За всіма ознаками події, про які піде мова, повністю відповідають суті популярної свого часу серед читачів газетної рубрики «із зали суду». Щоправда, йдеться не про окремий процес, а про десятки судових засідань, присвячених фактично одній і тій же справі, не пов’язаній, скажімо, з такими критично важливими для судочинства питаннями, як безпека держави, масштабна корупція чи сепаратизм... Просто ось уже кілька років районний, обласний, а тепер і київський суди розбираються в претензіях двох жительок села до своєї ж сільради в особі її голови.
Не бійся закону, бійся прокурора
... Ще влітку 2011 року Лящівська сільрада Чорнобаївського району на Черкащині оголосила конкурс на заміщення вакантної посади спеціаліста сільради — землевпорядника. Як і годиться, заздалегідь у районці надрукували оголошення з обов’язковими вимогами до кандидатів: повна чи базова вища освіта відповідного професійного спрямування, знання ПК тощо. Майже до кінця визначеного терміну в претендентах значилася одна особа — В. Мірошник, агроном з 20-річним стажем, яка вже виконувала обов’язки землевпорядника сільради за трудовою угодою. Утім, за три дні до завершення прийому заяв участь у конкурсі вирішила взяти і недавня студентка з дипломом менеджера з туризму Н. Запара.
Питання, чому секретар сільради, яка тоді очолювала конкурсну комісію, дозволила їй брати участь у конкурсі, залишається відкритим і досі, оскільки в Законі «Про службу в органах місцевого самоврядування» чорним по білому написано, що на посаду можуть призначатися особи з відповідною освітою і професійною підготовкою... Хай там що, але під час іспиту вчорашня студентка набрала 23,8 бала, а її візаві — 18,4. Оперуючи цим, конкурсна комісія і рекомендувала призначити землевпорядником Запару, а Мірошник зарахувати до кадрового резерву. Остання, до речі, відразу опротестувала ту рекомендацію.
Зваживши всі «за» і «проти», сільський голова Антоніна Карасовська призначила на посаду все-таки В. Мірошник. З тієї простої причини, що вона, окрім успішно складеного іспиту, більше відповідала конкурсним вимогам, зокрема мала вищу профільну освіту і досвід роботи в галузі земельних відносин. У сільраді розсудили, що її молода конкурентка, хоч і набрала більше балів, без спеціальної освіти і досвіду роботи не зможе повноцінно виконувати обов’язки землевпорядника. При цьому сільський голова ні на йоту не порушила норми закону, реалізуючи свої владні повноваження згідно зі ст. 10 того ж Закону «Про службу в органах місцевого самоврядування». Тим паче, що вердикт конкурсної комісії для керівника під час вирішення питання про прийняття на державну службу в цьому разі має виключно рекомендаційний, а не обов’язковий характер.
Проте Запара розцінила дії голови як протиправні і звернулася до прокурора району. Після перевірки її заяви з відомих лише йому причин районний прокурор опротестував те кадрове рішення. Звісно ж, сільрада протест відхилила, позаяк голова діяла виключно в межах своїх повноважень. До такого висновку дійшов і Черкаський окружний адміністративний суд, куди райсуд передав справу за підслідністю, повністю відмовивши в задоволенні адміністративного позову.
Феміда — дама примхлива
Здавалося, на цьому можна було б ставити крапку. Але ні — районний прокурор в порядку апеляції оскаржив постанову окружного суду вже в Київському апеляційному адміністративному суді. Мовляв, «...судом першої інстанції неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи...» То що, в Черкасах якісь неуки працюють? Інакше як розуміти вердикт їхніх київських колег, які «системно проаналізувавши» відповідні пункти (щоправда, чомусь лише одного Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад держслужбовців), погодилися з претензіями районного прокурора і вже від себе дописали, що черкаський суд «...не дав належної оцінки нормам матеріального права, дійшов помилкового висновку про рекомендаційний характер рішення конкурсної комісії... тим самим заперечив принцип конкурсного відбору претендентів на посади в органах місцевого самоврядування...» При цьому (продовжуємо цитувати ухвалу столичної Феміди) «...вбачається, що керівник має право прийняти пропозиції конкурсної комісії повністю, частково або їх аргументовано відхилити, але не має права приймати рішення стосовно призначення на посаду за результатами конкурсу без відповідної пропозиції конкурсної комісії...» Ви щось зрозуміли?..
Як і слід було очікувати, цю постанову Лящівська сільрада касаційно оскаржила у Вищому адміністративному суді України. Найсолідніша в адміністративному судочинстві інстанція розглядала ту касацію майже два роки і все-таки її відхилила, зобов’язавши сільського голову провести повторний конкурс на заміщення посади землевпорядника. Робити нічого, довелося його проводити, персонально запросивши до участі і Н. Запару. Але та відмовилася. Натомість звернулася в райсуд з позовом про стягнення із сільради... середнього заробітку за (увага!) час вимушеного прогулу! Ну й сплатити їй моральну шкоду в розмірі 10 тисяч гривень.
Не будемо говорити зараз про те, була це шкода чи наука, але вимогу про виплату зарплати за ніби вимушений прогул без оформлення нехай і зі спірних причин трудових відносин експерти-правознавці називають, м’яко кажучи, прецедентом. І таких «прецедентів» у цій справі вистачає — чого вартий, скажімо, припис сільському голові вчинити певні дії стосовно нібито незаконного рішення. Які саме, жоден із судів чітко так і не визначив, бо й не міг.
Райсуд позов Запари задовольнив, хоч і частково, оцінивши моральну шкоду в 500 гривень. Зате постановив стягнути з сільради на її користь той самий середній заробіток — понад 43 тисячі гривень. На початку липня цього року Київський апеляційний адміністративний суд скаргу сільради на це рішення залишив без задоволення і лише наприкінці місяця цей же суд, щоправда в іншому складі, постанову про виплату міфічної середньої зарплати таки скасував.
У те, що описані вище суперечки цим і закінчаться, відверто кажучи, не вірилося ще тоді. Бо паралельно ті самі суди розглядають позови про «компенсацію за вимушені прогули» ще однієї лящівської молодиці — секретаря сільради, яка готувала і проводила конкурс і в якому більше балів набрала її близька подруга. Певна річ, голова сільради мусила б уважніше контролювати перебіг того конкурсу, але за чверть століття вчительської роботи звикла довіряти людям...
Невдовзі після того, як Запарі було відмовлено в посаді, в сільраду зачастили комісії з прокуратури, міліції, ДСНС, санстанції та інших структур. Що саме «накопали» перевіряльники — тема окремої розмови, але згодом стало відомо, що їх натравлювала (інакше й не скажеш) на сільраду той-таки секретар. Обурені люди почали вимагати негайного її звільнення. Аби цьому завадити, частина депутатів — працівників місцевого СТОВ і сама секретар перестали ходити на сесії. І все-таки в сільраді знайшли легітимний спосіб звільнити її від секретарства.
Невдовзі Чорнобаївська прокуратура оскаржила це рішення, а райсуд постановив його скасувати. Тим часом про ситуацію, що склалася, стало відомо в області, і в Лящівку приїхав сам колишній голова облдержадміністрації. Аби всіх помирити, він умовив сільраду поновити секретаря на роботі, а її закликав виконувати свої обов’язки добросовісно. Але тим, хто хотів збурити ситуацію навколо голови, потрібно було інше. Наступного дня секретар з’явилася в сільраду і заявила, що її ніби не допускають до роботи. Тут же нагодилися й «свідки» — її мати, хрещена та ще одна працівниця місцевого СТОВ, які склали акт про «чергову віроломність» Антоніни Карасовської. Саме цим, з дозволу сказати, документом і почала оперувати районна Феміда...
Чиє село — того й правда?
Після колективного звернення сільчан у редакцію, аналізу разом з експертами постанов судів щодо цієї справи, а головне — після розмов з пересічними тамтешніми жителями, з якими довелося поспілкуватися в селі, стало зрозуміло: справжня причина затяжного конфлікту в Лящівці зовсім інша. Просто сільський голова не до вподоби істинним, як вони себе вважають, господарям — керівникам місцевого СТОВ. Не домігшись повного підпорядкування сільради своїм інтересам, вони почали діяти інакше. Серед іншого вирішили приватизувати й далеко не другорядну в нинішніх сільських реаліях посаду землевпорядника, для чого й підібрали «підходящу» кандидатуру з дипломом менеджера туризму... Вкотре натрапивши на принциповість Антоніни Карасовської, пообіцяли: ми тебе по судах затягаємо!.. І це — не обнародуючи прямих погроз і образ...
Як бачимо, таки тягають. Що характерно: громада все розуміє і в більшості своїй співчуває голові. Але відкрито про це заявляють лише не залежні від новітніх латифундистів люди. Решта — відверто боїться, добре знаючи їхній норов і мстивість. Той, у кого вривається терпець, забирає свої паї. І кількість таких селян зростає. Попри зайву, здавалося б, мороку, а то й пряме залякування. Як це трапилося навесні, коли відомі всьому селу «невідомі» жорстоко побили чоловіка, що наважився забрати свою землю... Про цей кричущий випадок ще розповімо, а поки що з прикрістю мусимо констатувати: так уже вийшло, що останнім часом подекуди в Україні з’явилися такі собі «хазяї» орендованої в селян землі, з якою роблять що їм заманеться. І не лише із землею…
Владислав КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»,
Олександр Біттнер
для «Урядового кур’єра»