130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРКА АЛДАНОВА
ОЧЕВИДНІСТЬ. Пронизливий і чесний Марк Алданов, чиї написані в еміграції твори задовго до розвалу СРСР довели неминучість краху більшовицької імперії зла, родом із Києва. Можна вважати це випадковістю, як і те, що день народження письменника збігся з роковинами жовтневого перевороту в Петрограді. Однак беззаперечно, що ціла плеяда російськомовних митців — від Гоголя до Булгакова, Бердяєва, Миколи Некрасова і Анни Ахматової — родом з України.
75-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ ТРАНСПОРТУ «АРМЕНИЯ»
Найбільша трагедія радянського флоту
ПАМ’ЯТЬ. Під час катастрофи «Титаніка» загинули 1496 осіб, а на борту потопленого 7 листопада 1941 року гітлерівським літаком-торпедоносцем санітарного корабля «Армения» перебувало від 5 тисяч, як стверджували у радянські часи, до щонайменше 7 тисяч, як вважають нині, людей, із яких вдалося врятувати лише вісьмох. Однак цю трагедію в СРСР воліли не згадувати, хоч знищення німцями санітарного транспорту з велетенськими червоними хрестами на бортах і палубі начебто засвідчує жорстокість нацистського режиму.
Насправді плавучий госпіталь, у який переобладнали пасажирсько-вантажний лайнер, не мав законного права на захист знака Червоного Хреста. «Армению», так само як інші санітарні транспорти, використовували для доставки в Одесу і Севастополь маршових батальйонів, зброї, боєприпасів, що визнають численні радянські документальні джерела. І лише у зворотному напрямку перевозили поранених та евакуйоване цивільне населення.
Найбільша за чисельністю жертв корабельна катастрофа насамперед на совісті вищого радянського керівництва, чия тупість і боягузливість прирекла тисячі людей на борту «Армении» на мученицьку марну загибель. Переляканий командуючий Чорноморським флотом Октябрський відразу після прориву 28 жовтня 1941 року німцями оборони радянських дивізій на Перекопському перешийку не лише сам дременув у Туапсе, а й розпорядився почати евакуацію із Севастополя.
Як наслідок, на борт «Армении» в ніч на 7 листопада посадили персонал фактично всіх дислокованих на території міста та військо-морської бази госпіталів. Навіть якби корабель успішно дійшов до Туапсе, більшість цих медиків довелось би повертати до Севастополя, оборона якого тривала аж до липня 1942 року. Та найстрашніше, що замість того, щоб під прикриттям темряви вже до ранку вивезти медперсонал, поранених та евакуйованих цивільних на чорноморське узбережжя Кавказу, як це спочатку планували, капітанові вже вщент завантаженого людьми корабля стали віддавати додаткові накази.
Спочатку на зовнішньому рейді Балаклавської бухти з баркасів на борт «Армении» сіли працівники НКВС із таємничими дерев’яним ящиками (мабуть, секретними документами, цінностями кримських банків та найдорожчими експонатами музеїв Криму). Та навіть після цієї затримки надійшов наказ зайти у порт Ялти для евакуації партактиву і керівництва «органів», що чкурнули сюди із Сімферополя після прориву німців на півострів.
Тож «Армения», на якій, за свідченнями очевидців, пасажири стояли плечем до плеча на палубі й навіть у більшості коридорів, вийшла в море приблизно о 7-й ранку. Для супроводу фактично цивільного корабля з тисячами людей на борту відвели всього один малий мисливець за підводними човнами. Його малопотужна зенітна артилерія навіть не відкрила вогню по німецьких літаках, бо через шторм кораблик кидало з боку на бік із креном до 45 градусів.
Після влучення скинутої з повітря торпеди «Армения» протрималася на плаву лише 4 хвилини, що не давало шансів на порятунок. Тим часом потужні військові кораблі й транспортні судна, що могли забрати евакуйованих з Ялти і захистити зенітним вогнем плавучий госпіталь, без діла стояли в Севастополі.
150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА
Коли словник сильніший за імперську міць
ПАРАЛЕЛІ. Видатний лексикограф (фахівець у галузі складання словників) Євген Тимченко був суто науковим працівником, однак 73-річним не уник арешту та 5 років заслання до Красноярського краю. Злочином, за який репресували одного з фундаторів Всеукраїнської академії наук та члена-кореспондента АН СРСР, став «Історичний словник української мови» на письмових джерелах XV—XVIII ст. Він засвідчив безперервність її розвитку і став ланкою, що з’єднала писемні пам’ятки Київської Русі, що нібито була «спільною колискою трьох братніх слов’янських народів», із сучасною Україною, довівши їхню кровну спорідненість.
Не меншим злочином в очах сталінського режиму став ще дореволюційний переклад Тимченка українською фінського народного епосу «Калевала». Якщо за царизму фінів та українців офіційно іменували «чухонцями» і «хохлами», то за більшовиків під акомпанемент розмов про «братство народів» за найменшу спробу національної самоідентифікації просто знищували, перетворюючи на табірний пил.
Утім, горді й незалежні фіни спромоглися дати гідну відсіч агресії велетенської Червоної армії, під прикриттям якої на окупованій частині Фінляндії 1939 року було проголошено «народну республіку», аналогічну нинішнім лугандонам. А створені Євгеном Тимченком словники, як довів час, теж виявилися сильнішими за всю міць імперської пропагандистської машини російських шовіністів.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФЕДОРА ЕРНСТА
Оборонець культурних скарбів України
ПОДВИЖНИК. Знаменитий диптих «Адам і Єва» видатного художника XVI ст. Лукаса Кранаха старшого мистецтвознавці зазвичай іменують «російським Кранахом». Утім, ні в СРСР, ні в нинішній Росії цю назву не схвалюють, бо вона нагадує про цинічне пограбування більшовиками культурних скарбів власної країни.
Картину «Адам і Єва» у травні 1931 року продав радянський Держторг на аукціоні в Берліні за мізерну на ті часи суму, еквівалентну 10 тисячам доларів. Унікальний Кранах виявився найдорожчим лотом, а більшість зі 150 привезених на продаж полотен довелося везти назад до СРСР. Пояснюється це тим, що Німеччина вже потерпала від масштабної економічної кризи, яка невдовзі охопила весь світ. А шлях до інших країн, які юридично не визнали СРСР, для мистецьких скарбів із Росії був закритим.
Найцікавіше в цій історії те, що «російський Кранах» насправді український, бо більшовицькі мисливці на цінності вилучили його з колекції Музею мистецтв Української академії наук. До речі, більшість із згадуваних 150 картин, які намагалися продати на аукціоні в Берліні, теж забрано з музейних фондів України, однак нерозпродані залишки розділили між музеями РСФРР, продемонструвавши «братське» ставлення до «малоросів».
Тодішній Музей мистецтв УАН, згодом перейменований на Київський музей західного і східного мистецтва, нині названо Національним музеєм мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. Однак не меншої пошани і пам’яті заслуговує ще один його фундатор Федір Людвигович Ернст. Він доклав титанічних зусиль, щоб колекція, яка обмежувалась у 1917 році буквально трьома сотнями картин, зросла до 5,5 тисячі полотен вітчизняних та іноземних живописців з уже згадуваним диптихом Кранаха включно.
У роки постійної зміни влад і кривавої війни, спровокованих агресією проти України білогвардійських армій і червоногвардійських орд більшовиків, і післявоєнної розрухи мало кому було до збереження мистецьких скарбів. Проте музейники-подвижники, чільне місце серед яких належить завідуючому художнім відділом Всеукраїнського історичного музею Федорові Ернсту, часто ризикуючи життям, їздили Україною, рятуючи від знищення картини, скульптури, колекції старожитностей з покинутих і розорених поміщицьких маєтків та будинків багачів.
Натомість більшовицька влада, як із цинічною відвертістю визнав Ленін у листі від 19 березня 1922 року членам Політбюро ВКП(б), скористалася ситуацією для пограбування церков під приводом збирання коштів на допомогу тим, хто голодував: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і валяються сотні, якщо не тисячі трупів (ішлося про мільйони загиблих від голоду. — Авт.), можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із шаленою та нещадною енергією. Що більшу кількість представників духовенства вдасться нам із цього приводу розстріляти, то ліпше».
Як із більшовицькою чесністю визнав вождь, «фонд у кілька сотень мільйонів золотих рублів (слід згадати гігантські багатства монастирів и лавр)» насправді мав піти не на порятунок тих, хто голодує, а на «господарське будівництво» знищеної руками самих більшовиків економіки та «обстоювання своєї позиції в Генуї», тобто банальний підкуп іноземних політиків на міжнародній Генуезькій конференції 1922 року. Однак попри всі спроби Леніна роз’єднати спільний фронт представлених на ній держав, єдиною країною, яка визнала РСФРР, стала розгромлена у Першій світовій війні Німеччина.
Саме туди Сталін на початку 1930-х став відправляти на продаж уже не награбоване в церквах золото, як його попередник, а найцінніші музейні скарби. Акцію з їх вилучення проводили в Україні під егідою Наркомату освіти(!). Офіційно вона стосувалась експонатів, що «не відповідають цільовому наставленню даного музею і не мають значення для української культури». Саме таке казуїстичне формулювання обгрунтувало перевезення до Москви найцінніших картин західноєвропейського живопису, що зберігалися в Україні.
Карою за спротив пограбуванню музеїв для німця за національністю і українця за переконаннями Федора Ернста стало трирічне заслання на будівництво Біломорканалу. Навіть по завершенні терміну ув’язнення музейникові не дозволили повернутися в Україну, а після нападу Гітлера на СРСР видатного мистецтвознавця розстріляли як «німецького шпигуна».
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)