Останнім часом воду та чисте повітря дедалі частіше визнають найціннішими ресурсами нашої планети (на противагу нафті та газу). І в деяких регіонах це особливо відчутно. Але є серед них один, водний голод якого вже вдалося вирішити в недалекому минулому. Це Кримський півострів. Він ніколи б не опинився в одному рядку з посушливими територіями таких країн, як Ізраїль, Туркменістан, Туреччина, якби не реваншистські амбіції Росії.

Кримський сценарій сповнений сумних нот і неочікуваних поворотів сюжету, але проблема забезпечення території водою залишається за межами можливостей головного режисера подій. Водний баланс тут грає не на користь експансіоністської політики Російської Федерації. І це саме той випадок, коли неспроможність окупанта розв’язати нагальну життєво важливу проблему окупованого півострова стає суттєвим козирем України в геополітичній грі.

Який ресурс?

Крим є регіоном посушливим. Більшу частину території становить голодний степ, який з упевненістю можна назвати напівпустелею. Зусиллями людей у середині минулого століття цю географічну особливість було змінено завдяки побудові Північно-Кримського каналу. Штучний водний шлях миттєво перетворився на головну водну артерію півострова, став органічною складовою екосистеми та забезпечив стрімкий розвиток сільського господарства, тваринництва й промисловості. Але назвати його єдиним джерелом води в Криму ми не можемо, окрім Північно-Кримського каналу, є підземні та поверхневі води.

До 2014 року Північно-Кримський канал забезпечував 85% потреб півострова в прісній воді. Наприклад, 2013 року Крим загалом зібрав із різних джерел 1,55 мільярда кубічних метрів води, з яких близько 1,3 мільярда кубів надійшло з каналу. Надзвичайно високий відсоток постачання води з каналу зумовлюється не тільки його безальтернативністю, а й економічним розрахунком. Постачати воду каналом було значно дешевше, ніж розвивати фінансово затратну інфраструктуру для видобутку води на півострові.

Завдяки постачанню води каналом до окупації власні підземні води півострова майже не використовували. Розвідані кримські запаси оцінюють в майже 500 мільйонів кубів на рік, що вдвічі більше від загального обсягу води, що споживає протягом року Крим після окупації. Щорічний видобуток підземних вод на такому рівні вимагає розбудови системи свердловин по всій території півострова, а це потребує значних фінансових інвестицій.

З моменту припинення постачання води Дніпра до окупованого Криму навантаження на підземні джерела води різко зросло. Не маючи фінансових ресурсів для розбудови мережі свердловин, росіяни викачують максимальну кількість води в найстисліші терміни з наявних свердловин. Це призводить до засолення підземних водних пластів, непридатності таких свердловин для подальшого використання і зменшення загального обсягу запасів підземних вод півострова. Для прикладу, 2017 року у воді Воронцовського водозабору (постачає воду в м. Красноперекопськ) зафіксовано вміст хлоридів 858,9 міліграма на літр (норма — 350), загальна мінералізація 2462 (норма — 1000). Така вода шкідлива для здоров’я та зовсім непридатна для аграрних цілей.

У Криму поверхневі води збирають у водосховищах і потім використовують для потреб населення найбільших міст і районів: Південного берега Криму, Бахчисарайського, Сімферопольського та Білогірського районів. Усього на території Криму розташовано 23 водосховища: 15 водосховищ природного стоку, що наповнюються завдяки річкам, опадам, таненню снігів; а 8 — водосховища Північно-Кримського каналу. Загальний об’єм водосховищ природного стоку становить 317,3 млн кубів, наливних водосховищ — 81,1 млн кубометрів.

Рівень заповнення водосховищ протягом останніх років часто сягає критичної позначки. А подача води за графіком у найбільших містах, таких як Сімферополь і Севастополь, стала новою реальністю.

Втамувати спрагу людей

На питні та господарські потреби населення півострова, за умови раціонального використання, достатньою є кількість води об’ємом 100 млн кубометрів на рік. Навіть до окупації забезпечення 70% потреб у питній воді здійснювали за рахунок власних ресурсів півострова (артезіанських свердловин і водосховищ); води каналу здебільшого використовували аграрії та промисловість.

Власні ресурси півострова можуть забезпечувати понад 500 млн кубів води щорічно, що вп’ятеро більше від потреб населення. Прикриваючись брехнею про нібито гуманітарну катастрофу на півострові, держава-окупант намагається зняти із себе відповідальність за неефективне використання ресурсів і будь-яким способом отримати доступ до дніпровської води.

Розмірковуючи над темою забезпечення Криму питною водою, більшість оглядачів не беруть до уваги той факт, що це залежить не лише від обсягів видобутої води, але й від ефективності її доставки до кінцевого споживача. Це відбувається через мережу водопроводів, яких у Криму нараховується 14 тисяч кілометрів, 56,5% із яких потребують ремонту. У 2019 році 47% видобутої для споживання населенням води було втрачено під час її транспортування трубами. Незважаючи на це, у 2019 році відремонтовано було лише один відсоток водопроводів.

У ситуації, коли на будівництво сумнозвісної траси «Таврида» було витрачено щонайменше 15 млрд доларів, не було знайдено коштів для поліпшення мережі водопроводів, які могли б забезпечити доставку до населення достатньої кількості якісної питної води! У такому контексті звинувачення, що Україна позбавляє своїх громадян у Криму питної води, безпідставні.

«Волога» зброя

Російська Федерація намагалася розв’язати проблему забезпечення окупованого Криму водою кількома шляхами, кожен із яких виявився безуспішним.

1. Проведення водоводів через Керченську затоку, що дало б змогу перекидати воду з річки Кубань у Крим. Але загроза зневоднення півдня Росії перекреслила ці плани.

2. Опріснення морської води. Реалізація такого проєкту для забезпечення прісною водою Криму є нереалістичним, оскільки потребує обсягу енергії, еквівалентної кільком атомним станціям типу Запорізької АЕС.

3. Інтенсивне, якщо не сказати варварське, використання підземних вод. Якщо протягом 1996-2014 років було видано близько 133 спеціальних дозволів на промисловий видобуток прісних вод, то лише в першій половині 2018-го таких спецдозволів у Криму було видано 125. Такий підхід стрімко знижує запаси підземних вод, і видобути необхідний обсяг води щороку стає важче.

Доступ до дніпровської води дасть змогу Російській Федерації розв’язати проблеми в багатьох галузях, вирішення яких в інший спосіб є або неможливим, або надзвичайно затратним.

1. Розвиток промисловості. 10% дніпровської води використовували на потреби промисловості, особливо для підприємств хімічної промисловості на півночі Криму. На початку тимчасової окупації відсутність дніпровської води намагалися компенсувати збільшенням видобутку підземних вод, але розвіданих запасів все одно було недостатньо. Дефіцит води призвів до викиду отруйної речовини в повітря із заводу «Кримський титан» у 2018 році, що спричинило екологічну катастрофу на півночі Криму.

2. Розвиток військово-промислового комплексу, який став основним драйвером економіки окупованого півострова. Зростання виробництва на підприємствах ВПК у Криму 2017 року порівняно з 2015 становило 430,8%. Саме ВПК використовує левову частку води, спожитої промисловістю Криму.

3. Відновлення сільського господарства. Сільське господарство в Криму розвивалося виключно завдяки Північно-Кримському каналу. Так, одразу після перекриття каналу в 2014 році площа зрошуваних земель зменшилася зі 140 до 17 тисяч гектарів. Відсутність дніпровської води фактично спричинила повернення території півночі Криму до її природного стану — напівпустелі, що чітко видно на супутникових знімках.

4. Утримання та збільшення військового угруповання.Загальна чисельність окупаційних військ РФ оцінюється в 35 тисяч військовослужбовців, 150 бойових літаків, 600 броньованих машин тощо. За нормами Міноборони РФ на таку кількість військовослужбовців необхідно приблизно 2,6 мільйона кубометрів води на рік, а також технічна вода для миття та підготовки системи охолодження двигунів військової техніки.

5. Продовження неоколонізаційної політики Росії. Зусиллями Росії український Крим нині переповнений росіянами. За інформацією Прокуратури АР Крим, з 2014 року близько 200 000 громадян Росії незаконно переселилися на територію Криму. І це лише «скромні» підрахунки. Якщо брати до уваги росіян, які офіційно не зареєструвалися на території Криму та не потрапили до статистики, то кількість російських колонізаторів Криму найближчим часом може сягнути позначки в пів мільйона.

Загрози для України

Російська влада розуміє, що забезпечити економіку Криму необхідним обсягом води власними зусиллями вона не в змозі. Звідси й усі ці заяви про «екоцид», «гуманітарну катастрофу» і погрози перекрити русло Дніпра на території Росії. Усе це робиться з єдиною метою — отримати доступ до дніпровської води для Північно-Кримського каналу, що відновить бажане живлення кримської економіки.

Для росіян залишається два шляхи здобуття води Дніпра:

1) бажаний — досягнення домовленостей з Україною про поставки води Північно-Кримським каналом;

2) вимушений — військова операція зі встановленням контролю над частиною Херсонської області.

Реалізація другого варіанта залишається малоймовірною, оскільки несе в собі суттєві ризики для самої Росії. Проте виключати такий розвиток подій було б помилкою.

Не залишається сумнівів, що базовим планом для Росії є саме досягнення домовленостей з Україною. І в цьому полягає найбільша загроза. Надання українською владою згоди на відкриття Північно-Кримського каналу матиме далекосяжні негативні наслідки для державності України. Фактично це означатиме:

— потенційну легітимізацію окупаційної адміністрації РФ у Криму;

— зменшення «ціни окупації» для Росії, власними зусиллями надавши поштовх для розвитку окупованої кримської економіки;

— підживлювання агресивної політики Росії в Азово-Чорноморському регіоні;

— економія мільярдів доларів бюджету Російської Федерації, які будуть використані для продовження гібридної агресії проти України;

— зведення нанівець імовірності активного міжнародного тиску з метою деокупації Криму, остаточне зникнення Криму з міжнародного порядку денного.

Висновки є однозначними. Згода України на постачання води в Крим призведе до посилення контролю Російської Федерації над окупованим Кримом, подальше переслідування громадян України на півострові та de facto відмову України від деокупації півострова.

Міжнародне право не залишає місця для різнотрактування: «Держава-окупант є відповідальною за забезпечення життя населення на окупованій території». Це вимагає від окупанта оновлення водної інфраструктури, ефективного видобутку та раціонального споживання водних ресурсів. Але державу-агресора, якою є Російська Федерація, цікавить не населення, а забезпечення потреб військової бази, якою став Крим після 2014 року.

Війна за природні ресурси розпочалася в Криму, тому Україні варто готуватися до найгіршого, адже вода тепер цінується більше, ніж нафта і газ.

Владислав МІРОШНИЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»