Прокинувшись липневого ранку і похапцем поснідавши, мерщій сідлав «Орлятко» і крутив педалі з двору. Аж на тому боці річки, за розлогими акаціями, ховався колгоспний польовий стан. Над ним тріпотів від вітру червоний прапорець, на який я й тримав курс.
Сам стан — його всі тут називали «бригада» — в ці дні дуже нагадував порт, із якого зрання йшли в загінки «степові кораблі» — комбайни. А про їхню роботу можна було дізнатися поблизу нарядної — біля підніжжя високої щогли з прапорцем. «Прапор трудової слави піднято в честь комбайнового екіпажу (прізвище комбайнера), який за минулу добу зібрав пшеницю на (гектари) і намолотив (центнери)».
Зайве казати, що найбільше радів, коли читав тут наше коротеньке прізвище, адже в полі збирали врожай мої дід та батько. Дід — на ще «допотопному» СК-4, де доводилося ковтати пилюку на відкритому комбайновому містку під брезентовим козирком. А батько на «Ниві» — одному з перших комбайнів із кабіною.
У свої 8 чи 10 років уже добре знав ціну отого червоного прапорця. Дід і батько йшли до комбайнів, коли я ще спав, а поверталися, коли вже бачив третій сон. Зустрічалися ми тільки в полі, куди можна було поїхати, напросившись до водіїв автомобілів, які возили зерно на тік. «Покататись» на комбайні, звісно, то було святе. Дід, усміхаючись крізь брезентові окуляри, відразу вмощував мене на сидінні, а сам вів комбайн навстоячки: на СК-4, коли сидиш, комбайнеру не дуже добре видно всю жатку. А ось батько моїм гостинам радів мало. У кабіні «Ниви» було спекотно, немов у духовці, і він прямим текстом казав, що біля річки в холодочку з вудкою мені зараз було б набагато краще.
Не відриваючи погляду від мотовила, яке монотонно підминає стебла пшениці, чи від тугого й важкого струменя зерна, що сиплеться з бункера в кузов вантажівки, я тоді дуже дивувався власній недавній наївності. Бо тепер добре знав, звідки береться хліб. А ще недавно — у тому віці, коли всі дошкільнята під стіл пішки ходять, — про це навіть не здогадувався. Приміром, якось, розглядаючи дідову медаль «За трудову доблесть», причепився з розпитуваннями: а за що саме? Баба, пам’ятаю, невдоволено буркнула: «За те, що вдома не ночував…» (виявляється, дід свого часу збирав урожай не тільки в наших запорізьких степах, а й на полях Казахстану та Росії). А власник медалі аж обурився: «Як за що? За хліб, звичайно!» Настала черга дивуватися й мені. Мовляв, за який ще хліб? Бо хіба в нас не баба та мати його печуть? А дід до чого тут?..
Ох, і попосміявся тоді старий комбайнер! А тоді напівсерйозно пообіцяв: «А що? Так тому й бути! Скажу голові колгоспу чи в районі, нехай наступного разу на медалі так і напишуть: «За хліб!»
Не написали. Тому й на батьковій медалі, отриманій через кілька років, було те саме «За трудову доблесть». Та тоді вже добре знав, за що вручають цю та іншу нагороду комбайнерам.
Не дивно, що ці спогади навідалися під час жнив, про які ще мандрівний філософ Сковорода колись сказав: «Тут у бездощів’я піт поливає землю». На жаль, вже немає серед живих ні діда, ні батька… Так само давно здали на брухт і переплавили ті комбайни, на яких вони жнивували. Сьогодні в загінки виходить набагато потужніша техніка, у порівняння з якою не йде навіть колись сучасний «Дон». Як і раніше, в господарствах відзначають переможців-комбайнерів і піднімають червоні прапорці на бункерах агрегатів чи на щоглах біля контор. Фотографії «маяків» з’являються у газетах, їм вручають грамоти, премії, медалі… Та досі чогось немає медалі чи звання тільки для комбайнерів. Тому й досі не дає спокою оте дитяче наївне запитання. Невже дід тоді забув сказати «в районі» про необхідність нагороджувати комбайнерів спеціальною відзнакою «За хліб»? А якщо сказав, то чому не прислухалися? Бо хіба ті, хто робив і продовжує зараз робити державі імідж «житниці Європи», цього не заслуговують?..