У дні відзначення на Буковині 70-річного ювілею Івана Миколайчука відвідала чернівецькі кінотеатри. Хотілось підсолодити гіркоту від перегляду програм телеканалів: понад трьох десятків фільмів, за які українському актору і режисеру було присвоєно Національну премію імені Т.Шевченка, а батьківщина Голлівуда назвала його іменем планету, наче й не існувало. Розмах, оригінальність ювілейних заходів на батьківщині заслуженого артиста України підстьобували добрі надії. «На гостини до Івана» з’їхався народ з усіх усюд, презентували туристично-культурологічний маршрут його імені і новий документальний фільм «Стежками Івана Миколайчука» члена Спілки кінематографістів України, буковинського режисера і оператора Геннадія Вірстви. Сподівалася — в кінотеатрі імені Миколайчука... Замок на дверях остудив мої крилаті мрії. Як з’ясувала згодом, цей культзаклад комунальної власності закрили за місяць до дня народження буковинського «Білого птаха».
Ну, думаю, певно, зробили кіновізитівкою ювілейного року центральний кінотеатр міста — «Чернівці». Та ще на вулиці приголомшила триметрова афіша з рекламою кінозашморгу іноземної студіі, «яка створила не лише цей бойовик». У всі дні гостин на батьківщині генія українського поетичного кіно нашим глядачам такого ж розміру афіші обіцяли закордонне видиво «Шпигуни-двигуни» та «Більше, ніж секс». Тож 1,5 млн гривень, які виділяють регіону на справи кіношні, витрачаються, щоб наші кіноекрани, не дай Боже, не вчили нас бути самими собою, добрішими чи благороднішими, як того прагнув і над чим талановито й самовіддано працював Іван Миколайчук.
Настрій геть зіпсувався, коли наштовхнулася очима на листок формату А-8, причеплений на дверях центрального кінотеатру. Він «запрошував шановних пенсіонерів і дітей-сиріт на благодійний кіносеанс фільму «Анничка», присвяченого 70-річниці від Дня народження Івана Миколайчука». Кращої антиреклами стрічки, яку, до речі, знімали на теренах краю і в якій брали участь земляки актора і режисера, годі було й придумати. Не скажеш, звичайно, що так хотіли, та вийшло, як завжди. Чому?
У нашій державі зробили поважну справу: створено Департамент кіно. Президент підписав відповідний закон про розвиток цього виду мистецтва та кінопрокат. Але в регіони, міста й села справа не рушила. Кадри тут не все вирішують і за своїм фаховим потенціалом, і за структурними та правовими неможливостями.
Кіно й сьогодні відточує дух нації, особливо тієї, котра формується як державницька. Де «старі-добрі» абонементи на українську і світову кінематографічну класику, що себе виправдали в сенсі освіти й культури — в одній упряжці, яка рухає віз духовності? Куди? Від нас залежить. Звичайно, якщо коні й віжки будуть не тільки в руках тих, хто нині й на розтлінні душ заробляє копійку.
Поетичного кіно, як симфонічної музики, треба вчити зі шкільної лави. Це найжаданіші уроки — мистецтва, людяності, краєзнавства, переконався на зустрічі з учнями Чернівецької ЗОШ № 5 буковинський кіномитець Геннадій Вірста. Діти, від п’ятикласника до випускника, дві години понад офіційно запланований час не випускали гостя з актового залу, розпитуючи про зйомки фільмів, про кіно, де різниця між Добром і Злом. Непересічна ж була особистість Іван Миколайчук, яка особливо ясно бачиться на відстані часу.
Начальник Кіцманського районного управління культури Олександр Юрков з власної ініціативи (з Іваном, каже, свого часу дружили) провів дітям зустрічі з класикою поетичного кіно в 40 школах із земляками, причетними до цього. У залах був аншлаг. І все ж наша кінокультура не може зводитись до приватних епізодів, губитися поміж дат та ювілеїв, поступаючись назагал широкоформатно запозиченій «ширці».