КРОК ПРОГРЕСУ
З першого сільського цифрового екрана - в Білогородці на Київщині - стартувала найсучасніша кінофікація країни
У всій країні нині нараховується лише 180 кіноекранів, тоді як за радянських часів їх було 25 тисяч.
З такою вітчизняною "безкіношністю" взялися розпрощатися Міністерство культури і туризму та Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, розпочавши спільний проект "Відновлення мережі кінотеатрів у селах та районних центрах України" у пристоличному селищі Білогородка, з 15-тисячним населенням та залом у Будинку культури на 200 місць. Тут відкрилася, як наголосила голова Державної служби кінематографії Катерина Копилова, "не просто кіноустановка, а встановлене найсучасніше кінообладнання, яке дасть змогу переглядати кінофільми в найякіснішому форматі на цифрових носіях".
Ностальгія по-європейськи
Зупинка із загадковою назвою "Ширма" у Білогородці - по дорозі до Будинку культури. А за ширмою небуття в цьому закладі майже третину століття перебувало кіно. За словами білогородського сільського голови Миколи Абрамчука, за цей час виросли покоління, які не бачили тут широкого екрана. А людям уже набридли, як зауважив голова Києво-Святошинської районної ради Григорій Косенко, телевізійні мильні опери, безкінечні серіали, американські бойовики, їм хочеться нормальних душевних фільмів і того спілкування, про яке згадують старші білогородці.
Тоді афіша сповіщала, які кінострічки показуватимуть у клубі в суботу й неділю, а люди жваво обговорювали після перегляду сюжети і кіношні, і з власного життя та сільські новини.
У кіноспогадах бібліотекарки Парасковії Богатиренко - "Зачарована Десна", "Тіні забутих предків", "Москва сльозам не вірить", "Журавлі", "В бій ідуть лише старики". "Такі фільми, як "Весілля в Малинівці" чи "Весна на Зарічній вулиці", навіть якщо дивишся їх 250-й раз, завжди сприймаються із задоволенням, - сказала касир сільради Галина Потанчук. - Цікаво й нові хороші побачити. Ходитимуть у наш кінозал і дорослі, й діти". Вартість квитка - не дорожче 5 гривень, хоча й на таку ціну у когось із селян своя альтернатива, от як у пенсіонерки, що не відрекомендувалася: "Молодь п'є, бо де їй дітися, у селі ні танців, ні кіно. А як я була молодою, все це було. Я всякі любила фільми, якщо хлопець вів. А тепер треба, щоб старих безплатно пускали. Що, я щодня ходитиму в ті кіна? Може, коли й прийду. То що, 5 гривень викидати? Чи хлібину купить?"
Не лише в білогородців середнього і старшого покоління ностальгія за "своїм" кіно. Цифрові кінотеатри запроваджуються і в невеличких містечках Європи, де показують суто вітчизняні стрічки у трьох тисячах залів, а в китайців їх - вже дві тисячі.
"Росія, - поінформував гендиректор Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка Ігор Ставчанський, -відновила на цифрових носіях 95% своїх фільмів. Ми теж взялися за національне кіно: придбали спеціальний сканер, щоб повернути до життя фільмофонд нашої кіностудії, Одеської, хроніки. Поки що готові тільки десяток кінострічок, дві з них - довженківські, "Ати-бати, йшли солдати" Леоніда Бикова і "Камінний хрест" Леоніда Осики, яку одразу попросив у нас для майстер-класів на режисерському факультеті Колумбійський університет. Там вважають його шедевром світової класики. А ще маємо роботи Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка... У нас знімалося багато якісного кіно, яке вельми цінять фахівці, а глядачі не знають або забули. "Оцифровані" фільми можна і через супутник показувати, і віддрукувати на плівці чи відтворити на диску. Та сьогодні у світі простіше зберігати їх на серверах, а потім друкувати за заявками, бо термін існування плівки - 5-10 років, потім вона розсипається. Демонструватимемо і найкращі сучасні фільми, а ретроспективами, які відкриє для себе молодь, розбудимо інтерес глядачів і середнього, і похилого віку, аби вони згадали молодість, побачили фільми, на яких виховувалися".
Щоб хата не скраю
Почесний голова проекту, народний артист України кінорежисер Роман Балаян - на чолі комісії, яка добиратиме фільми для цифрових кінотеатрів "за критеріями мистецтва": "Намагатимемося, щоб фільми були хороші, цікаві, не лише українські й колишні радянські, а й європейські, навіть американські, для дітей і дорослих". Роман Гургенович наголосив ще на одному аспекті: "Можна купити на ринку DVD і дивитися фільм вдома, під чай, під закуску, під телефонну розмову... Ми ж хочемо створити спільний культурний простір. Навіть у селах є люди, які давно не бачили одне одного, сидять усі по хатах, по дворах. А зустрічаючись у кінотеатрі, спілкуватимуться. Відчуття ліктя, яке втрачене, спільного інтересу - ось для чого цей проект. Треба зжити нашу українську приказку, моя хата скраю, нічого не знаю.
У Білогородці розпочався тестовий період. На місяць-два наперед вивішуватимуться пропозиції показів, щоб селяни голосуванням вибирали, що хочуть побачити на широкому кіноекрані. За результатами кількамісячного тестування створюватиметься репертуар цифрових кіноекранів, яких до кінця 2010 р. має з'явитися у селах і райцентрах України від 50 до 100, а за кілька років їх може бути 5 тисяч.