13 квітня 2014 року Вадим Сухаревський, тоді ще старший лейтенант, віддав перший у російськоукраїнській війні наказ відкрити вогонь по російських бойовиках. Із 2014го для нього боротьба не припинялася ні на мить. Тепер полковник Сухаревський, який командує 59 окремою мотопіхотною бригадою ім. Якова Гандзюка, продовжує її на південному напрямку. «Ми не зупинимося, доки не відновимо наші кордони, не звільнимо наші землі і не повернемо людей із гнітючого полону», — каже командир «Борсук».

«Усі розповіді військовополонених, мовляв, ми заблукали — повна нісенітниця»

Я, як, напевно, багато хто, до кінця не вірив, що буде повномасштабне вторгнення. Однак не можна сказати, що ми не були готовими. Було вжито всіх заходів для організації бойової роботи підрозділів.

Коли це все почалося, першим питанням, яке мене хвилювало, було те, чи вистачить боєприпасів, щоб їх усіх повбивати. Настрій був саме такий.

Для мене відлік війни почався 2014 року, вона не припинялася ні на день, ні на хвилину. Це від початку була війна з росією, нехай навіть у масштабах АТО/ООС. Принаймні для свідомої спільноти. Те, що було в ООС, довго тривати не могло. Ми розуміли, що наш ворог зробить щось, щоб спробувати покращити свої позиції і закінчити почате на свою користь. Якщо брати дані розвідки на нашому напрямку, тобто на півдні, то чітко розуміємо, що угруповання військ, яке воює тут, із 2017 року тренувалося, проводило командноштабні навчання, навчання на полігонах, а також аналіз місцевості. Рельєфи та шляхи півдня вони подекуди знають, можливо, навіть краще, ніж ми, які прибули сюди виконувати завдання з інших регіонів.

Підготовка до повномасштабного вторгнення відбувалася заздалегідь, і всі розповіді військовополонених, мовляв, ми заблукали — повна нісенітниця. 

Отже, 24 лютого стало апогеєм ненависті росії до України.

«Те, що роблять із цивільними, — тероризм. Називаймо речі своїми іменами»

Мені важко про це говорити, бо відчуваю біль за кожне українське місто. Маріуполь… Чотири роки прослужив у Маріуполі, за дев’ять місяців до початку повномасштабного вторгнення отримав там квартиру від міського голови. Речі дітей, дружини — все залишилося там, мабуть, знищене. Стерте з лиця землі. У Маріуполі я познайомився з багатьма хорошими людьми. Частина виїхала, частину вивезено на мокшанські болота, доля інших невідома. Не можу не згадати про рідну морську піхоту, хлопців і дівчат, яких добре знав.

Київ… 100 відсотків тих, кого знаю, долучилися до оборони міста, воюють зараз і воюватимуть далі.

Чернігів... Моя дружина звідти. Кума, хрещена моєї дитини, загинула разом із чоловіком під ракетними обстрілами. Пряме влучання в машину, де вони були з дітьми. Дорослі згоріли, діти, на щастя, живі. Але сироти…  

Ворог нищить не тільки інфраструктуру, а й цивільне населення. Якщо ми, військові, розуміємо, що нас може очікувати, то за цивільних серце просто обривається.

Те, що роблять із цивільними, — тероризм. Називаймо речі своїми іменами. І його мета — паніка серед населення, завдяки якій росія може насаджувати свої наративи.  

«Називати росіян другою армією світу западло. Це просто велика зграя»

Величезна подяка союзникам за NLAW, Javelin, артилерію, системи розвідки, якими користуємося. Тому що це справді дієве озброєння, яке ефективно працює.

Наші хлопці, треба сказати, навіть зі зброєю 1960х, 1970х, 1980х років примудряються робити дива. Якщо таким професіоналам давати ще й кращу, сучасну зброю, то ми будемо ще більш результативними. І вже це доводимо, воюючи зброєю від союзників.

Нам потрібні високоточні засоби ураження, все, що підходить під цю номенклатуру, — від NLAW до високоточних ракет. Артилерія, протитанкове озброєння, комплекси розвідки — аеро, наземної, локаційної — і все буде Україна. Це і є зброя Перемоги.

І такої зброї потрібно багато, адже маємо справу з однією з наймасовіших мілітаризованих систем у світі. Називати їх другою армією світу западло. Це просто велика зграя. І основна наша робота полягає в тому, щоб зменшувати її чисельність у геометричній прогресії. Але й недооцінювати свого ворога ніколи не можна. Ворог швидко вчиться, він підготовлений і навіть певним чином умотивований, адже в мізки росіян роками закачували пропаганду.

Війну називаю шаховою партією. Ми щось робимо — ворог дивиться, маневрує, здійснює якісь кроки. Далі ми спостерігаємо, вивчаємо, аналізуємо, робимо свій хід. Буде це пішак чи королева — питання військового мистецтва. Ця шахова партія триватиме, доки не буде поставлено крапку. Все.

«Кожен солдат, кожен командир, які перебувають на передовій, — це титани»

Ті гени, які маємо ми, українці, наше бажання захищати свою країну, нетерпимість до чужого чобота на нашій землі дають нам наснагу, силу і можливість нищити ворога. Ми не зупинимося, доки не відновимо наші кордони, не повернемо наші землі, не звільнимо міста і села із гнітючого полону. Наші хлопці, яких набагато менше, ніж російської нечисті, роблять усе можливе для цього. 

ЗСУ — це супермени. Це хлопці, чиїми руками, потом і кров’ю кується Перемога.

Кожен солдат, кожен командир, які перебувають на передовій, — це титани. Іншого слова не підбереш. Люди фактично рік, враховуючи полігони, злагодження, службу, не бачили близьких, не були вдома. Живуть у, м’яко кажучи, дискомфортних умовах: окопи, вода, спека, холод, постійна робота з обладнання позицій, тотальні обстріли. Це люди, які, усвідомлюючи ризики для життя, виконують свої обов’язки. Вони захищають Батьківщину, і це головне.

Кожен, хто називає себе чоловіком, живучи в Україні, має зрозуміти, що його обов’язок — захищати свою державу, землю, родину.

«Захисник України має бути прикладом у всьому»

Бути командиром в армії й тим більше на війні — це шалена відповідальність. Очолити військовий колектив — важкий крок для командира будьякої ланки. Він приймає колектив з людьми різного віку, кожен зі своїми поглядами на життя, з різними долями. Їх треба згуртувати і повести у бій. Від ефективності роботи з підлеглими залежить успіх прийнятих рішень. До того ж, це і матеріальна складова, і озброєння. Історично так склалося, що саме командир — вирішальна ланка в бойовій діяльності підрозділу. Це не просто начальник, а військовий лідер, який має керуватися цілим комплексом правил і обмежень.

Чи існують правила Сухаревського? Завжди кажу, що командир існує для того, щоб встановлювати правила життєдіяльності в підрозділі. Але не просто вимагаю, а насамперед сам їх дотримуюся. Тільки так люди можуть повірити у справедливість рішень.  Якщо я, наприклад, сказав, що в підрозділі не вживають алкоголь, то і сам цього не роблю. Козаки в поході не пили, це було табу. І ми так само. Тому що захисник України має бути прикладом у всьому. Армія — це дзеркало суспільства.

Одного разу мій курсовий командир, коли я ще був курсантом, поставив мені запитання: «Вадиме, навіщо ти живеш?» Я подумав і сказав: «Зробивши абсолютно свідомий вибір стати військовим офіцером, живу для того, щоб колись за святковим столом хтось із моїх підлеглих встав, підняв чарку і сказав: «Хочу випити за свого командира, тому що я йому вдячний за те, чого він мене навчив, і ці знання врятували мені життя». Цю фразу не змінив би й зараз. І поглядів також.

«Маєш постійно самовдосконалюватися, щоб стати кращою версією себе»

У моєму житті теж були командири, які навчали та передавали досвід, впливаючи на формування моєї особистості. Я вдячний їм за це. Я брав у кращих найкраще і на цих основах формував себе. І як людину, і як командира.

Упевнений, що найбільшим моральним авторитетом для людини має бути вона сама. Тобто ти маєш постійно самовдосконалюватися, щоб стати кращою версією себе.

Колись у Маріуполі я читав лекцію дітям в Академії лідерства. І розповів їм історію про те, як став сержантом у військовому ліцеї. Заступник начальника ліцею прийшов до нас у групу і поставив елементарне питання: «Хто для вас авторитет?» Хлопці по черзі відповідали: «Шварценеггер, Брюс Лі, Ван Дам, брати Клички».  Я сидів на «гальорці», тож відповідав останнім. Коли черга дійшла до мене, я сказав: «Ніхто». Він почав аплодувати, а потім звернувся до хлопців: «Ось для тебе Шварценеггер авторитет. Ти у спортзал ходиш, м’язи качаєш? Ні. А для тебе — Брюс Лі. Займаєшся карате? Ні. А чому ж ви нічого не робите, щоб досягнути рівня ваших авторитетів?» Тобто моя відповідь була тією, якої він очікував. Рівно через два дні я став віцесержантом відділення.

Для нормальної людини, лідера єдиний авторитет — власна особистість. Чітко розумію, що самовдосконалення не має припинятися ніколи. Не можна сказати: «Я все вмію, досить». Треба читати, вчитися, дослуховуватися, аналізувати.

 «Це війна за правду. Війна світла проти темряви»

Український народ завжди хотів затишку, добробуту, кращого життя. І для досягнення цього більшість докладала зусилля, тяжко працювала. А росіяни дивуються, як ми живемо, і намагаються знищити наше, а не розвивати чи покращувати своє. Імперські амбіції, ненависть до всього кращого, яка процвітає у росії, — це темна матерія, яка спонукає ворога не давати нам нормально жити. росія веде війну проти людяності й цивілізації.

Для українців це війна за правду. Війна світла проти темряви. Ми боремося за незалежне, вільне життя у демократичній країні. І ця війна — не лише на передовій, в окопах. Вона триває на усіх фронтах. Якщо я міг би зараз звернутися до українців, то сказав би так.

Вірте у Збройні сили України. Вірте в себе. Будьте людьми — не біомасою, а особистостями. Не наживайтеся, не сваріться,  не вносьте розбрат у суспільство. Робити державу кращою означає робити кращим себе. Це має зрозуміти кожен українець. Кожен має бути людиною з великої літери, про яких пишуть у книжках. І коли таких в нашій  державі стане більше, ніж біомаси, якій однаково, де і в яких умовах жити, вона стане непереможною.

Аліна ЛОГВИНЕНКО,
Сергій ЛИСЕНКО

З сайту ukrinform.ua