Духовна обитель Мгарський Спасо-Преображенський монастир — один із найбажаніших туристських об’єктів Полтавщини. Він розміщений у мальовничому місці на порослій лісом горі над закрутом річки Сула, а його округлі позолочені бані видно здалеку навіть у похмурий день. Усього за кількасот метрів від нього також уже знаний Курган скорботи — перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору 1932—1933 років, насипаний на Зажур-горі.

Твердиня православ’я

Мгарський Спасо-Преображенський монастир 1619 року заснував митрополит Ісая Копинський, на той час ігумен Густинський і Підгірський, на кошти княгині Раїни Могилянки-Вишневецької — двоюрідної сестри Київського митрополита Петра Могили. За переказами, місце для зведення монастиря княгині вказали ангели. Хоча є легенда, що монастир на цьому місці існував ще до татарської навали ХІІІ століття. А 1692 року на місці дерев’яної церкви коштом гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи  збудували кам’яний Спасо-Преображенський собор — видатний зразок українського бароко.

Від самого заснування Мгарський монастир відігравав визначну роль у духовному житті України, завжди був твердинею православ’я.

Монахи збирали й вирощували лікарські рослини, виготовляли з них ліки, які разом з молитвами поширювали серед парафіян. Ця діяльність братії була настільки успішною, що царським указом біля Лубен заснували першу в колишній імперії польову аптеку.

На початку 1654 року на зворотному шляху з Москви до Константинополя в Лубнах, головному на той час місті Лівобережної України, зупинився Цареградський патріарх Афанасій III (Пателарій). Дорогою додому святитель тяжко захворів і був вимушений зупинитися у Мгарському Спасо-Преображенському монастирі. Там його врочисто і гостинно зустріли отець ігумен з братією. Коли ігумен о. Петроній підійшов до нього під благословення, святійший патріарх прорік йому: «Бажає душа моя в цьому монастирі грішне тіло моє погребти». Пророцтво святителя щодо його кончини збулося через місяць перебування в монастирі, 5 квітня 1654 року.

Небіжчика поховали в сидячому положенні, за давнім звичаєм східних патріархів. Через вісім років його мощі знайшли нетлінними.

1 лютого 1662 року св. Афанасія, патріарха Цареградського, Лубенського чудотворця канонізували. День його пам’яті вшановують 15 травня.

Мгарська обитель неодноразово потерпала від пожеж, але щоразу відроджувалася з попелу й руїн. Нетлінні мощі святійшого Константинопольського патріарха Афанасія стали предметом пошанування й поклоніння усіх православних вірян.

Населення монастиря складалося здебільшого із запорозьких козаків, які наприкінці бурхливого життя знаходили собі тут тиху пристань і заспокоєння для душі.

У 1663 році в обителі перебував син Богдана Хмельницького Юрій, у постригу Гедеон.

Під час визвольних змагань 1917 — 1921 років монастир пережив велике потрясіння: у ніч із 5 (18) на 6 (19) серпня 1919 року, на престольний празник Преображення Господнього, за звинуваченням у наданні допомоги білим більшовики розстріляли 17 мгарських іноків разом із настоятелем.

У 1922 році комісари вивезли з монастиря до Харкова раку Афанасія Сидячого із чистого срібла вагою 4 пуди 10 фунтів (приблизно 65 кілограмів). Туди потім перевезли і його мощі.

Обитель у художній літературі

Із 1930-х по 1985 рік на території Мгарського монастиря були: патронат, у якому тримали дітей «ворогів народу», дисциплінарний батальйон, військові склади, піонерський табір. Православній церкві монастир повернули 1993 року. Про значимість Мгарського Спасо-Преображенського монастиря свідчить те, що його неодноразово згадує у Літописі Самійло Величко.

Тарас Шевченко у повісті «Близнюки» писав: «Слухав всенощні бдіння в Лубенському монастирі перед ракою святого Афанасія, патріарха Александрійського… Слухав від якогось-то переходящого богомольця легенду про успіння святого Афанасія в сидячому положенні. Й про те, що дочці лютого Яреми Вишневецького-Корибута снився сон, що вона в раю й її звідти вивели ангели, говорячи, що якщо вона своїм коштом вибудує храм божий у добрах своїх поблизу міста Лубни, то поселиться уже на віки вічні в раю. Вона й спорудила храм собі…

Були в монастирі у Лубнах. Замовляли молебень святому Афанасію. Наче живий за склом, мій голубчик. Ось церква так церква, хоч поряд із нашим Благовіщенням постав…»

Оскільки Кобзар свою повість писав на засланні (1855 рік), у чорновиках чимало помилок (Афанасій — патріарх Цареградський, а не Александрійський; Мгарський монастир заснувала не дочка, а мати Яреми Вишневецького).

А ось згадка про монастир у повісті «Музикант»: «На другий день хотів поїхати в Лубни (з Прилук) оглянути й подивитися на монастир, який звела набожна мати Яреми Вишневецького-Корибута».

Історик Дмитро Яворницький писав в «Історії запорізьких козаків»: «У кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка була дружина Софія, «мучимая вельми от біса»», яку батьки возили для зцілення у Києво-Печерський монастир, але вилікував її патріарх Афанасій у Лубенському Мгарському монастирі, і «доселі (до 1671 р.) пребивающая здрава».

Мгарський монастир фігурує в повістях Івана Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» і Олеся Донченка «Лукія», романі «Чумацький шлях» Володимира Малика. Про нього згадують у романі «Вогнем і мечем» Генрик Сенкевич, у поемі «Маруся Чурай» Ліна Костенко, в романі «Степова квітка» Микола Лазірський.