвердили правильність вердикту про відшкодування ним завданої майнової шкоди у розмірі 73,7 тисячі гривень.
Зазвичай незалежно від того, хто порушив правила дорожнього руху, вину за наслідки аварії у нас покладають на водія, який зобов’язаний був «передбачити», «вчасно зреагувати», «обрати безпечну швидкість руху» тощо. Навіть якщо горе-пішохід спав безпробудно п’яним на середині автодороги, перелізши туди через пришляхове огородження, суд ставав на бік потерпілого. Єдиною поблажкою для водіїв у таких ситуаціях було тільки те, що Феміда враховувала їхню фактичну невинуватість як пом’якшувальну обставину і присуджувала мінімальні терміни ув’язнення.
Отож вирок у справі про 25-річного пішохода, який несподівано вибіг на дорогу в Житомирі, знехтувавши заборонним сигналом світлофора, і потрапив під колеса престижного «ленд крузера 200», став першою ластівкою. Вона, як відомо, весни не робить, однак вселяє надію в серця водіїв, що їх судитимуть тільки за реальну провину, а не за безпечність і безвідповідальність пішоходів.
Оптимізм приглушує те, що судова тяганина тривала майже чотири роки. Важко навіть уявити, скільки за цей час довелося витратити на послуги адвокатів 53-річному власникові розкішної іномарки, який оцінив завдані у результаті ДТП збитки у 110,5 тисячі гривень.
Навряд чи пересічний господар «жигулів» чи «ланоса» витримав би такий тривалий судовий марафон, що потребує часу і грошей. А ті, хто співчуває пішоходові, наголошують: мовляв, у нього сталева голова, якщо він зумів нею завдати стотисячних руйнувань позашляховику, що у місті мав би їхати зі швидкістю не більш як 60 км/год.
Ще ущипливіші коментарі про перспективи стягнути з винуватця аварії завдану шкоду, бо з житомирським рівнем зарплат ця справа затягнеться на десятиріччя, а рухомого і нерухомого майна, на яке можна накласти арешт, найімовірніше, у 25-річного хлопця ще довго не буде.
У підсумку замість торжества справедливості — абсолютна невизначеність. Ситуація буде ще складнішою, коли Україна стане правовою державою і пішоходи вже не тільки у поодиноких ситуаціях нарівні з водіями відповідатимуть перед законом. В останніх — обов’язковий страховий поліс за завдану третім особам шкоду. Це означає, що виплати до 260 тисяч гривень за шкоду, завдану здоров’ю і життю потерпілих, сплачує не автомобіліст, а його страхова компанія. А в пішохода — ні страховки, ні здебільшого навіть коштів на лікування, не кажучи вже про відшкодування збитків водієві, якщо винуватець аварії — той, хто, ігноруючи всі правила, перебігав дорогу.
Неважко спрогнозувати типову ситуацію в суді, коли з одного боку — пенсіонер з мінімальним рівнем доходів чи багатодітна мати, а з іншого — водій зі страховим полісом. Зайве пояснювати, що в абсолютній більшості ДТП за участі пішохода автомобіліст відбувається легкими забиттями і не потребує тривалого лікування. Не дивно, що суддя більше співчуває скаліченій особі й керується не тим висновком, хто порушив правила дорожнього руху, а типовим для українського судочинства правилом «винуватий завжди водій». Мовляв, бите залізо вже не повернеш, а за лікування нехай платить застрахований і здоровіший, а не винуватіший.
А на Заході, куди ми йдемо, у кожного є принаймні медична страховка, що дає змогу, на відміну від України, розглядати справи про ДТП крізь призму правосуддя, а не судочинства за принципом деформованої справедливості, коли можна бути винуватим, наробити лиха собі й водієві та ще засадити його в тюрму.
Отож висновок простий і малоприємний: доки кожен учасник дорожнього руху, зокрема велосипедист і пішохід, не матиме страхового поліса, кінець ери презумпції винуватості водіїв не настане, а кожне судове рішення на користь людини за кермом видаватиметься сенсацією всеукраїнського рівня.