«Шаман» швидко виринає з темряви, вітається, сідає напроти. Мружиться від різкого світла лампи, схиляє голову. За мить підіймає погляд і починає розмову. Очі «Шамана» дивляться на тебе, але бачать не співрозмовника. Перед легендарним комбатом Героєм України — численні бої, пошматовані росіянами міста й села, страждання цивільних, побратими, які надлюдськими зусиллями, самовіддано та героїчно стримують і нищать ворога.
«Уже не пам’ятаю, коли востаннє по-справжньому сміявся», — розгублено каже «Шаман» у відповідь на запитання, чи трапляються кумедні випадки, які здатні хоч трохи зняти щохвилинну напругу. Однак є те, що може викликати щиру усмішку командира і його бійців. Це можливість зателефонувати рідним, почути їхні голоси, сказати «люблю» тим, заради кого вони захищають Україну і виборюють її майбутнє.
Євген ШАМАТАЛЮК, командир батальйону 95 ОДШб, Герой України. З 2014 року, від початку збройної агресії російської федерації, брав участь у бойових діях у ДАПі, Волновасі, Слов’янську, Дмитрівці та інших гарячих точках Донбасу. З початку березня 2022 року захищає країну на ізюмському напрямку.
— Євгене, ваша ділянка фронту не стихає, здається, ні на хвилину. Яке озброєння використовує ворог?
— Ворог обстрілює з усього наявного озброєння. Це піхота, бойові машини, танки, артилерія, вогнеметні системи ТОС «Буратино», «Солнцепек», а також активно застосовує БПЛА. Раніше активно застосовував авіацію, тепер її вже набагато менше.
— Із чим це пов’язано?
— Із застосуванням наших засобів ППО. Мої бійці збили літак, але багато літальних апаратів збивали наші засоби ППО. Згадую початок березня, коли ми захищали населений пункт Кам’янка, там авіація працювала дуже часто і активно. Після того як почали ефективніше збивати, — кількість авіації супротивника зменшилась в рази.
— Бачимо, що населені пункти поблизу фронту знищені вщент — і літаками, й артилерією. До якого часу там були цивільні?
— Ми завжди намагаємося здійснювати евакуацію цивільних. Вивозимо всіх, хто бажає. Інколи наполягаємо, проводимо роз’яснювальну роботу серед цивільних про необхідність евакуації. На жаль, залишаються ті, хто все одно відмовляється.
— Це, мабуть, люди вже старшого віку?
— Здебільшого старшого, але є і середнього. Частіше люди погоджуються на евакуацію, коли бачать, як внаслідок російських обстрілів гинуть їхні сусіди чи руйнується житло. Коли вже впритул, так би мовити. Буває, що вже під час активної фази бойових дій люди просять про евакуацію, хоч за тиждень-два до цього відмовлялися.
Цивільні, з якими ми тут спілкуємося, стали свідками жахливих подій. Та й ми на власні очі бачили ставлення росіян до цивільного населення.
Пам’ятаю, коли на одному боці села були наші підрозділи, а на другому — підрозділи ворога. Праворуч від нас — дорога, якою люди евакуювалися з Ізюма. Тоді ще проходила евакуація, люди їздили автобусами, цивільними машинами. Ворог постійно обстрілював шлях. Ми стали свідками того, як танк розстріляв автобус із цивільними людьми просто біля нас.
Не передати словами відчуття, коли бачиш жінок, дітей, літніх людей, які просто хочуть врятуватися від війни, а їх убивають. Ким треба бути, щоб розстрілювати мирних людей?! Ми намагалися надавати допомогу, прикривати людей, здійснювали евакуацію з того автобуса, забирали під обстрілами, надавали свою техніку, вивозили у безпечне місце.
Було б набагато легше воювати, якби цивільні відразу залишали населені пункти, коли ми їх просимо. Тоді було б значно менше жертв і серед цивільного населення, і серед військових. Але, на жаль, це не всі ще розуміють.
Ось ми вже майже два місяці боронимо один населений пункт, там цивільних немає і цілих будинків майже не залишилося. Люди вгризаються в землю і воюють. Кількість підрозділів, які штурмують наші позиції, вже навіть не можу перерахувати, тому що вони постійно змінюються. Пішли в атаку, відбили наступ, відповідно ворог відійшов, здійснив ротацію. Далі наступний, наступний… Після їхніх невдалих спроб вони вже або дезертирують, відмовляються виконувати накази, або їх відводять десь у тили для перекомплектації і таке інше.
— А ви знаєте, які саме ворожі підрозділи тут були?
— Їх було вже дуже багато. Знаю, що були десантні підрозділи, піхота, морська піхота, навіть намагались атакувати підрозділи з російських «учєбок», навчальних закладів. Дуже багато документів, які ми надавали до вищого штабу, де є номери військових частин, прізвища, списки, позивні й таке інше. Також є полонені, які розповідали, з яких вони підрозділів.
— Що говорять полонені?
— Розповідають, що їхні командири ставлять завдання, мовляв, якщо ви візьмете цей населений пункт, то вас завтра міняють і ви повертаєтеся до росії. Їхні солдати настільки деморалізовані, що підняти їх до бою можна лише так. Вони дуже бояться артилерії. Нині кількість нашої артилерії збільшилася, постійно завдаємо вогневого ураження. Кажуть, що в них великі втрати. Але ворог проводить активну ротацію, підтягує резерви. Нині атаки все одно тривають.
— Якщо говорити про озброєння, яке нині надходить від союзників, що вже зарекомендувало себе як найефективніше проти ворога?
— У нашому підрозділі дуже ефективно застосовуємо Javelin, NLAW, різні протитанкові засоби. Ми помітили після надходження артилерії 155 мм, що вона дає нормальне вогневе ураження супротивника. Якби її більше було. Тому що піт артилериста економить кров піхоти.
Які я зробив спостереження щодо ворога? Раніше була краща техніка. Її було більше, і вона була новіша. Із початку війни ми регулярно захоплюємо техніку супротивника. Якщо раніше їхні танки були оснащені тепловізорами, у відносно хорошому стані, то тепер ту техніку, яку ми захоплюємо, потрібно віддавати в ремонт, щоб на ній можна було вести бойові дії.
— Чи можемо оприлюднити кількість захопленої техніки?
— За свій батальйон можу сказати, що ми захопили три танки і три БМП ворога.
— Розкажіть, будь ласка, про бойове зіткнення, яке особливо закарбувалося в пам’яті.
— Від початку березня було дуже багато боїв. Наприклад, ми захищали один населений пункт, де ворог намагався промацати нас, пробивати артилерією, танками, авіацією. Ми відбивали всі атаки. Потім він спробував піти на прорив, обійти наше село, вийти нам в тил, але оскільки ми там вже кілька днів займали оборону, то всі проходи, які міг би використовувати ворог, було заміновано. Він цього не знав. Вороги силами танкового батальйону і зведеної БТГр у складі мотопіхотного полку, який було посилено якимось військовим навчальним закладом рф, намагались обійти нас через дамбу і по центральній дорозі. Уперед вони не могли просунутись, а позаду йшла велика кількість їхньої техніки. Вони стояли і не знали, що їм робити. Почали працювати наші протитанкові засоби, артилерія дуже добре спрацювала. Це була приблизно середина березня. Тоді було знищено дуже багато техніки, живої сили окупантів, і вони відступили. Тобто буквально за один день вони із чотирьох напрямків намагалися зайти в село і з чотирьох напрямків ми їх відбили. Наскільки мені відомо, та БТГр вже більше не брала участі в бойових діях.
Після цього, вже на початку травня, ми захопили військовополонених, які розповідали, що в тому бою загинув командир їхнього батальйону і ще один батальйон було повністю виведено зі строю. Нещодавно був дуже запеклий бій, коли ворог стягнув посилену роту — піхотну і танкову — і намагався зайняти наш населений пункт. російським бійцям сказали: «Займіть тільки першу вулицю, а далі всі підтягнуться, вас замінять, і ви поїдете в росію». Ми їх пустили на першу вулицю і тоді майже всіх знищили. Звідти вийшло приблизно 20% техніки та 30—40% живої сили окупанта — це перша партія 300-х, яку вони забрали. Ті, хто залишився, вже звідти не вийшли. З того напрямку ворог більше не атакував, тільки обстрілював здалеку.
— У чому ваше основне завдання як командира?
— Моя робота полягає в тому, щоб керувати особовим складом, згуртовувати бійців, планувати спосіб дій, відповідно всі заходи, які бійці виконуватимуть. Ця обстановка дуже різко змінюється. Ми не маємо часу постійно запитувати у старшого командування, що і як робити. Доводиться дуже швидко приймати рішення, доносити їх командирам підрозділів, стежити за їхнім виконанням. Тому що якщо ти десь чогось не встигнеш, це може призвести до дуже тяжких наслідків.
Була така ситуація. Ми воювали з ворогом через річку, нам за одну ніч вдалося завдати йому великого вогневого ураження і під ранок він почав відступати. Було прийнято рішення відкинути противника і зачистити ту частину села. Вороги відійшли, ми зачистили ділянку і виставили міни на всіх шляхах їхнього можливого просування. Буквально ввечері противник намагався повернутися, але всі проходи було вже заміновано, і вороги просто підривалися на мінах.
У моїй роботі немає нічого героїчного. Герої — це мої люди. Вони щодня роблять неймовірні вчинки, віддають найдорожче, що в них є. Але ніхто не сумнівається у правильності своїх дій. У доцільності оборони України.
— Справді, за кожним командиром стоять люди. Розкажіть про ваших побратимів.
— Я захоплююсь своїми людьми, тому що вони справді герої. Ті завдання, які вони виконують, інколи за межею можливого, але люди дають відсіч, воюють з ворогом, навіть коли на якомусь напрямку він переважає. Основний чинник — бойовий дух. Мої люди воюють до останнього. Противник йде великими силами і потім відступає. Наші не відступають. Було якось, на позиції залишався сержант без руки і ноги, просто давав координати свої — викликав артилерію. Коли він вже не міг евакуйовуватися, сказав: «Я тут залишаюся». Частина групи відійшла, коли вони були повністю оточені. Тоді було знищено дуже багато сил ворога з окремого розвідувального батальйону 106 повітрянодесантної дивізії.
Дуже багато героїчних випадків. Коли ворожа колона проривалася у Кам’янці, виїхав розрахунок БТРа і почав палити російську техніку. Я навіть не знаю, скільки вони спалили одиниць. Наш БТР також було знищено, люди загинули, але вони виявили велику мужність.
Я раніше знав про своїх людей багато, але тепер, на цій війні, відкрилися нові грані в кожної людини. Це сміливість, героїзм, готовність до самопожертви.
— Що особисто вам дає сили щодня?
— Усвідомлення великої відповідальності за свій підрозділ, за своїх людей і загалом за нашу країну. Розумію, що на нас дивляться інші. На мене дивляться мої підлеглі, на мій батальйон — інші підрозділи, і потрібно виконувати завдання, потрібно максимально завдавати втрат ворогові. Усі віримо в перемогу і намагаємося її максимально наближувати.
— Уявляєте Україну, яку хочете побачити після Перемоги?
— Так, звичайно. У нас є країна мрій, країна майбутнього. Хочемо вільну, незалежну Україну, де кожен громадянин знає, хто він і ким хоче бути, усвідомлює, що він українець. Де дітей виховуватимуть патріотами, з розумінням і знанням своєї історії й того, що їх чекає в майбутньому.
Ми можемо дуже багато говорити про російську агресію, але цього б ніколи не сталося, якби наша країна була об’єднаною, якби в нас не було п’ятої колони, яка допомагає агресорові. Не було тих, хто здає наші підрозділи, здає цивільних людей, які допомагають Збройним силам. Тих, хто допомагає військам окупантів, показує їм шляхи і проходи.
— Війна — це важке випробування. Чи трапляються, скажімо так, кумедні ситуації, які трохи розряджають обстановку, або історії, про які ви згадуєте з усмішкою?
— Уже не пам’ятаю, коли востаннє по-справжньому сміявся. Зараз люди вчаться цінувати маленькі радощі, на які раніше ніколи не звертали увагу. Кожне спілкування з рідними, близькими — це усмішка на наших обличчях. Радіємо, коли вдається вийти на зв’язок зі своїми, повідомити, що живі-здорові.
Підтримка рідних найбільше надихає і стимулює до подальшої боротьби. Своїм близьким людям я теж хотів би подякувати. Майбутній дружині Яні, яка завжди підтримує, надає впевненості, сил у боротьбі.
Чого хотів би побажати? Зустріти наступний рік на мирній українській землі після нашої Перемоги. Це одне бажання, найголовніше для всіх.
Аліна ЛОГВИНЕНКО,
Сергій ЛИСЕНКО
Укрінформ