Новорічні свята особливі. Вони дарують людям радість, надію на краще. Найбільше ж ці свята завжди любили діти, які з нетерпінням чекали Діда Мороза і Снігуроньку з подарунками. За традицією у музеї В.Г. Короленка у Полтаві щороку організовують короленківські новорічно-різдвяні вечори з цікавими розвагами, чаюванням, подарунками.

«У ці дні готували щось добреньке»

Моє дитинство припало на війну і повоєнний час, проте й тоді бували радісні моменти, коли у нашій сільській хаті у селі Мошни на Черкащині збиралися родичі й сусіди, щоб провести старий рік, слухали по радіо «Ніч перед Різдвом» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Першого дня нового року вони збиралися разом за святковим столом, спілкувалися, раділи мирному життю, співали чудових українських пісень.

Тими днями в нашій хаті готували щось добреньке: вареники, холодець, тушкували картоплю з м’ясом. Тоді різали свиню.

То був цілий ритуал, який проводив мій дядько, знаний у селі різник. А ми з молодшою сестрою дуже уважно спостерігали за його роботою. Як він уміло й швидко обсмалював соломою свинячу щетину, вправно очищав, обмивав тушу теплою водою. Закінчивши цю операцію, дядько вкривав тушу рядниною і, звертаючись до нас із сестрою, наказував: «Сідайте на свиню, притискайте, щоб сало було м’яким». А розібравши тушу, пригощав нас шматочками засмаженого свинячого вуха.

Потім мама з бабусею солили сало, начиняли ковбаси, робили кров’янку. До новорічних свят вони напікали багато хліба й пиріжків із печінкою, картоплею з вишкварками, квасолею, калиною і тушкованим цукровим буряком, капустою. Варили великий казан узвару із сухих яблук та грушок-дичок і сушених слив. Зверху казан накривали житньою соломою, щоб настоювався. Готували кутю з маком. Усі ці смаколики (хліб, пиріжки, узвар, кутя) ставили на лаві під образами.

«Коляд, коляд, колядин, я у батька один»

Та не завжди щастило новий рік зустрічати на мажорній ноті.

У ті часи зими були холодними й багатосніжними. Снігу намітало вище від тинів. А техніки для чищення не було, люди вручну проробляли ходи в заметах. Коли ми, малі, йшли до школи, нас не було видно в цих траншеях. А ходити доводилося далеко. Наша школа (ми її називали «стайня», бо у війну німці там тримали коней) була на околиці села. І ось за день до нового 1948 року учителька Ольга Дмитрівна задала нам додому завдання з німецької мови: вивчити коротенького вір­ша про ялинку. Більша частина класу не вивчила, і вчителька залишила нас вчити вірш після уроків. Звісно, вивчили, розказали, але з поганим настроєм пішли по домівках.

Ще один прикрий випадок: принесла мама з роботи сосонку — радості не було меж, бо це було вперше. Із сестричкою прикрасили її різними фігурками, вирізаними з паперу (справжніх іграшок не було). Поприв’язували яблука, загорнуті у папір цукерки-подушечки. Була в нас і гірлянда на ялинку з воскових свічок. Імітуючи сніжинки, прикрасили пухнасту шматочками вати.

Коли увечері прийшла з роботи мама, мені захотілося порадувати її вбраною ялинкою. Узяв сірники, щоб запалити свічки, проте в момент запалювання зробив необережний рух, і полум’я від сірника потрапило на вату. Деревце запалало. Мама швидко скинула його на долівку, накрила якоюсь ганчіркою й загасила. На цьому ялинка і закінчилася.

Приємним було колядування й носіння вечері. Носив я її хрещеним батькам. Мама у полотняну торбинку ставила мисочку куті, кружечку узвару, клала кілька пиріжків. Хрещені дякували, пригощали мене цукерками, печивом.

Колядувати ходив з однолітками. Нас пригощали дешевими цукерками (дорогих тоді не було), пиріжками з різною начинкою, горіхами, бубликами, дехто давав і монети — здебільшого 20 копійок, а це тоді були гроші.

Одного разу мені у торбу вкинули цукерки на вигляд дорогі, шоколадні. Коли вдома розгорнув, щоб покуштувати шоколадну цукерку, замість неї побачив шматочок столового буряка. Мабуть, хтось так пожартував.

«Сію, вію, посіваю»

На старий Новий рік у нашому селі все чоловіче населення ходило посипати (посівати) з півночі. Так рано по хатах ходили переважно чоловіки по кілька осіб. Їх чекали: люди звечора залишали хатні двері незамкненими, собак прив’язували. Ранні посипальники заходили в хату, співали щедрівки й рясно посівали господарів зерном-пашницею.

Якось нас засіяли бобами. Ми їх зібрали, зварили і потім підсмажили з цибулею. Так було смачно. Той смак відчуваю й досі. А ще одного разу веселі дядьки посипали в нас картоплею. Я взимку спав на печі, бо там було тепло. То один з посипальників зі словами «А хто там на печі?» обсипав картопелькою й мене.

Придбати ялинку на новорічні свята тоді було складніше, ніж тепер. Деревця продавали, але вони були недешевими. На селі їх мало хто купував. А за самовільно зрубану ялинку жорстко карали. Дозволити собі таку розкіш могли люди тільки з певним достатком. А нині до нового року заради миттєвої вигоди знищують стільки сосонок, ялинок, смерек, щоб потім їх викинути на смітник. Уже 2 січня біля контейнерів для сміття лежать нереалізовані деревця.

Це дикунство й невігластво. І дуже добре, що в Полтаві дедалі більше містян живі ялинки стали замінювати штучними, які слугуватимуть не один рік. Частину викинутих на смітники організовано збирають і переробляють на хвойне борошно й тирсу. На мою думку, керівництву міст і сіл треба регулювати потребу у хвойних на новорічні свята й не завозити їх понад міру. Адже сосна й ялина ростуть дуже повільно. Вирубані площі заліснюють десятки років.

Тому, відзначаючи зимові свята, думаймо про довкілля. І про те, що залишимо для майбутніх поколінь. А я, написавши ці рядки, ніби знову поринув у часи мого босоногого дитинства.

Микола ОПАРА
для «Урядового кур’єра»