Сучасний Крим поки що не може похвалитися великими здобутками у відродженні шкіряного виробництва. Однак останні кілька років поступово зростає інтерес до місцевих народних традицій і ремесел, зокрема художньої обробки шкіри. Три роки тому за підтримки USAID ЛІНК у Сімферополі відбувся перший семінар шкіряників Криму, де було ухвалено рішення створити гільдію цих майстрів.
Куртки прибутку не дали
До об’єднання увійшло 15 ремісників практично з усіх регіонів півострова, що працюють у різних стилях та техніках, використовуючи тиснення, перфорацію (висічку), плетіння, пірографію (випалювання), гравірування, аплікацію, інтарсію (складання мозаїки) та інші. Очолила нову структуру Катерина Вікторова — художник по шкірі, що мало кого здивувало, адже саме ця людина стоїть біля витоків відродження давнього ремесла.
«Я люблю відчуття, яке мені дарує дотик до шкіри. Саме тому ще за радянських часів наполегливо почала шукати навчальні заклади, де можна було б опанувати ремесло, бо традиційних майстрів у Криму не залишилося», — розповідає пані Катерина. Маючи за плечима навчання у художній школі та училищі, освоївши всі можливі техніки декоративно-прикладного мистецтва, вона шукала нішу, яка не була б ніким зайнята. Саме це і привело кримчанку до Академії мистецтв у Львові на відділення шкіри. «Вчитися у Харкові та Києві в подібних академіях не було жодного сенсу, адже там навчальний процес зводився до освоєння роботи зі шкірою на машинках, а я хотіла більш глибоко розуміти саме ручне художнє виготовлення виробів, засвоїти народні традиції», — зауважує вона.
Після повернення майстрині додому її колеги зі Спілки художників взялися за голову. Виявилося, що не знали, в якому напрямі прилаштувати кваліфікованого спеціаліста з художньої роботи зі шкірою. «Складності такі виникли тому, що цієї спеціальності тоді у принципі не існувало, — пояснює майстриня. — Робота з природним матеріалом була переведена у суто побутову площину — ший і продавай. Ти міг займатися лише масовим пошиттям сумок на спеціальних заводах. Звідки тут узятися самобутності та відродженню втрачених художніх традицій? А те, до чого ми зараз приходимо, тобто виготовлення сувенірної продукції із шкіри, то її взагалі в Криму не було. Найбільше, що кримчани виготовляли і могли запропонувати, це — брелоки із залишків матеріалу, але і те було рідкістю». Тому для розвитку цього напряму декоративно-прикладного мистецтва Катерині Вадимівні потрібно було починати все з нуля і цілком самостійно.
Початок був важким
Треба було не тільки працювати, творити, але ще й себе рекламувати, самому шукати учнів та їх ростити. Перше, з чого почала майстриня, — шиття курток. Що тут дивуватися, але для творчої особистості це виявилося нецікавим і врешті-решт прибутків не давало. Тому на шматок хліба довелося заробляти на педагогічній ниві завдяки отриманій художній освіті. Але про улюблену справу не забувала: постійно вдосконалювала свою майстерність та й інших навчала. «Я відкрила гурток для дітей. Під час цієї роботи звернула увагу на цікаву річ — найбільше зі шкірою подобається працювати хлопчикам. Саме вони залишалися моїми найнаполегливішими учнями, — згадує Катерина Вадимівна. — А це означає, що на генетичному рівні вміння робити щось зі шкіри в нас не зруйновано».
Останні кілька років майстриня навчає техніці роботи зі шкірою безробітних у Сімферопольському міському центрі зайнятості та веде індивідуальні заняття. Це дало змогу поповнити лави шкіряників новими майстрами. «Випускників не так багато як хотілося б, оскільки залишаються у цій професії не всі, — бідкається Катерина Вадимівна. — Якщо ти весь час не думаєш про те, що можна зробити зі шкіри, як вдосконалитися, як зробити свою роботу індивідуальною, то можеш навіть не витрачати час — майстра з тебе не вийде. Адже вижити на ринку, що диктує жорсткі умови, може лише фанат своєї справи».
Саме тому з тисячі майстрів шкірою буде займатися лише один. Крім того, є певні забобони. У багатьох творчих людей перше табу — це шкіра з померлої тварини. А ще в середовищі майстрів існує хибна думка, що зі шкірою можуть працювати лише ремісники з західних областей України та Прибалтики, бо вони мають давні та сталі традиції.
Виробляючи свій стиль
Невеличкій когорті кримчан-шкіряників доводиться цей ринок завойовувати, шукати нові форми, кольори, які б стали для шкіряної продукції Криму відзнакою, сприймалися як традиційні для цього регіону та інформували б про місце її виробництва і майстра.
Саме тому, аби ці майстри-фанати могли бути почутими та побаченими, мали змогу вдосконалювати нові та відроджувати втрачені традиції, була створена громадська організація — Реміснича палата Криму, яка сьогодні об’єднує понад 150 ремісників усіх напрямів. Виникла вона завдяки трьом небайдужим жінкам: Едіє Усмановій, Наталі Гордецькій і моїй співрозмовниці. Мета у жінок благородна і дуже нелегка — дати поштовх для розвитку ремесел, відновити ланцюжок між майстрами та тими, хто потребує і цінує їх копітку працю.
Першим кроком організації став пошук по всьому Криму майстрів, що працюють у традиційних національних ремеслах, які згодом стали викладачами на курсах із навчання безробітних жінок навичкам майстерності. Крім того, Реміснича палата дала змогу майстрам заявити про себе на виставках, де місця для них надавали державним коштом.
І врешті-решт, здивували кримські ремісники своєю продукцією вибагливу публіку в Польщі, Німеччині, Іспанії, Латвії, Японії. Поступово і вирішення проблеми реалізації товару для них зрушило з місця. Цього курортного сезону відкрили чотири торговельні точки з кримською сувенірною продукцією від майстрів у Сімферополі, Євпаторії, Судаку та Алушті.
Але найцінніше те, що ремісник, не сплачуючи податок, має тепер місце збуту. Про таке ще рік назад вони і мріяти боялися. Катерина Вадимівна згадує, як шкіряники пробивалися на кримський ринок, а коли досягли мети, то зрозуміли, що вони — конкурентоспроможні. Адже Китай із своїм безликим товаром індивідуальному майстру — не суперник. Конкурентом ця східна країна є лише у ціновій політиці, бо, виробляючи свої товари, має безліч пільг, а наші майстри — майже нічого. Ось тут би якраз підтримка держави і не завадила.
«Зараз Крим має хороший потенціал, бо є майстри, які зможуть заповнювати своєю продукцією сувенірний ринок, — констатує Катерина Вадимівна. — З’явилися і державні структури, які намагаються нас підтримувати. Зокрема Рескомітет з охорони пам’яток та культурної спадщини виділив безкоштовно місця під майстерні ремісникам. У них, правда, ще треба привести все до ладу, вирішити проблеми із світлом, але навіть так — це велика допомога нашому становленню».
Нині майстриня разом із колегами-засновницями Ремісничої палати ставить собі за мету створити структуру, яка стала б стартовим майданчиком для майстрів усіх традиційних для півострова ремесел. «Я свої знання вдосконалювала 15 років. Щоб виплекати майстра, потрібно мінімум два роки, за умови, що він геній, — зауважує Катерина Вікторова. — А щоб людина спокійно ці роки навчалася біля професіонала, вона мусить отримувати певну підтримку, бо треба ж за щось існувати».
У дореволюційні часи учнями опікувалися спільноти ремісників, які створювали багаті майстри. Вони і підтримували новачків, поки ті не ставали майстрами. За радянських часів долею народних майстрів опікувалася Спілка художників: людина для розвитку своєї творчості отримувала майстерню та керівника, який допомагав із замовленнями. А ще за підтримки спілки учень постійно вдосконалювався. «Ми розуміємо, що цю систему в чистому вигляді ми ніколи не відтворимо, але скористатися тим досвідом, напевно, можна. Адже треба створити середовище для повноцінного розвитку ремесел», — констатує пані Катерина
ДОВІДКА «УК»
Свого часу шкіряне виробництво на півострові було потужною галуззю. В одному лише невеличкому Бахчисараї існувало близько 220 садиб-майстерень, що спеціалізувалися на виготовленні шкіряних виробів. Такому розвитку сприяло саме середовище: наявність вапна, за допомогою якого позбавляють шкіру жиру, доступність води, якою після всіх етапів вичинки її миють. Та й сировини було хоч відбавляй, адже скотарство процвітало.
Маленьке місто своїми шкіряними виробами покривало потреби всього півострова та ще й з Туреччиною торгувало. Шкіряним виробництвом займалися по всьому півострову всі народності, які проживали тут. Примусове виселення греків, кримських татар, болгар, німців негативно вплинуло на подальшу долю давнього ремесла. Було перервано зв’язок поколінь і втрачено традиції.