45-РІЧЧЯ ЗНАЙДЕННЯ СКІФСЬКОЇ ПЕКТОРАЛІ
ГОРДІСТЬ. Нарівні із золотом Трої і скарбами Тутанхамона легендарну скіфську пектораль знають у всьому світі. Однак якщо про археологів німця Шлімана й англійця Картера написано багато книжок та знято десятки кінофільмів, то ім’я українця Бориса Мозолевського за часів СРСР цілеспрямовано замовчували. Дивуватися цьому не доводиться, адже сенсаційна знахідка врятувала його для науки від мордовських таборів, бо, як написав в одному з віршів археолог-поет, у нас «ні своєї історії, ані навіть тюрми».
На момент знахідки скіфської пекторалі її першовідкривач офіційно числився кочегаром. Отож археологічні розкопки нині знаменитої Товстої Могили розпочали на власний ризик уже колишній молодший науковий співробітник Інституту археології АН УРСР Борис Мозолевський, звільнений через «неблагонадійність» і «націоналістичні погляди», і директор Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Герой Соціалістичної праці Григорій Середа.
До 1971 року курган заввишки 9 і діаметром майже 70 метрів опинився на господарському дворі комбінату і вважався безперспективним для археологічних досліджень. Вагомим аргументом було те, що, на відміну від степу, під час розкопок тут довелось би кудись вивозити майже 12 тисяч кубометрів грунту. Тим часом у масив Товстої Могили через численні пошкодження, завдані під час будівельних робіт на навколишній території, постійно надходили дощові й талі води, невблаганно руйнуючи підземні ніші давніх поховань, які імениті історики вважали такими, що не існують, або давно розграбованими.
Далеко не кожному вистачило б мужності самотужки і без жодного фінансування взятися за розкопки, які потребували участі великої археологічної експедиції. Допомогла щаслива випадковість: через весняне бездоріжжя потужні скрепери, що мали працювати в кар’єрі, на кілька тижнів опинились без діла. Досвідчений археолог Мозолевський чудово усвідомлював, що, коли Товста Могила поступово «розповзеться» сама, за це нікого не покарають. Натомість самовільна розкопка (та ще «варварським» скреперним методом!) «тягне» на нищення пам’ятки історії й уже не на «кочегарку», а на значний термін тюремного ув’язнення.
Два тижні поспіль Мозолевський від сходу до заходу сонця сам-один вдивлявся у поверхню знятого скреперами ∂рунту. Навіть після того як з’явилися докази існування давніх могил, у яких терміново надіслана з Києва бригада фахівців-археологів виявила не розграбоване поховання молодої жінки з півкілограмовою золотою гривнею на шиї, ініціатор розкопок ще залишався кочегаром у відпустці. Лише після знахідки особисто Мозолевським золотої пекторалі тодішній директор Інституту археології доповів у ЦК КПУ про сенсаційне відкриття, зроблене їхнім співробітником, завбачливо промовчавши, що його лише за день до цього офіційно повернули у штат наукової установи.
Загальна вага золота з Товстої Могили сягнула 4,5 кг, хоч насправді йдеться про безцінний скарб, який поставив Україну в один ряд із давньою Троєю і Єгиптом. На рахунку археолога успішні розкопки Гайдамацької й Соболевої могил, у результаті чого дві третини експонатів Державного музею історичних коштовностей України — знахідки Бориса Мозолевського. Однак людина, яка фактично уособлювала цілий інститут, лише у 1980 році стала кандидатом наук. Її не відзначено жодним радянським орденом.
55-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ МЕДАЛІ «ЗА ОБОРОНУ КИЄВА»
Нагорода за порятунок країни
СТІЙКІСТЬ. Головною метою Гітлера на початку його вторгнення в СРСР була Москва, однак героїчна оборона Києва поламала плани німецького командування. Уже 9 липня 1941 року війська Вермахту фактично без бою зайняли Житомир, звідки до столиці України 100 км. Однак у Київ німці ввійшли аж у другій половині вересня, коли на київський напрямок перекинули спрямовані на Москву танкові армади.
Медаль «За оборону Києва» єдина серед аналогічних нагород, яку запровадили вже по завершенні війни, віддаючи належне подвигу 616 тисяч воїнів і ополченців, які ціною власного життя врятували країну і Москву
75-РІЧЧЯ ТАНКОВОЇ БИТВИ ПІД ДУБНОМ
Броня міцна, якщо маршали не дурні
ПАРАЛЕЛІ. За радянських часів старанно замовчували, що не під Прохорівкою на Курській дузі, де 12 липня 1943 року навіть за завищеними даними зійшлись у герці лише 1,5 тисячі танків, а у трикутнику Дубно — Броди — Луцьк відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни. Тут 23—30 червня 1941 року 3128 радянських танків, зокрема понад 800 фактично невразливих тоді Т-34 та КВ, протистояли 799 танкам і самохідкам німців. Отож з огляду на суто чисельну перевагу далеко не безглуздим був згодом розтиражований у фільмах наказ Сталіна «вибити ворога з радянської території, але кордону поки що не переходити».
Навіть за такого співвідношення сил радянське вище командування зуміло програти битву, бездарно ганяючи танкові дивізії маршами по колу завдовжки 500—700 км, після чого броньовані машини зупинялися просто на полі бою через брак пального. Не дивно, що під Києвом на боці німців воювали цілі танкові батальйони із трофейних радянських Т-34, зате після війни горе-науковці почали розповідати про «кількісну і якісну перевагу фашистів у бронетехніці», не вдаючись у подробиці її здобуття.
Ці уроки війни варто пам’ятати нинішнім кремлівським стратегам, які, підраховуючи чисельність своєї військової техніки, знову розповідають, що танкам візи не потрібні, і хваляться здатністю російської армії за лічені години дійти не лише до Києва, а навіть до Ла-Маншу.
.jpg)
75-РІЧЧЯ НАПАДУ СРСР НА ФІНЛЯНДІЮ
Велика брехня великої війни
БІЛЬ. Першу світову війну в Російській імперії називали «Другою вітчизняною», ведучи відлік від всенародного протистояння Наполеону 1812 року. Вже за правління більшовиків історію переписали, і бійня 1914—1917 років отримала звичне нам нині найменування.
Аналогічна доля в назві війни, ще 22 червня 1941 року оголошеної Великою Вітчизняною. Однак пропонований нині термін «радянсько-німецька» теж не повною мірою відповідає історичним реаліям, бо насправді в ній брали активну участь союзні Гітлеру держави, чиї солдати воювали на території України: Італія, Румунія, Угорщина, Словаччина.
Слід пам’ятати, що не українські колабораціоністи, роль яких гіперболізована з подачі російських пропагандистів, а румунські окупанти винуваті в масовому знищення євреїв у роки війни на Одещині. Не «бандерівці», а угорські карателі знищили майже 6700 жителів спаленої дощенту Корюківки на Чернігівщині. І якщо українців регулярно закликають покаятись за звірства окремих виродків, яких не бракує серед представників усіх націй, то згадка про військові злочини угорців чи румунів — мало не моветон для загальноєвропейського спільного дому.
Не менш дивна ситуація з міцно вкоріненим у свідомості громадян на пострадянських землях переконанням, що 22 червня 1941 року весь західний кордон СРСР від Баренцового до Чорного моря запалав у вогні війни. Справжнім відкриттям для багатьох наших співвітчизників досі залишається те, що не фіни, а Червона армія першою напала на сусідню державу в трагічному червні 1941-го року, створивши передумови для фактично повної блокади Ленінграда.
Ультимативна вимога Сталіна про його «право» на окупацію Фінляндії, передана Гітлеру Молотовим на берлінських переговорах у листопаді 1940 року, стала однією з причин, що спонукали фюрера розв’язати війну проти СРСР. Єдиною поступкою у цих перемовинах стала обіцянка Москви відкласти «вирішення фінляндського питання» на шість місяців.
17 червня 1941 року дислоковану поблизу Пскова 1-шу танкову дивізію 1-го мехкорпусу Ленінградського військового округу поспіхом почали вантажити в ешелони. Загалом 372 танки та півтори тисячі автомобілів з боєприпасами і пальним 22 червня прибули на заполярну ділянку радянсько-фінського кордону. Решта танкових дивізій 1-го та 10-го мехкорпусів власним ходом, розбиваючи гусениці й пошкоджуючи двигуни, вийшли у вказані для них райони зосередження від Гатчини до Полярного кола, приготувавшись до вторгнення на чужу територію.
Лише 1996 року вперше було оприлюднено секретну директиву за підписом наркома оборони СРСР маршала Тимошенка, якою, посилаючись на нібито загрозу від фінів, наказано 25 червня 1941 року завдати масований авіаудар на випередження по території Фінляндії. Фактично йшлося про заздалегідь підготовлений план нападу на сусідню країну, який, однак, потрібно було терміново скасовувати через початок радянсько-німецької війни.
Однак ошалілі від несподіванки й катастрофічної ситуації на фронті сталінські маршали не ризикнули скасовувати наказ Сталіна про вторгнення у Фінляндію, тимчасом як розгублений вусатий вождь фактично самоусунувся від справ. Отож 25 червня 1941 року без жодного оголошення війни 236 радянських бомбардувальників у супроводі 224 винищувачів завдали ударів по фінських аеродромах і містах, що спровокувало вступ цієї країни у війну.
Радянсько-фінський фронт був одним із найспокійніших, адже бойові дії тут фактично призупинилися після виходу фінів на старий кордон, що існував до нападу СРСР на сусідню країну 1939 року. Однак сотні танків двох найкращих у Червоній армії механізованих корпусів було втрачено навіть не в боях, а в безцільних маршах кам’янистою місцевістю. Натомість Ленінград довелося захищати ополченцям — робітникам, студентам, професорам, озброєним лише гвинтівками і пляшками із запалювальною сумішшю.
На радянсько-угорському кордоні аж до 27 червня 1941 року панував мир. Угорщина офіційно оголосила війну СРСР лише після завдання радянською авіацією потужного авіаудару по на той час угорському місту Кошице, на який скинули понад 27 тонн бомб. Однак на третій день радянсько-німецької війни прикордонні застави, так і не вступивши у бій, відійшли в тил. За планом, кордон мав перейти під оборону армії, натомість прикордонників невдовзі послали штурмувати покинуті ними перед цим оборонні укріплення, вже зайняті угорцями.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)