Із командиром окремого батальйону спецпризначення ІІІ Інтернаціонального легіону підполковником Анатолієм МАРЧУКОМ ми знайомі з весни 2022 року, із часу початку боїв під Києвом. Він тоді командував зведеним загоном «Галицькі леви», які мужньо тримали оборону під Броварами, відбивали атаки росіян в Ірпені, визволяли від ворогів Дмитрівку. Саме в його підрозділі воював тоді ще молодший лейтенант, а нині комбат і капітан Герой України Ігор Дикун.

За два роки війни Анатолій майже не змінився, лише погляд став жорсткішим і побільшало зморщок біля очей. А наша розмова розпочалася з розповіді про поточну ситуацію.

«Вони зазвичай діють відчайдушно й зухвало»

— Нагадай, будь ласка, Анатолію, в яких обставинах нині воюють іноземні добровольці.

— Наш батальйон виконує бойові завдання під Харковом, загальна обстановка тут досить напружена. Ділянка в нас, мабуть, найскладніша — Липці, Глибоке, район дач, водосховище. Зараз росіяни понад усе хочуть нас відтіснити, обійти із флангу і захопити село Липці. Ворог уже зайшов на дачі, навіть зумів захопити кілька кварталів. Ми стали внизу і відразу почали штурмувати. Однак не ставали у глуху оборону, а з ходу вперед пішли штурмові батальйони 92 бригади. Ми як спецпризначенці завжди працювали й працюємо тільки у зв’язці з розвідбатом і йдемо попереду. Тобто рухаємося найпершими, а якщо виявляємо якісь небезпечні осередки чи позиції, то просуваємося туди, спочатку зачищаємо, знищуємо ворога й аж тоді підтягуємо на цю територію нашу піхоту. І саме так потихеньку, поетапно ми й почали їх витісняти звідти. Та відразу уточню, що просуватися доводиться дуже складно, долаючи шалений опір окупантів. До того ж ворог не шкодує ні КАБів, ні артилерійської підтримки.

Проте ми витурили загарбників з дач, стали на посадці, пішли на Глибоке, взяли їх у напівкільце і почали поступово просуватися далі. Вони, побачивши, що справи кепські й доведеться здавати і ці позиції, гарячково почали підтягувати резерви. Передовсім проти нас кинули хвалених «вагнерів», потім сюди з Донецької області перекинули підрозділи морської піхоти. Тому, щиро кажучи, стало нам трохи важкувато.

— Чим у бою відрізняються «вагнерівці» від звичайних військ загарбників?

— На перших порах проти нас були підрозділи «шторм-Z» — недавні ув’язнені, тобто зеки. Вони не можуть похвалитися боєготовністю, проте воюють ці «шторміки» (штурмовики. — Авт.) відчайдушно й зухвало, бо безбашенні. А коли ми їх істотно почистили, проти нас стали звичайні війська — ті, які вони самі називають міністерські. Це штатні військовослужбовці, контрактники. Вони відносно слабенькі, скажімо так. А «вагнерівці»…

Знаєш, яка в них звична тактика? Вони діють зухвало, безбашенно і жодної класичної тактики ніколи не дотримуються. Зухвалість, натиск і швидкість! Іноді «вагнери» могли на мотоциклах через поле промчати, щоб ми не встигали зреагувати. А в нас справді просто не було змоги гідно відповісти, бо ніхто не очікував таких дій. І тому вороги мали певний успіх, на жаль.

Або таке. Коли по них працюють кулемети або міномети, вони по одному проникають, накопичуються, а потім — раптова атака. Я вперше з ними зустрівся ще під час боїв у Бахмуті, коли командував батальйоном. І відтоді така тактика в них нітрохи не змінилася. Знову й знову діють абсолютно однаковісінько. Усе те саме! «вагнери» до останнього біжать до наших позицій, а коли починається вогневий контакт, а це вже 20—30 метрів, і наші починають працювати по них, вони частину своїх безжально кладуть, а котрі вціліли — далі повзуть. Тобто «шторміки» не лежать, заднього ходу не дають, а намагаються зближуватися з нами на кидок гранати. І в цей момент одна група відвертає вогонь на себе, а друга стрімко атакує. І накривають нашу позицію.

— Можеш на конкретних прикладах розказати, як саме це буває?

— Одного разу ми ретельно зачистили посадку, зайняли позицію. Був стрілецький бій, росіяни тричі атакували, але якось мляво і вайлувато. Колумбійці наші все це витримали, тільки в одного з нас влучили кулі у бронежилет і каску, але, на щастя, екіпірування вистояло і наш боєць  Мандила відбувся тільки подряпинами. Проте побратимів не залишив. Потім по нас почали працювати ворожі артилерія і дрони зі скидами. Ще два наших легіонери зазнали легких поранень.

Одне слово, відбили ми ці спроби витіснити нас звідти, протрималися до ранку, завели туди піхоту, передали їй територію і відійшли.

Але, на жаль, піхотинці добу простояли, а далі позицію знову кинулися атакувати «вагнерівці». Там був небезпечний напрямок, бо поряд чисте поле. І наша піхота прогледіла: спостереження не виставили, не зайняли кругової оборони, хоч їх було шестеро. Трагічний результат не забарився: відразу четверо загинуло, а двох вороги забрали в полон. Забрали, щоб стратити… Ми це почули в їхніх перехопленнях. Оце саме так діють «вагнери».

Проте це було раніше. Нині ми вже напрацювали певні заходи протидії, й вони досить успішні. Зокрема ведемо постійне спостереження, а оскільки своєї важкої зброї в нас немає, тісно працюємо з артилерією бригади. І успішно. Певні заходи використовуємо для ефективної успішної протидії «вагнерам», яких били раніше і б’ємо тепер.

«Пам’ятаю, як українці допомагали нам»

— А як зі звичайного комбата ти став командиром підрозділу інтернаціоналістів?

— Після жорстоких боїв за Бахмут мене призначили на інструкторську посаду в один з навчальних центрів. Роботи було багато, вона необхідна, але розумієш… У мене в батальйоні, коли ми захищали Бахмут, були безвісти зниклі, загиблі. Тому я після всього цього не міг бути в тилу. І тому коли мені запропонували піти командиром в інтернаціональний легіон, то я, звичайно, відразу погодився.

— І ось прийняв підрозділ з іноземцями. Якою мовою доводиться спілкуватися з підлеглими бійцями?

— Спілкуюсь українською, адже перекладачі тут є. Ми намагаємося, щоб у кожній групі був перекладач. Так, із цим є певні складнощі, але справляємося. Стосовно використання англійської мови, то ще відносно нормально. А ось іспанська специфічна, тому проблема в нас таки ще залишається. Крім того, виникали інші певні труднощі: приміром, не було чітко визначених термінів перебування легіонерів в підрозділі. Іноземець є іноземець, він міг в будь-який момент розірвати контракт. Зараз ми вже розробили контракт — перебування в підрозділі мінімум пів року. Боєць має залізобетонно шість місяців відслужити. А тоді вже може в будь-який момент розірвати контракт. Вони отримують загальновійськову зарплату і доплати за бойові виходи, бо ми ж не сидимо на нулі: відпрацювали і відійшли. А загалом іноземці — дуже педантичні люди.

— Які національності в тебе в підрозділі?

— Поляки, литовці, естонці, британці, американці, болгарка, колумбійці, бразильці, азербайджанці, грузин, турок, ізраїльтянин, японець, французи, голландці… Тут справді інтернаціональний легіон. Є такі, що приходять групами або поодинці. Ось грузин — молодий хлопець, закінчив у Великій Британії якийсь крутий заклад, цивільний. А потім приїхав звідти сюди. Я його запитую: «Брате, розумію все, але в тебе є освіта, професія, чому ти тут?» А він тоді відповів: «Я пам’ятаю, як українці допомагали нам — кидали все і їхали нам допомагати». Ще каже: «Мені совість просто не дозволить жити в розкоші, достатку, знаючи, що український народ знищують, просто стирають з лиця землі». Оце такі серед нас хлопці.

— А чи є різниця між вояками залежно від того, звідки вони приїхали в Україну?

— Так, є. Ось, наприклад, бійці з Колумбії. Як воїни вони дуже вмілі. Виконавча дисципліна у них гарна. Якщо командир сказав, це для них закон. Вони самостійно якихось безглуздих рішень не прийматимуть. А в бою стоять до останнього.

Ініціативу на полі бою можуть виявляти британці, американці, поляки.

Найскладнішим для мене було зробити єдиний згуртований колектив, але ми його таки зробили і продовжуємо робити. Командири на рівні «взвод-рота» — українці, а малими групами керують бійці-легіонери.

— Наскільки знаю, там є хлопці, котрі вже мають певний бойовий досвід. Як він впливає на підготовку всього підрозділу?

— Програму підготовки розробляємо самі. Усе залежить від ситуації. От зараз, приміром, від нашого розташування треба пройти кілька кілометрів тільки до вихідного рубежу. Це досить важко, бо треба пробігти, укритися і ще проповзти певну відстань. У нас є тренувальний табір, де ми займаємося загальною підготовкою: біг у бронежилеті, плавання, марш-кидки 10 кілометрів, просто пішки: спочатку без нічого, потім з повною викладкою. Одна наша група постійно перебуває на навчанні у тренувальному таборі. І я коригую, хто як буде готуватися. Скажімо, попереду нас чекає робота в забудові. Тоді ставлю завдання на відпрацювання комплексу «Урбан». Є ділянка в тилу — там будинки розвалені. Саме те, що нам щодо «Урбана» потрібно. Усе, вперед! Штурм будівель, зачистка, відпрацювання бою в обмеженому просторі — легіонери наполегливо працюють.

Так і живемо. І воюємо.

Олександр ШУЛЬМАН, АрміяІnform,  онлайн-медіа Міноборони

Колаж Сергія ПОЛІЩУКА, АрміяInform