Хто доглядає корів, шампанського не п’є. Бавляться ним ті, хто доїть село. І чим успішнішими себе вважають, тим ширшають на околицях поселень цвинтарі й додається в домівках селян п’яних від насолоди шампанським іншими. Такі реалії сьогодення, які за двадцять останніх років несправедливість возвели в ранг норми. Вкотре про це нагадали в Київській області (щоб не забували, хто став господарем не лише багатства держави, а й людської долі), коли одного ранку величезні автомобілі проторохтіли до залишків ферми. Ніхто тоді й вусом не повів. Мовляв, нас уже нічим не здивуєш. Лише тривожно закричали ворони. З надривом, розпачем, сполошним тремтінням. Кажуть, не на добро… Кому? Справжні власники корів його вже давно не знають. У тих, що завантажували недоєних і непоєних тварин, своє розуміння добра і зла.
Хаос у селі зчинився з початком приватизації. Його переваги й вигоду одразу оцінили її організатори. Під торохтіння обіцянок побудувати рай земний затіяли побудову персонального комунізму за рахунок колективного добра. За фіктивними документами, які місцева райдержадміністрація радісно затвердила, узаконили розтягування майна і землі. Першою заторохтіла на металобрухт техніка. Потім селян поставили до відома, що їхні майнові паї зменшено в двадцять і більше разів.
— Але ж, — спробували заперечувати мислячі люди.
— Жодних «але», — почули у відповідь, — нам так треба. Все тепер вирішуємо ми, а ви хто такі?
Селяни — в суд. Після кількарічної тяганини остання інстанція винесла вердикт: «Колгосп ліквідовано за підробленими документами. Все повернути до стану, який був на початок приватизації. Колгосп залишається».
Юридично й досі. Але рішення суду ніхто не виконував. Авторові цих рядків довелося бути на зборах, де представники райдерж?адміністрації запевняли, що закон для них — святе. Тих керівників, як і їхніх наступників, у районі вже давно немає — п’ють шампанське в інших краях. Але зло, посіяне грабіжниками, проростає. Для його викорінення, до речі, владі не треба вживати жодних надзвичайних заходів. Вимагається одне: контролювати й організовувати виконання законів. Двадцять років цього не робили.
Керівники райдержадміністрацій приходили, аби лише урвати шмат пирога для себе і сказати: «За все, що робилось до мене, не відповідаю». Але влада — не приватна справа. Чиновник уповноважений законом проводити державну політику. Так не було. Біду коїли наділені владою чиновники, з яких усі гріхи — як із гуски вода. Вони сприяли не лише розкраданню землі, майна — вбили віру людей у справедливість і державу, позбавили їх майбутнього. Ось і вийшло, що біду маємо величезну, а запитати за творення зла ні з кого.
Творці горе-реформ облаштовують маєтки й освоюють закордонні курорти, а село, пограбоване ними, потихеньку вмирає. Молоко, надоєне важкою працею, стало збитковим. Зате доїння села реформаторами принесло їм нечуване здоров’я. Навіть усупереч карканню ворон, які єдині оплакували повне знекоровлення юридично існуючого, але фактично вкраденого колгоспу. І як тут не пригадати слова першого віце-прем’єр-міністра Валерія Хорошковського: «Якщо влада не вживає дій з метою запобігання або виправлення ситуації, вона фактично є співучасником протиправних дій».
Вона ж не робить цього двадцять років. Зате остаточне знищення корів і «добро» на перехід у небуття села обмиває на дачах шампанським, замішаним на сльозах народу.