Ця історія почалася ще в радянські часи, коли воїна-інтернаціоналіста Олександра Дешка в останню путь проводжало майже все населення невеличкого міста Ніжина, що на Чернігівщині. Треба віддати належне місцевій владі. Організовано було все на найвищому рівні: військові почесті, почесна варта, символічні постріли з автоматів на його свіжій могилі. А перед цим жалобний мітинг біля школи, де навчався загиблий, щоб на його героїчному подвигу навчати молоде покоління мужності, відваги і любові до батьківщини. З урочистими промовами виступали його однокласники, вчителі, представники влади. Останні й потурбувалися про те, щоб героя-земляка поховали на центральному кладовищі, на алеї героїв. Над його могилою встановили обеліск із фото, а під ним напис: загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок в Афганістані, хоч раніше це заборонялося писати.
«Це ж ми тебе збирались пом’янути»
Минуло кілька місяців після похорону. На календарі було 31 грудня. Але для матері загиблого воїна і для його вагітної дружини всі свята втратили сенс. Так удвох, об’єднані спільним горем, жінки у жалобному одязі мовчки сиділи за столом. «Пом’янімо нашого Сашка», — мовила мати. Жінки були настільки заглиблені у свої думки, що навіть не почули, як тихо відчинилися вхідні двері їхньої квартири і чоловіча постать зупинилася біля порога вітальні. Чоловік був здивований тим, що у квартирі панував зовсім не святковий настрій, а за жалобним одягом зрозумів, що тут трапилося горе. Хтось з рідних пішов із життя.
Він тихо мовив: «І я разом з вами пом’яну Сашка». Жінки від почутого здригнулися, і подивилися у його бік… Дружина відразу знепритомніла, мати була на межі безумства. Проте якимось дивом їй вдалося опанувати себе. Із широко розплющеними очима вона ледь мовила: «Рідна моя дитино, це ж ми тебе збиралися пом’янути». Від почутого в Олександра ледь не відібрало мову. Він служив в Афганістані, бачив те, через що на війні люди гублять розум. Але навіть він не міг уявити, що опиниться у подібній ситуації, коли прийде сам провідати себе на могилу. На нього з фото дивився… він сам. І прізвище, ім’я по батькові — його. І день народження. А ось дата смерті… Побачене Олександра шокувало А що вже казати про його матір і дружину! Спочатку його поховали, а потім зустріли живим. Зі сльозами на очах. Яке це серце може витримати? І як це могло трапитися?
Олександр став пригадувати останній свій бій, коли його важко поранило. Йому пощастило тоді вижити, бо підібрали свої бійці, щоправда, не з його підрозділу. Він потрапив у польовий військовий шпиталь іншої частини. А оскільки живим у свою частину не з’явився, а його востаннє бачили пораненим, то написали у похоронному листі, що загинув смертю героя, а не пропав безвісти. А це означало, що родина загиблого має певні пільги через загибель сина і чоловіка.
З’ясувалося, що доки Олександр Дешко проходив курс лікування і не мав змоги повідомити рідним про поранення, а його командири вважали загиблим, у Ніжин надійшла сумна звістка, а пізніше — «вантаж 200». Весь час Олександрові не давала спокою думка: кого ж замість нього поховали? Потрібно було це з’ясувати і справжнього загиблого віддати рідним.
Удруге його шокувало, коли отримав дозвіл на ексгумацію і труну відчинили. Замість загиблого лежав… муляж, одягнений у вицвілу військову форму радянського зразка. Директор кладовища «заспокоював» Олександра, мовляв, що поробиш у цій ситуації, натомість від усього цього є користь: могилка тобі дісталася безплатно. Тож можеш користуватися на власний розсуд.
Виплати забрали
Це було не перше і не останнє здивування Дешка. Найнеприємніше розпочалося пізніше: потрібно було повернути собі ім’я і отримати паспорт. Скільки це мороки, знає той, хто це робив. Напевно, легше було загинути в Афганістані…
Та на цьому життєві випробування колишнього афганця вже в Союзі не закінчилися. Трагічно під колесами електрички загинула дружина. Щоб прогодувати дитину, він улаштувався працювати охоронцем. Потрібні були гроші й на навчання дочки. Сподіватися на державу — марна справа.
Олександр виживав як міг. Чесною працею заробляв невеличкі гроші, аж доки не дізнався, що він… грубо порушив закон. Отримуючи незначні суми від військкомату як учасник бойових дій, він їх в один момент позбувся. Оскільки працюючому військовослужбовцеві потрібно обов’язково поставити до відома і військкомат, і Пенсійний фонд. Він про це не знав, і ніхто йому не підказав. А те, що отримав за тривалий час, за два місяці відразу вираховували. (У таку саму ситуацію потрапив і автор цього матеріалу. Отже, мабуть, закон має зворотну силу).
Інколи колишньому воїнові-афганцю спадає на думку, що, можливо, краще було б, якби справді загинув в Афгані, ніж тепер зіштовхнутися з такими реаліями. А потім, зібравшись із духом, каже сам собі: «Потрібно вижити, і є заради кого». Заради дочки, якій так потрібна батькова підтримка, і заради світлої пам’яті тих фронтових побратимів, які так хотіли повернутися живими додому.