Світлана Петренко до початку воєнних подій працювала у 12-й школі міста Чернігова. І ніколи б не подумала, що повномасштабне вторгнення настільки змінить її життя. Із приходом війни прийняла рішення взяти на себе тягар відповідальності за життя сотень людей, що перебували у старому занедбаному сховищі, частина якого раніше була шкільним тренажерним залом. Тут люди шукали прихисток і порятунок від ракет та снарядів російських загарбників.

«Працюю заступником директора з навчально-виховної роботи. До цього 15 років була педагогом-організатором і вчителькою математики й інформатики в цьому закладі. Ще раніше навчалася в цій школі. За моїми підрахунками, в ній проводжу більше часу, ніж поза нею», — розповідає про себе пані Світлана.

Усе почалося 24 лютого

Із самого ранку, розуміючи, як активно розвиваються події, а війська загарбників швидко просуваються в області, Світлана Петренко поспішала на околицю Чернігова забрати батьків. А там побачила, що стоять наші танки дулами від міста й готуються до оборони. Без вагань прийняла рішення рухатися вглиб міста. Буквально за кілометр, щойно дійшла до школи, почулися гучні вибухи. Як потім з’ясували, стріляла артилерія, проте тоді ще не розуміли, наша чи ні.

«Ми спустилися у шкільне укриття — це було перше свідоме рішення сховатися. Саме в той момент почали сходитися люди. Це були жителі мікрорайону. Хтось прийшов просто подивитися, чи є тут підвал, в якому вільні місця, а хтось був уже з речами й маленькими дітьми. Звичайно, наше укриття було лише трохи адаптоване до того, щоб люди могли тут перебувати.

Мінімальний набір, який ми могли спершу забезпечити, був таким: місце для сидіння, вода й залишки меблів та будівельних матеріалів, з яких можна було зробити щось на кшталт ліжка чи стільця», — згадує співрозмовниця.

Першого дня доводилося перебувати у сховищі 24/7, оскільки, побачивши велику кількість людей, пані Світлана вирішила організувати проживання. Нагоди піти додому за весь час було лише дві, тож швиденько брала продукти й одяг, а потім поверталася, бо було дуже багато роботи. Особливо перші чотири-п’ять діб, коли потрібно було організувати харчування, простір для проживання й елементарні санітарно-гігієнічні умови.

Люди перебували в укритті і вночі, особливо якщо приходили ввечері. Коли була змога після комендантської години піти додому, то часто користалися цим і швидко готували їжу чи брали продукти. Але були й ті, хто зовсім не виходив. Важко було…

«Наша школа перебувала від тодішньої лінії фронту на відстані кілометр чи два, іноді навіть менше. Це було зрозуміло за звуками пострілів і вибухів. Та й ходити перевіряти далеко не було часу через щогодинні турботи: тут комусь стало зле й треба шукати ліки, тут привезли волонтери гуманітарну допомогу й потрібно її розвантажити, тут щось посортувати й знайти комусь місце для сидіння, а хтось від’їжджає та залишає мені особисті речі на зберігання», — розповідає педагог.

Дні були схожі між собою через майже постійне перебування в закритому просторі, але й різні через повсякчасні проблеми та людей, яким потрібна була допомога. В укритті ховалися до 5 травня 2022 року, було що їсти й де спати. Зрозуміло, це не можна назвати повноцінними умовами, але разом робили все, що людям під силу.

В укритті перебувало більш як 500 людей

За словами пані Світлани, тоді вели щоденний облік кількості людей на 12 годину дня й 8 вечора. Максимальна кількість у підвалі школи була третього дня — 512 осіб. Стільки само залишилося й на ніч. Було найважче з місцями, бо не вистачало простору, аби люди могли прилягти.

Запитую співрозмовницю про харчування: чи вдосталь було продуктів? «Частково використовували ті продукти, які приносили люди із власних помешкань. Частково — шкільні ресурси, але запасів було дуже мало. Умовно кажучи, я принесла каву й мед, які в мене були. Із хліба, що залишився в їдальні, зробили сухарі — попросили людей з навколишніх будинків підсушити його в духовках і повернути нам. Ми звернулися до волонтерів — переважно це були власні контакти. Ті люди, які мали сміливість приїхати в наш мікрорайон, привозили трохи продуктів. Це було досить хаотично, непропорційно до кількості людей в укритті», — розповідає пані Світлана. 

Частково з харчами допомагав Чернігівський навчально-реабілітаційний центр, на базі якого працювала польова кухня. Він не міг забезпечити всіх, проте з’явилася можливість замовляти 20—30, а іноді й більше порцій для тих, хто не міг піти додому. Переважно це були жителі мікрорайону Бобровиця, який постраждав найбільше.

Продукти отримували і від Червоного Хреста. Це навіть були свіжі овочі та фрукти. Від управління освіти привозили базові продукти харчування на кшталт хліба. Це все розподіляли так, щоб харчі, які швидко псуються, роздати людям насамперед, а їжу із тривалим терміном придатності за змогою відкладали.

Питання гігієни, за словами співрозмовниці, стояло гостро. Під час будівництва школи не було передбачено жодного туалету в укритті. Тож коли наставала комендантська година, ця проблема загострювалася. У комендантську годину нікого не впускали й не випускали, бо було страшно виходити на вулицю. Удень облаштували туалет на подвір’ї школи, викопавши яму. Щоб підтримувати порядок, було визначено чергових, бо спалах будь-якої кишкової хвороби міг призвести до катастрофічних наслідків.

До «штабу» входили десятикласники

Складаючи списки, у сховищі рахували загальну кількість й окремо дорослих та дітей. А коли вже влітку переглянули списки, то зрозуміли, що наймолодшим було немовля трьох з половиною місяців, а найстаршою — бабуся 84 років. Були й немолоді люди з різними порушеннями здоров’я, яким важко пересуватися, або незрячі. Іноді треба було просто годувати людину, тому що вона не бачить ложки, не бачить, що навколо неї, не вміє жити сама. Її сусіди якось привезли й залишили. А де родичі цих людей, ніхто гадки не мав.

«Представники тероборони до нас долучилися через два дні, а до цього ми облаштували собі «штаб» — семеро чоловіків і я. Це були двоє учнів-десятикласників з нашої школи, які дуже швидко подорослішали й почали приймати виважені й свідомі рішення, випускники школи та їхні батьки, а також чоловіки, яких я до цього не знала. Уся допомога була вкрай важливою, тому що постійно потрібна була поміч в організації простору, розв’язанні різноманітних проблем, як-от чергування тощо», — розповідає Світлана Петренко. 

Перші три дні наради проводили щогодини, бо в умовах війни кожна дрібниця стає серйозною, оскільки від неї може залежати життя. Пускали в укриття лише з документами, а це теж комусь треба було брати на себе. Бо приходило багато різних людей, й іноді доводилося викликали поліцію, аби переконатися, що людина не співпрацює з ворогом.

«Якось прийшла до нас одна пані. Добре одягнена, проте поводилася доволі зверхньо. Прийшла, сіла й почала знімати відео зі словами: «Ось у нас те, а отам у нас те». Люди це помітили, переказали мені. Я викликала поліцію. Як потім виявилося, син цієї пані працює в московських силових структурах. Свою зйомку вона пояснила так: «А що, не можна? Мій син далеко і хвилюється за мене».

Для мене це був шок. Як мені зрозуміти, що така людина не робить це, щоб нашкодити? Особливо після того, як дізналася, що в 19-ту школу теж прийшов хтось і познімав щось, а наступного дня в неї влучив снаряд», — пригадує співрозмовниця.

Коли був інтернет та зв’язок, то інформацію в укритті дізнавалися із соціальних мереж. А потім й інтернет було важко знайти, і зарядити телефон. Тож новини повідомляли військові або люди, які проходили мікрорайоном.

На той момент пані Світлана думала, що знає багато через величезний потік повідомлень. Але після того як у Чернігові закінчилися бойові дії й місцеве телебачення зробило фільм про оборону міста, усвідомила, що навіть не здогадувалася, наскільки важкою була ситуація.

Квіти 8 березня

На моє запитання, який період вторгнення запам’ятався найбільше, Світлана Петренко однозначно відповісти одразу не змогла. Напевно, перші чотири доби, бо тоді майже не спала. Лише дозволила собі полежати півтори години — постійно треба було щось робити і вже не могла зупинитися.

А опісля таки пригадала: «Це було 8 березня. Ми проживали кожен день однаково і не готувалися до свята. Була приблизно 5 ранку. Я в той час, як завжди, не спала. Побачила, що чергові на місці, тому дозволила собі прилягти. На диво, заснула раптово, чого не було з 24 лютого.

Проспала з півтори години. А в той час приходили військові, які принесли три горщечки живих фіалок і великий згорток вербових котиків. Я всього цього не бачила. А коли прокинулася, то помітила, що жіночки, які сидять коло виходу, тримають фіалки. Вони і сказали, що то були військові. Я була приємно здивована, проте через щоденні турботи не помічала котиків аж до обіду. І вже потім дивлюся — щось дивне, якийсь згорток з’явився. Ні я, ні інші не розуміємо, що це і звідки взялося.

Першою реакцією був подив і страх, бо раптом щось підкинули. Я довго не наважувалася до нього підходити, але потім зібралася із силами, розгорнула пакунок і зраділа: вербові котики! Дуже великий букет, який я могла взяти, лише обхопивши двома руками. Що з ними робити, не знала, а ось хлопці з команди запропонували поділити їх і роздати ввечері всім жінкам: дівчатам, панянкам і бабусям. Вдалося поділити кожній по три — п’ять гілочок, ще й додати по цукерці, які волонтери привезли за кілька днів до цього.

Хлопці ввечері підготували промову й привітали всіх жінок. А найбільше запам’яталася  фраза однієї бабусі: «Це найкраще 8 березня в моєму житті».

Ось такі неоднозначні емоції: за стільки років у людини це найкраще свято в її житті, а з іншого боку, вона це відчула, коли тривала війна. Тобто якою ж ціною ці емоції нам далися… Хочеться мирного життя навіть без 8 березня й подарунків».

Без повноцінних сховищ освітній процес неможливий

На кінець нашої розмови пані Світлана привернула увагу до роботи освітніх закладів нині. За її словами, всім потрібно думати про організацію навчального процесу, але без належно облаштованих сховищ це неможливо.

«Ми намагалися власними силами все поприбирати і зробити мінімальний косметичний ремонт. Потім, у жовтні 2022 року, почато ремонт зі зміною вентиляції, облаштуванням убиралень та встановленням меблів. Управління освіти організувало нам процес, з міського бюджету було надано гроші на лавки на 220 посадкових місць. Ми задіяли батьківський комітет. Люди, які за кордоном, організовували ярмарки й мистецькі заходи, збирали гроші й перераховували їх нам», — ділиться вона здобутками.

Крім того, є громадська організація з Америки, яка надала школі безкаркасні меблі і проєктор. Щоб зробити мінімальний запас продуктів, просили продуктові набори в Червоного Хреста й міської держадміністрації для пункту незламності, частини сховища 12-ї школи. Це чай, каші швидкого приготування, печиво, вода, засоби гігієни та ємності для рідин.

Звичайно, меблі потребують оновлення, однак укриття нині розраховане на 864 людини, і це дає змогу працювати у змішаному форматі. А частина шкіл Чернігова досі працює дистанційно, бо бракує облаштованих сховищ.

Світлана Петренко мало кому розповідає, що отримала подяки від міського голови, військових, бо й досі волонтерить. А від української Церкви має медаль за жертовність та любов до України. Вона вдячна, що люди щиро ставляться до її суспільного внеску, але наголошує: «Працюємо ж не для медалей і відзнак, а для життя, роботи, виховання дітей і відчуття того, що живемо в українській Україні».

Від редакції. Ця історія — лише одна із сотень історій людей, які допомагали співвітчизникам під час нахабного й нищівного вторгнення росіян на українські території й роблять це нині. Чернігів відновлює те, що було зруйновано: мости, будинки, парки й магазини. Чернігівці твердо вірять у перемогу й робитимуть усе можливе, щоб наблизити її.

Тимур ДУБОВИК,
студент ІІ курсу факультету журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка