Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»
Вчора країна відзначала День міліції. Для мене це – привід ще раз згадати тих, кому хочеться сказати окреме «дякую». Минуло майже 7 років, як я – майор міліції запасу. Служив у різних підрозділах: від центрального апарату МВС України до райуправління і департаменту ДАІ. Мені щастило, бо пліч-о-пліч були надійні колеги, які не зраджували і не підставляли. Особливо це відчувалося «на землі»: так колеги називають службу в райуправлінні міліції, де тісно співпрацюють із людьми, розкриваючи злочини.
Із теплотою згадую свого першого наставника Олексія Лісниченка, з яким служив у Печерському РУВС у 1988—2000 р. Він тоді працював старшим дільничним. Одного пізнього вечора, коли повертався з роботи, його перестрів колишній засуджений і пожалівся, що померла мати. Намагався вмовити підписати документ, який би засвідчив, що померла своєю смертю, і отримати дозвіл на поховання. Олексій пішов до них додому. У квартирі стару вже переодягли, поруч із нею сиділа співмешканка сина померлої. Горіли тільки свічки. На столі ікона. Але професійний досвід підказував дільничному: щось тут не так. Попри темряву в кімнаті, він побачив на обличчі небіжчиці ледь помітну пляму. На запитання, звідки це в неї, син почав переконувати, нібито старенька напередодні впала. Що більше хотів переконати Лісниченка у нещасному випадку, то більше правоохоронець сумнівався. З’ясувалося, що літня жінка померла не своєю смертю. Її вбив рідний син, змовившись із співмешканкою, щоб мати не вчила їх, як правильно жити. Завдяки пильності Лісниченка одним розкритим злочином стало більше.
Раніше я вважав, що найбільш резонансні злочини скоюють саме запеклі злочинці. Але потрапивши «на землю», був здивований, що чимало їх на совісті… законослухняних громадян. Пам’ятаєте слова з відомої кінокомедії Гайдая «Діамантова рука»: «Кожна людина здатна на багато чого, але навіть вона не знає, на що саме»? Я десятки разів дивився кінострічку, але повністю збагнув сенс цих слів, виїжджаючи на місця злочину.
Неподалік Печерської лаври у приватному будинку було жорстоко вбито літню жінку. Не просто вбито: злочинець ще зробив із трупа «ластівку»: руки прив’язав до ніг. Перша версія була, що злочин скоїла людина, яка має стосунок до спецслужб. Проте вона виявилася хибною. Жінку вбив… квартирант, якому знадобилися гроші на хрестини власної дитини.
Кажуть, людина до всього звикає. І роки служби даються взнаки. Можливо, це так. Та кожен злочин, тим паче жорсткий, — свого роду зарубка на серці тих, хто їх розкриває. Ніколи не забуду 15 грудня 1999 року, коли ми виїжджали на місце вбивства 6-річної Віолети. На її оголеному худенькому тільці не було живого місця. Дитину до смерті забила металевою лінійкою… рідна мати, за її власними словами, за те, що не слухалася і не хотіла їсти. Жахливо, що жінка мило кокетувала і намагалася люб’язно поводитися зі слідчим. Начебто нічого й не трапилося. Вона була представницею однієї із сект. Ходила із хрестом на шиї і з дияволом у душі.
До передчасної смерті людини ніяк не можна звикнути, особливо смерті тих, із ким служив. Надзвичайно тепло згадуємо Ігоря Владиславовича Раппа. Він пішов на пенсію, почав працювати у державній установі. …Під час обідньої перерви хтось забув зачинити кабінет, хтось випадково залишив жіночу сумочку на столі. Скориставшись нагодою, зловмисник заскочив в установу і, поцупивши сумочку, намагався вибігти з кабінету. На його шляху опинився Ігор Владиславович. Усе вирішила одна мить. Бандит устромив ніж у груди полковника міліції запасу. Ось так трагічно у мирному житті обірвалася доля шанованої людини. Своїм мужнім вчинком Ігор Владиславович підтвердив, що колишніх міліціонерів не буває. Тож так хочеться ще раз побажати своїм колегам: завжди повертайтеся після служби додому. Живими.