125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ТИЧИНИ.jpg)
ПОГЛЯД. Навряд чи в українській літературі є суперечливіша постать, ніж автор «Сонячних кларнетів» і водночас одіозно-барабанного вірша «Партія веде», надрукованого українською мовою у всесоюзній газеті «Правда» у розпал Голодомору в Україні. Не дивно, що для одних Павло Тичина — багатогранний лірик і творець напрочуд оригінальної поетичної ритміки, для інших — прислужник злочинного режиму та безпринципний трубадур соцреалізму.
Отож варто спробувати відокремити істину від легенд і навіть відвертої брехні, якої напрочуд багато у відредагованій ще радянськими «мистецтвознавцями у цивільному» офіційній біографії поета-класика.
Досі можна знайти дві різні дати народження письменника: 23 і 27 січня 1891 року. Однак знайдена в архівах Києва особова справа студента Комерційного інституту Павла Тичини, в якій є виписка з метричної книги, документально засвідчує, що він народився саме 11 січня ст. ст., тобто 23 січня.
Тим часом у власноруч написаних за радянських часів автобіографіях фігурує дата 27 січня, коли малюка хрестили. Для вихованця Чернігівського духовного училища це напрочуд красномовний факт, що засвідчує далеко не атеїстичний світогляд академіка і радянського чиновника високого рангу, який, за свідченнями рідних, навіть на схилі літ підбирав імена для численних двоюрідних онуків і внучок за святцями.
До речі, якщо в селі Піски на Чернігівщині у родині дяка народився син Павло Тичина, то у Комерційному інституті вже навчався студент Тичінін. На відміну від ще одного класика — українця Чеха (Чехова) Антона Павловича, Павло Григорович уже невдовзі повернув собі батьківське прізвище. Він не менш рішуче визначився зі своїм місцем у роки боротьби УНР проти російської агресії — як з боку «білих», так і «червоних» прибічників однаково «нєдєлімої» імперії.
Філософи стверджують, що час відкриває колишні таємниці та приховує очевидне, як це відбулося в пам’яті українців із так званою громадянською війною 1918—1920 років, що насправді була відвертою агресією РСФРР проти УНР. Навіть видатний більшовицький воєначальник Фрунзе визнавав те, що тоді ні для кого не було секретом: «Червона армія на Україні — російська за національним складом». Така сама констатація факту звучить у нині широковідомому вірші Тичині «Пам’яті тридцяти», написаному під враженням від перепоховання в Києві загиблих під Крутами захисників української державності: «На кого завзявся Каїн? Боже, покарай!» Гірко і страшно, що відтоді нічого не змінилось, адже Росія знову розв’язала війну, яку так само видають за громадянську.
Не менш вражає корозія пам’яті, пов’язана з начебто хрестоматійними віршами Тичини, які свого часу вивчали радянські школярі. У знаменитому «На майдані біля церкви» селяни обирають собі отамана, яких ніколи не було в Червоній армії, а в «Як упав же він з коня» — «Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг». Навряд чи треба комусь пояснювати, в якій армії кричали «Ура!», а в якій — «Слава!»
Та чи дивуватися наведеній на нас полуді, якщо навіть знакова для всієї української літератури поетична збірка молодого Павла Тичини насправді називається «Соняшні кларнети», а на її обкладинці — відповідний і цілком однозначний малюнок? До речі, вже на посаді міністра освіти УРСР поет-академік забажав засіяти газони перед будівлею міністерства любими серцю соняшниками.
Перелом у долі Павла Тичини стався на початку 1930-х, коли йому довелося рятуватися від прямих звинувачень у поширенні «націоналістичного дурману», а братів і сестер з їхніми дітьми — від голодної смерті. Розплатою за компроміс стала корозія душі й таланту, про яку Василь Стус із гіркотою написав: «Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати».
Чи багатьом нині відомо, що міністр освіти, розкритикований і вигнаний у 1948 році за сприяння «аполітичності» шкільного навчального процесу, 1958 року став єдиним серед тодішніх літературних класиків, хто відмовився розродитися гнівними статтями, доводячи закордону, що утисків української мови і культури в Україні нема? Карою стало звільнення з посади голови Верховної ради УРСР, тимчасом як вже за незалежності аналогічний демарш високопосадовця такого самого рівня проти ухвалення мовного закону Ківалова-Колісниченка завершився звичайнісіньким пшиком. Отож вивчаймо нашу історію, не минаючи «ані титли, ніже тії коми» й пам’ятаючи, що доля Тичини — повчальний приклад того, що зрада і талант несумісні.
215 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ЛАПЧЕНКА
Українська любов прекрасної Сусанни
ГОРДІСТЬ. Картина художника Григорія Лапченка «Сусанна і старці» вражає красою і довершеністю зображеного на полотні жіночого тіла. Зумовлено це не лише талантом живописця та досконалістю фізичних пропорцій відомої італійської натурниці Вітторії Кальдоні, яка позувала десяткам не менш знаних майстрів пензля і різця.
Лише українцеві вдалося добитися взаємності гордої італійки, яка заради одруження з ним навіть перейшла у православну віру. Отож можна стверджувати, що Лапченкова «Сусанна» — це увічнений на полотні гімн коханню. Ось лише прикро, що легендарного уродженця Черкащини, картини якого експонують у найвідоміших музеях Росії, там чомусь вважають «російським художником».
190 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА САЛТИКОВА-ЩЕДРІНА
День суду над Росією
ПАРАЛЕЛІ. Письменник і віце-губернатор Михайло Салтиков-Щедрін, який напрочуд добре знав приховані настрої російського чиновництва, саркастично стверджував, що «коли занадто напирають на патріотизм, то, мабуть, знову крастимуть». Або: «Навіть якщо я засну і прокинусь через сто років, то на запитання, що відбувається в Росії, відповідь не зміниться: п’ють і крадуть». Не менш влучний його вислів, що у країні дві біди — дурні й дороги, який сучасні гумористи трансформували до ще точнішого: дурні, які вказують дорогу.
Не дивно, що вся прогресивна російська інтелігенція, починаючи з Радищева і Герцена, опозиційна. Навіть у нібито ура-патріотичного вислову Пушкіна «Я зневажаю Вітчизну свою з ніг до голови, але мені образливо, коли іноземець поділяє мої почуття» є старанно замовчуване продовження: «Ти (йдеться про Вяземського, якому адресовано цитований лист. — Авт.), який не на прив’язі, як можеш ти залишатись у Росії? Якщо цар дасть мені волю, то і на місяць не залишуся». Після такого вже як норму сприймаєш «переселенські» настрої жителів Лондонграда з їхніми російськими паспортами.
Прикро лише, що росіяни ніколи досконало не знали творів класиків — ні російських, ні марксизму-ленінізму, бо саме Карлові Марксу належать пророчі слова: «Росія — сукупність накрадених губерній, які доведеться повернути у день суду».
180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОПОЛЬДА ФОН ЗАХЕР-МАЗОХА
У Колумба Сходу зовсім інша слава
КУМИР. Прізвище цього неординарного письменника стало називним для психічного збочення — мазохізму, хворі на яке отримують задоволення від власного болю і приниження. Не менш скандальна слава його творів, які в надто багатьох асоціюються замалим не з порнографією, зведеною в ранг класики. Та насправді уродженець Львова Леопольд фон Захер-Мазох — автор великої кількості історичних та етнографічних художніх творів, а його проникнуті еротизмом психологічні романи про інше, ніж упевнені ті, хто їх ніколи не читав.
«Жінка, якою її створила природа і якою її виховує чоловік, є його ворогом і може бути тільки або рабою його, або деспотом, але в жодному разі не подругою та супутницею життя. Подругою йому вона стане лише тоді, коли буде цілком зрівняна з ним у правах і буде рівна йому як за освітою, так і в праці, — писав філософ і мислитель ще понад 100 років тому, коли навіть у найдемократичніших державах наділення жінок правом голосу на виборах видавалося нездійсненною фантастикою.
Твори Захер-Мазоха не про психічні відхилення, як це може видатися на перший погляд, а про те, до чого у крайніх ситуаціях призводять брак гендерної рівності, статева приниженість і зведення жінки або до ролі самки для продовження роду, або красивої іграшки для задоволення чоловічої хоті, чого не позбулося навіть вже сучасне нам суспільство. Митець стверджував, що у війні статей завжди є переможений — продажна жінка незалежно від того, йдеться про фактичну чи суто сімейну проституцію, або чоловік-підкаблучник, змушений беззастережно потурати забаганкам своєї начебто слабкої половини.
Мало хто замислюється, що, на відміну від одіозного маркіза де Сада чи дослідника таємниць підсвідомості Зигмунда Фройда, феномен Захер-Мазоха міг виникнути тільки на українській або американській землі вільних духом людей, де чоловік і жінка віддавна були соратниками, а не рабами одне одного. Народженого в заможній львівській родині хлопчика ще малюком через його слабке здоров’я віддали на виховання простій селянці. Із її молоком майбутній класик літератури душею сприйняв незвичний для чужинської аристократії стиль життя і внутрішньої свободи українців.
Уже знаним літератором Захер-Мазох писав, що вважає себе «українцем по матері», а пишучи німецькою, він думає українською. Саме завдяки творам видатного львів’янина західноєвропейські читачі не лише почали усвідомлювати несправедливість узвичаєних стосунків між світом чоловіків і жінок, а й відкрили для себе фактично не відомий для них народ, який віками жив у самісінькому центрі Європи.
Не дивно, що журналіст і літератор Левко Сапогівський 1880 року на сторінках журналу «Зоря» відгукнувся про Захер-Мазоха: «Він першим із чужинців звеличив наш народ з такою любов’ю, якої навіть тяжко межи нашими авторами знайти, і перед цілим світом виявив його незаслужену долю».
Лише за це письменник заслуговує в Україні поваги не як автор пікантних сюжетів, екранізованих стараннями небезталанних ремісників від кіноіндустрії та міфологізованих професійними обпльовувачами нашої культурно-історичної спадщини, а як талановитий митець. Завдяки йому тема гендерної рівності (точніше, нерівності) набула суспільного резонансу, а світ заговорив про існування українців та їхнє право на національну ідентичність, за що Захер-Мазоха заслужено нарекли Колумбом Сходу.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)