Хтозна, чи виникло б на карті Золочівщини село не село, а радше хутірець посеред густих пралісів, якби не примхлива графиня — дружина тутешнього графа Вишневецького Тереза. Манірній жінці так допікав їдкий густий чорний дим, що виривався з горнів гончарних печей, огортаючи небо над чепурним маєтком, що граф дослухався до благань дружини і постановив виселити майстрів з містечка. Так жителі Білого Каменя у 1720 році позбулися ремісників.
Як увічнили панночку Гаву
А п’ять родин, які з діда-прадіда займались гончарством, — Вислинські, Гарбузинські, Куземські, Митулинські й Суданські — завантажили скромні домашні пожитки й вирушили, що називається, світ за очі. Та далеко не пішли, зупинились неподалік містечка, вподобавши серед густих лісів мальовничі схили гір, й взялися обживати видолинок поблизу річечки та гори, звідки раніше брали потрібну для їхнього ремесла глину. Власник тутешнього краю дозволив їм взяти собі стільки землі, скільки зможуть лісу викорчувати. А в лісу, звісно, лопатою та плугом багато не відвоюєш! Заледве викроїли земельки на невеликі обійстя та городи. А через те, що звикли жити з гончарства, яким не займалися лише жінки з дітьми, тож не надто переймалися малоземеллям.
Хутірець потроху розростався, поряд із гончарями селились інші родини, які допомагали майстрам. Тож на кожному подвір’ї виростали печі. У цілому селі лишень на кількох обійстях не було свого горна, але й ті газди жили з цього промислу: розвозили гончарні вироби на ярмарки до Львова, у віддалені карпатські міста і села, до сусідньої Тернопільщини.
Отак обживали гаварецькі умільці нову місцину, не знаючи, дякувати графині за вигнання чи таїти образу на неї. Адже все необхідне для ремесла було під руками: глина з гори Ушня та вода, що самопливом іде до гаварецьких обійсть. Хіба що бракувало їм трішки цивілізації та звичного міського життя. Та вочевидь переважила вдячність, бо за можливість жити тихо й небідно своє село назвали на честь дочки вельможної пані Гави. А може, назва походить від кольору їхніх виробів — чорних та блискучих, як гави.
Минали століття й, мабуть, загубилося б поселення у глибині лісів, якби не тріумфальний дебют нікому не відомої чорнодимленої кераміки з Гавареччини на Міжнародній виставці в італійському місті Фаєнца одного з тутешніх майстрів Володимира Архамовича. Світлини з його роботою з’явились у каталозі найкращих витворів керамічного мистецтва Європи. Представлений на виставці експонат — високий вазон чорного кольору з делікатним орнаментом викликав захоплення у відвідувачів та членів журі.
Тріумф в Італії проклав дорогу до села
Та не лише найвищу нагороду з міжнародного конкурсу привіз гаварецький майстер, а й клопіт на голову… тутешніх партійних керманичів. Після Італії зачастили в село мистецтвознавці, художники цілими делегаціями. Та що покажеш гостям, якщо до села не доїхати — суцільне бездоріжжя? Ось і не давали спокою керівництву молоді художники з товариства «Лева», які взялися відроджувати мистецтво чорнодимленої кераміки. Так і з’явилися чотири кілометри дороги з твердим покриттям, які відкрили світові унікальну Гавареччину з її автентичним народним промислом. Добре, кажуть мистецтвознавці, що не спізнилися: кілька років — і не залишилися б у селі гончарі.
Перед війною у Гавареччині було 90 печей, і майже на кожному подвір’ї майстри по кілька разів на місяць випалювали керамічні вироби. Та тепер у селі лише кілька печей, і дедалі рідше над ними здіймається дим. Однак ентузіастам вдалося вдихнути життя у згасаючий осередок народного мистецтва. Та старі печі задиміли ненадовго. За ренесансом 1980-1990-х років знову настав період занепаду. Люди, як і раніше, жили, заробляючи на хліб гончарним кругом, доки не стало зовсім нестерпно. У селі немає школи, медпункту. За всім необхідним доводиться їздити до сусіднього Білого Каменя чи Золочева, а маршрутка до села ходить двічі на тиждень. Молодь роз’їхалася хто куди.
Попит на чорнодимлену кераміку наче й не знижувався, але й особливих статків не приносив: усю продукцію скуповував один підприємець, а платив копійки. Після його вояжів у Гавареччині не те що купити, побачити готові вироби неможливо. Хіба щось із ∂анджем. Місцеві газдині навіть у господах майстрів уже не сушать глеків і збанків на парканах. Усе, кажуть, розкуповують. Керамічний посуд зі «столиці чорної кераміки» розходиться світами, дорожчаючи, переходячи з рук у руки, а майстри ледь животіють.
Повернувся з надією
Як і інших односельців, доля, а радше фінансова скрута, змусила талановитого гончаря з давнього роду гаварецьких майстрів Богдана Бакусевича залишити сім’ю, село та ремесло й податися світ за очі. В Італію, де понад два десятиліття тріумфально виборола найвищу нагороду ваза його краянина. Тікав від безвиході — складні були роки. Чорнодимлений посуд з цікавістю розглядали, захоплювалися, а купувати не поспішали: не до кераміки було! Майстри дедалі рідше розпалювали печі.
Про поневіряння на чужині майстер розповідати не хоче — кому вона, та правда про ціну гіркого заробітчанського хліба, потрібна? Хоч, каже, і гріх на долю нарікати — знайшов роботу на керамічній фабриці. Але душа художника, майстра бунтувала. Хотілося працювати творчо, а тут у кожного своя операція. Готовий виріб бачив уже на прилавку крамниці. Одного дня зрозумів: більше так не витримає.
Вирішив повернутись, аби працювати самостійно: створювати кухлі, кавоварки, макітри, глечики, свічники власними руками із жовтувато-сірої грудочки глини. Знав із розповідей брата Євгена, який залишився у рідній Гавареччині й продовжував займатися гончарством, що легко не буде. Усе доведеться робити самотужки: глину видобувати, змішувати, дрова для випалу заготовляти (для цього годяться лише тверді породи дерев — бука, граба). А ліси ж навкруг нещадно вирубали! Тепер, аби розпалити піч, доводиться кілометрів із вісім їхати. Однак невтішні реалії його планів не змінили.
Повернувся і наче коло розбитого корита опинився: все занедбане і набагато гірше, ніж було до від’їзду. Старші майстри від безвиході в чарку заглядають і дедалі рідше печі розпалюють, школа юних гончарів давно пусткою стоїть. Та хіба він для того повернувся, щоб нарікати на негаразди? Заробітчанство його багато чого навчило. І виживати також. Знає, з чого починати і що треба зробити, аби не зупинився у Гавареччині гончарний круг.
— Насамперед, — каже Богдан Бакусевич, — потрібна нова піч, приміщення і реклама гаварецької кераміки, щоб промисел набрав нових обертів. А головне — запропонувати нові сучасні за дизайном вироби. Маю багато задумів, в уяві вже готові кілька новинок, які неодмінно оцінять прихильники чорної та екологічно чистої кераміки.
— У те, що мистецтво народних майстрів відродиться і сприятиме ренесансу їхнього неперспективного села, вірять не лише майстри-ентузіасти, а й місцева влада, — розповідає заступник голови Золочівської райдержадміністрації Роман Сухецький. — Намагаємося зробити якнайбільше для розвитку гаварецької кераміки. Допомагаємо зокрема роботі гуртка на станції юних техніків, де є піч. Тож юні митці (займається 60 дітей із шкіл району) разом із майстрами не лише демонструють готові вироби, а й виїжджають на фестивалі з гончарними кругами і навчають ровесників ремесла. Плануємо створити й музей гончарства.
Чорна кераміка підкорює найвибагливішого естета, вона прекрасно вписується в інтер’єр класичної чи модерної кухні. Будемо сподіватися, що народні традиції карпатських гончарів і надалі передаватимуться з покоління в покоління, а вишуканий глиняний посуд знайде своє місце у шафі багатьох господинь.
ДО РЕЧІ
«Золота провінція» запрошує туристів
Спеціалісти відділу культури та туризму Золочівської райдержадміністрації на Львівщині розробили новий туристичний маршрут до Гавареччини. Тут є чим зацікавити прихильників зеленого туризму й шанувальників народної культури. У Гавареччині на обійсті пані Люби Куземської (теж з роду гончарів) є унікальна криниця завглибшки 54 метри із двома відрами. Щоб щоразу не крутити на таку глибину колесо діаметром 3 метри, винахідливі майстри розмістили відра так, що, коли наповнене водою відро піднімається нагору, друге унизу начерпує. Колись таких криниць у селі було п’ять, а залишилася тільки на обійсті пані Люби.
Крім цього, гості мають змогу побувати в музеї національно-визвольної боротьби — місцевій «Криївці», піднятися на Підлиську гору й до Маркіянової садиби зазирнути, а дорогою назбирати лікарських трав, грибів, насолодитись ароматом хвойного лісу.
Можна також здійснити прогулянку до Олеського замку або піднятися на Святу гору, де 1947 року було явлення Матері Божої. Тут є криничка із цілющою водою, капличка і дерев’яна церковця, привезена із Закарпаття, монастир. Звідси недалеко до Підгорецького та Золочівського замків.
А можна просто порибалити на Бузі чи гайнути до мальовничого Верхобужа, на околиці якого несміливим потічком витікає Західний Буг.
Та візитівка Гавареччини — дивовижні витвори з чорної глини, тому знайомство із краєм варто починати із зустрічей з майстрами гончарної справи, хранителями народного промислу. До спілкування з гостями завжди готові Євген та Богдан Бакусевичі, Іван Луковський. І про історію виникнення унікального різновиду гончарства розкажуть, і допоможуть охочим опанувати його секрети.