Сама Оксана Чорна добре пам’ятає те, що їй довелося пережити.

«Я спробувала повернутися до цивільного життя 2017 року. Демобілізувалася, почала працювати в академії наук, але так і не змогла перейти на цивільне життя. Це справді важко: ти рятуєш людей, вивозиш поранених, а потім… паперова робота. Вирішила, що маю щось змінити», — каже наша героїня.

Оксана почала волонтерити — їздила до своїх хлопців, які стояли поблизу Волновахи. Маючи права категорії С, ганяла вантажівки, вивозила потерпілих. А далі так сталося, що її запросили в університет в Омані: з літа 2017-го вона там працювала професором економіки y Modern College of Business and Science в Маскаті. Проте в березні 2022 року повернулася в Україну, кинувши все.

«Чоловік пішов служити до свого підрозділу, а я — бойовим медиком у 57 бригаду. Тоді тривали бої поблизу населених пунктів Тошківка, Новотошківка, Лисичанськ. Я вивозила поранених. Як на мене, це були найстрашніші бої за весь час широкомасштабного вторгнення. Потім була оборона Херсона, Бахмута, згодом Авдіївки. Було дуже важко.

Там було дуже мало наших, артилерії, в той час як у них стріляло все — танки, «стволка», реактивні системи. Щоправда, КАБів ще не було, зате «нурси» (некерована авіаційна ракета) постійно прилітали. А це штука неприємна: тонкий, довгий, як голка, летить і градусів під 80 втикається», — згадує Оксана.

Вона тоді їздила на білому Mercedes Sprinter: то була пригнана з Польщі звичайна швидка, пофарбована в біло-червоно-синій колір.

«Спочатку думала перефарбувати, але зрозуміла, що немає сенсу: там все розноситься. У зруйнованих будинках знайшла диванні подушки, накидала їх у швидку, щоб хлопцям було зручно сідати й лежати. Я приїхала до шпиталю, поранених здала. Мені кажуть: «Не повертайся, тут сильний обстріл». Але я виїжджаю. У голові промайнула думка, що дорога під обстрілом. Вагалась недовго. Виїхала. Приїжджаю. Страшний обстріл: все вибухає, горить, як завжди, бо росіяни тоді закидали нас магнієвими бомбами. Береш поранених, їдеш назад, а всі диванні подушки просякнуті кров’ю. Викидаєш, береш інші», — згадує вона.

Боєць повернувся на позицію

Про мужність наших бійців Оксана згадує постійно. Найбільше запам’яталась їй одна з дівчат: «Ми її вивозили з контузією, віддали лікарям. А за два дні, коли приїхала забирати поранених, знову побачила її. Вона вже повернулася до своїх, однак цього разу була з важким осколковим пораненням. Ми її вивезли, а що з нею було далі, невідомо. Проте пам’ятаю її досі».

Звичайно, важко забути ще одну історію: «Одну з наших позицій розстріляв російський танк. Ми вважали, що там усі загинули, бо наші відступили і звідти більше ніхто не виходив на контакт. Проте за день просто до медпункту прийшов хлопець із цієї позиції. Він вийшов зі зброєю. Сказав, що сам відкопався, бо його завалило. Щоб вижити, пив воду з батареї в будівлі, в якій переховувався. Лікар його оглянув: була тільки травма внаслідок здавлення грудей, обійшлося без серйозних ушкоджень, переломів чи відкритих ран. Боєць поспав два дні, бо пережив сильний стрес, а згодом повернувся на позиції до своїх хлопців».

А під час херсонської операції восени 2022-го Оксана здобула не менш складний бойовий досвід: проти захисників України вороги використовували ФАБи.

 «Їх скидали з парашутами. І коли ми там в полях шукали й забирали тіла наших загиблих, літала дроном, бо там все скрізь було заміновано. Ми літали «мавіком» над полями, щоб шукати наших бійців, і я спочатку навіть думала, що це тіла такі білі лежать, а то все довкола було всіяне парашутами з ФАБів», — згадує вона.

Найвищий ступінь небезпеки: «Свєтко, молися…»

Про свої численні поїздки фронтовими шляхами Оксана розповідає, як про звичайну роботу: «Дуже добре запам’ятовую дороги. Ще коли їздила на швидкій, в Авдіївці заводила колони бронетехніки. Ми стояли там майже рік, тож я знала кожну тамтешню стежку, де можна проїхати, знала всі об’їзні шляхи. А якщо там тривав бій, обстріл або просто щось горіло, завжди мала відповідний «план Б».

На запитання, що під час цих небезпечних поїздок відчувала захисниця, вона, не замислюючись, відверто відповідає: «Так, дуже страшно було. Найсильніший страх — коли приїжджаєш на нашу позицію, а там уже росіяни. У нас там була ще одна дівчинка, лікарка в медпункті Світлана Балєнко. І ми з нею вдвох у Бахмуті їздили по позиціях. Нам було так страшно, що ми бралися за руки — я за кермом, вона поруч. Я їй кажу: «Свєто, касочка одягнута» — це перший ступінь страху. Потім, коли вже прилітає, починається другий ступінь — «касочка застібнута». А далі їдеш і взагалі все горить, а ти там проїжджаєш. У нас найвищий ступінь небезпеки був, коли кажу: «Свєтко, молися». І вона починала вголос читати якусь молитву. Я кажу: «Давай іншу, цю ти вже читала». А вона багато молитов знала, і судячи з того, що ми сидимо і розмовляємо, воно, мабуть, допомогло».

2024 року ситуація дуже сильно змінилася. Тепер вивозити поранених — це дуже складна і стовідсотково чоловіча праця, бо треба витягнути, донести до машини… А просто сидіти в медпункті й не робити виїздів, на думку Оксани, не мало сенсу.

«Я можу бути корисною і в інших сферах військового життя. Перейшла тоді на посаду офіцера служби зв’язків з громадськістю. Розповідаю про своїх побратимів. А нещодавно зробила календар. Хлопець, фото якого ілюструє січень, загинув. У його побратимів досі на стіні січень. Вони його не перегортають…

РS. Нині лейтенант ЗСУ Оксана Чорна отримала нове призначення в іншу бригаду. Її війна триває.

Олександр ШУЛЬМАН,
АрміяInform, онлайн-медіа Міноборони