Моя мрія здійснилася. Нарешті вдалося на власні очі побачити і послухати розповідь бойового медика Мар’яну Мамонову, яка (пригадуєте?) на останньому тижні вагітності повернулася з піврічного російського полону, потрапивши в нього з Азовсталі. А вже за кілька днів на світ з’явилася їхня з Василем крихітка Ганнуся. 

Незалежність у крові та генах

Тепер ще недавно начальник медичної служби 501 окремого батальйону морської піхоти Мар’яна Мамонова (Черепушко), яка народилася й виросла на Рівненщині, вже понад пів року працює мамою на рідній землі. І вона щаслива. На зустріч з іншими незламними жінками приїхала не сама, а з маленькою Ганнусею на руках. Не стримували сліз, коли слухали її історію, бо нам усім потрібно було це виплакати. 

Так, можемо дати розгулятися своїм емоціям! Вона ж тоді не мала такого права — ні в Оленівці, ні в Таганрозі. Наказувала сама собі мовчати, навіть коли її відверто провокували. Казали: щойно народиш, заберемо дитину й виховаємо в російському дусі. Уявляєте?! Бо ти, мовляв, убивця наших людей. «Я вбивця? Я ж лікарка, я нікого не вбивала», — спробувала якось заперечувати. Та ніхто не слухав.

Їй, вагітній, хотілося їсти. Однак їжі не було. Вона ж лише благала Всевишнього змилостивитися над нею та її первістком. І він почув. Незнайомі люди, яким було дозволено отримувати посилки, ділилися хто яблуком, хто цукеркою. А ще Мар’яна постійно розмовляла з дитинкою, яка щодня впевненіше озивалася, просила її ще трішечки почекати, щоб народитися в Україні. Так і сталося: ровесниця нашої незалежності народила дівчинку, в якої свобода та гідність — у крові й генах.

Як і в малого Степанка Гордійчука, тато якого загинув на Харківщині 4 січня, підірвавшись на ворожій міні. «Я син воїна! І теж захищатиму свою країну від орків!» — гордо цитує онука бабуся письменниця й журналістка Людмила Марчук. Мати, в якої тепер нема єдиного сина. 

«У кожного з нас власна місія в житті. У Богдана — віддати життя за Україну, в мене — донести до людей правду, — каже пані Людмила. — Не повірите: рятуюся тим, що пишу й видаю книжки про достойних земляків. Непокоїть лише те, що наші діти граються у війну, в російсько-українську війну! Але наша перемога вже близько».

Виношує перемогу в серці й Наталія Рибак, яка приїхала до Рівного з Маріуполя. Вона мама військової, яка була в російському полоні рік. «У камері, розрахованій на шістьох, було 20 наших дівчат. І коли їх змусили співати гімн росії, вони всі відмовилися. Їх покарали: цілий місяць не випускали за двері камери», — розповідає Наталія. 

А мама за дочку молилася. Настя повернулася й тепер поруч з нею та своїм сином. Але вже збирається до побратимів. Наші жінки справді незламні.

А у валізах будуть вишиванки

У волонтера, депутата Рівнеради Катерини Марчук своя унікальна історія. Вона мама трьох діток, наймолодшому з яких 24 лютого 2022-го було п’ять місяців. Катерина забрала дітей і під гучні сигнали тривоги поїхала до Польщі, де не знала нікого. Там разом з іншими рівнянками одразу стала волонтеркою: за тиждень допомогли приїхати 350 мамам з дітьми. Самі ж попросили у влади Любліна приміщення під склад для гуманітарної допомоги, доставлення якої організували з різних країн. А вже звідси переправляли її до Рівного. 

«Ми, п’ять дівчат, розвантажували три з половиною фури допомоги за день. Це була наша норма. Ще організували ярмарки з виробами, які виготовляли зокрема наші діти. Моя старша 13-річна донька миттєво подорослішала: вона цілком справлялася із сестричкою. Ми ж ярмаркували навіть у Португалії та Іспанії — так акумулювали кошти для ЗСУ. А коли у травні повернулися до Рівного, вже мали добрий досвід. Відтоді волонтерю 24 на 7, публічно звітую, скільки бойових пташок відправили нашим хлопцям. Любі, ми не маємо права втомитися, бо, підтримуючи армію, наближаємо перемогу».

У «Вулику» Наталії Мокляк (так називається її дитячий будинок сімейного типу) дітей… 27. Так-так, троє власних, інші всиновлені або внутрішньо переміщені. Для них гостинно відчинили двері з 24 лютого. 

«Коли в центрі Рівного відкрили виставку збитої російської техніки, ми повели туди дітей. Бачимо, що наших це цікавить, а діток з Донеччини та Луганщини — ні. І тільки тоді вони відкрилися: ми, мовляв, усе це бачили, нічого нового. Кожен з них мав власну травматичну історію. Намагаємося абстрагувати їх від пережитого. Вони навчаються в наших школах, ми занурюємося в українські традиції. Коли діти поїдуть на визволений український Донбас, у кожного у валізі буде вишиванка. І вони будуватимуть там український світ», — упевнена пані Наталія.

Майже 10 тисяч цивільних із 2014 року навчила надавати домедичну допомогу рівнянка Наталія Фідря. Вона, юрист за освітою, стала інструктором з тактичної медицини: «Війна не залишає нам шансів: допомогти собі та іншим маємо бути готові. Це доводять атаки навіть на Тернопіль, Хмельницький, Львівщину. Мрію виспатися, повернути чоловіка з війни. Але головна мрія одна на всіх українців — перемога».

Інша незламна мама Юлія Саніна нині будує таку клініку, в якій лікувався її син в Італії. На жаль, її Тимофія вже не повернути. Він пішов на небо семирічним: забрала підступна лейкемія. Тепер італійські благодійники допомагають фонду «Усмішка Тимоші», який Юлія заснувала, щоб інші українські діти отримували допомогу на тому самому рівні, що і їхні однолітки у країнах Євросоюзу.

Історії материнської незламності прозвучали з ініціативи ще однієї мами, дружини нашого захисника директора ЦНАПу Рівненської міської ради Євгенії Курсик. «Ми підготували мотиваційну зустріч для наших працівниць, бо такі історії від жінок, які поруч, надихають. І одразу ж вийшли за межі свого колективу, адже мотивація потрібна всім нам», — скромно каже мама двох дівчаток.