Побійтеся Бога. Яке п’ятиразове зростання? Так, в Україні, від якої у Європі відстає лише Молдова, середня зарплата нині становить приблизно 320 доларів на місяць. У Литві та Латвії вона удвічі вища. Але вдвічі, а не в п’ять разів. А ці прибалтійські країни вже майже 10 років є дійсними членами ЄС, а не асоціянтами з невизначеною перспективою. А все населення Литви — трішки більше, ніж Києва, Латвії — трішки менше. Такі країни Євросоюз цілком може просто взяти, як кажуть, «на причіп». Україні з населенням ледь не на порядок більшим, ніж в усій Прибалтиці, такий варіант навіть теоретично не світить.
Звісно, є у Європі країни, де середні зарплати навіть у 10 разів вищі, ніж нині в Україні. Але які маємо підстави вважати, що приставши на асоціацію, Україна в осяжному майбутньому матиме рівень життя Німеччини чи Великобританії, а не Болгарії, Румунії чи прибалтійських країн — тобто аж ніяк не у п’ять разів кращий? Так само справою принаймні не найближчої перспективи буде й вільне пересування українців Європою.
Чи випливає з цього те, що нам не варто займатися євроінтеграцією? Аж ніяк. Навіть коли цей механізм додасть бодай дещицю динаміки до нашої стагнаційної економіки — він уже вартий уваги. Не варто лише вбачати в ньому якесь джерело манни небесної, яке відразу вихлюпне на нас оті самі у п’ять разів вищі зарплати та пенсії. Йдеться лише про дозвіл пограти на певному полі й за певними правилами — і ніхто не гарантує виграшу. Просто неучасть гарантує програш. Така картина більш реальна, проте не настільки приваблива, щоб здобути всенародне захоплення. Особливо в умовах, коли виразно вимальовується східна альтернатива. До честі її апологетів слід зауважити, що їхня агітаційна риторика все-таки йде від механізму співпраці — на основі більш-менш подібних економічних умов, а не від нічим не обгрунтованих обіцянок якихось небачених благ. Хоч статки українців бліді не лише на тлі євросоюзівськіх, а й порівняно із середніми зарплатами у Росії та Білорусі.
Та коли вислуховуєш наших пост-помаранчевих — просто дивуєшся. Може, люд наш і справді нічого не навчився, і йому й досі можна впарити і «москалів, що з’їли наше сало», і «надію, народжену власністю»? Але ж наче вже на минулих виборах українці з дорогою душею «прокотили» політичну силу, що йшла під гаслами «зарплати 1000 євро та пенсії — 500», віддавши їй лише непрохідні 1,6%.
Річ, напевне, у тім, що нинішня ситуація опозиційних євроагітаторів істотно відрізняється від передвиборчої. Виходить на те, що під час вирішення питання про асоціацію думкою широкого загалу ніхто не цікавитиметься (як і під час проведення сертифікатної приватизації, розпаювання земель та інших доленосних рішень). Усе, радше, зробить наша владна верхівка, і добре це чи погано — тема окремої розмови. Тож повірять люди чи ні у відозви опозиціонерів-євроагітаторів, особливого значення не має. Просто декому слід «вписатися» у процес і заявити про свою причетність до нього.
Кілька років тому в Одесі один молодий амбітний політик місцевого калібру демонстрував цікаву тактику. Дізнається, приміром, що міська управа збирається розширити дороги, — він їй відразу гнівну відозву: негайно розширюйте дороги! Не відмовлятися ж мерії через цю обставину від своїх планів! А молодий та амбітний ставить собі галочку: змусили міськраду подбати про дороги.
Очевидно, щось подібне відбувається і в євроагітаторів від опозиції. Вони нікого ні в чому не збираються переконувати. Вони розуміють, що результат не залежить від вишуканості їхніх байок, а тому не бачать сенсу навіть напружуватися.
Головне, щоб незалежно від підсумку перемовин у Вільнюсі, Європа їм прогин зарахувала. І вже не важливо, що формування завищених очікувань може зле позначитися на процесі євроінтеграції, ба навіть створити враження, що без обману цю ідею ніяк не проштовхнеш. І зовсім не має значення, що брехати людям — це просто не гарно. Навіть заради мети, яка теоретично може бути доброю.