27 ТРАВНЯ 1794 РОКУ — РЕСКРИПТ КАТЕРИНИ ІІ ПРО ОДЕСУ
ПОГЛЯД. Офіційною датою заснування міста, яке заслужено називають «перлиною біля моря», вважається 2 вересня (22 серпня за ст. ст.) 1794 року, коли, за твердженням краєзнавця-аматора і губернського чиновника Аполлона Скальковського, в Одесі розпочалося спорудження порту та було закладено дві перші церкви. Втім, уже сучасники «першодослідника» історії міста небезпідставно іронізували, що «Одесса празднует день коронации (Миколи І. — В. Ш.) и чудом совпавший с ним день основания города».
Ще менше історичної правди у помпезній фразі, що красується на відновленому одеською владою пам’ятнику Катерині ІІ: «Повелеваемъ быть порту и городу». Жоден із нині відомих документів не підтверджує достовірності цього гучного вислову. Натомість в указі про перейменування турецької фортеці Хаджибей в Одесу, підписаному імператрицею у січні 1795 року, йдеться про… другорядне поселення Тираспольського повіту Вознесенської губернії, якому, попри волю вінценосної розпинательки України, судилася висока доля.
Власне, містечко Хаджибей, в якому Катерина ІІ своїм рескриптом від 27 травня 1794 року розпорядилась почати будівництво «военной гавани купно с купеческой пристанью», врятував від повного занепаду керівник Одеської митниці Михайло Кир’яков — представник козацького роду Кир’яченків, коріння якого — з Опішні на Полтавщині. Належно оцінивши перспективність нового порту, підприємливий чиновник доставив до столиці імперії та вручив новому государю Павлу І від імені купецтва Одеси три тисячі апельсинів, які розтопили серце критично налаштованого до починань матері самодержця. Він не лише розпорядився продовжити фінансування проекту, а й зробив його пріоритетним для краю! До речі, аналогічно Житомир став губернським центром Волині замість призначеного для цього волею імператриці старовинного Звягеля, завбачливо перейменованого у Новоград-Волинський, щоб ніщо не нагадувало про давню історію, яка мала розпочинати свій відлік «від Катерини».
Однак якщо навіть найзапекліші шовіністи не наважуються стверджувати, що Полісся, — «ісконно» російські землі, то про Одещину цього не скажеш. Навіть декому з наших «землячків» вона видається «Новоросією», хоч, як виявляється, навіть турецька фортеця Хаджибей, на місці якої Катерина ІІ нібито заснувала місто, — насправді давній Коцюбіїв, перша писемна згадка про який міститься ще в польських літописах XV ст. Вони повідомляють про відправку в 1415 році з цього порту кораблів зі збіжжям до обложеного турками Константинополя, а на пізніших мапах Самсона (1660), Боплана (1662), Жейо (1696), Ван Келена (1699) на місці майбутнього Хаджибея-Одеси позначено порт Коцюбі (Koczubi). Не менш промовисте свідчення турецького чиновника і мандрівника Евлія Челебі, який писав уже за часів номінальної приналежності Хаджибея кримським ханам «Протилежний (лівий за течією ріки. — В. Ш.) берег Дністра — справжні землі козаків» та закликав подорожніх до виняткової обережності.
До речі, в радянських і сучасних російських джерелах донині стверджується, що турецьку фортецю Єні-Дунья (Новий Світ), збудовану біля татарського поселення Хаджибей, 14 вересня 1789 року взяли штурмом російські війська генерала Гудовича за підтримки чорноморських козаків. Натомість архівні документи засвідчують, що насправді через сильний дощ і погане знання місцевості головні сили росіян не змогли своєчасно дістатись до фортеці, яку довелося брати українським козакам, об’єднаним у шість полків, спільно з двома російськими батальйонами Йосипа де Рібаса. Однак цей натиск виявився настільки несподіваним і відчайдушним, що вже за чверть години(!) ворог став тікати з Хаджибея.
Більше того, саме 12 козацьких чайок стали першим військовим флотом, що захищав Одесу з моря, а серед тисячі перших одеситів щонайменше 600 були козаками. Отож не даремно де Рібас писав, що «росіяни вперше утвердились в Хаджибеї, який невдовзі став Одесою, під тупіт запорозького гопака».
Не менш значимим був внесок українців в економіку і культуру міста. Не зайве нагадати, що одеський морський порт фактично виріс завдяки експорту вирощеного в Україні збіжжя, на чому, до речі, збагатились знамениті купці Симиренки, згодом уславлені як цукрозаводчики і меценати. Не менш промовистий факт, що навіть пам’ятник знаменитому Дюку створений чернігівцем Іваном Мартосом. До речі, серед творінь цього видатного скульптора — славнозвісний монумент Мініну і Пожарському в Москві, про що, на відміну від «ісконного права Росії на Новоросію», більшість «пересічних росіян» навряд чи знають.
155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАНАСА САКСАГАНСЬКОГО
Краще — без коня
КУЛЬТУРА. Видатний український актор і режисер, уже за життя возведений у ранг класика, виділявся завидною самоіронією. Зокрема, він з гумором розповідав, як під час своєї прем’єри у професійному театрі виїхав на сцену верхи на справжньому коні. Під час голосного виконання пісні схарапуджена тварина скинула вершника, що стало уроком у подальшому — вражай глядачів талановитою грою, а не зовнішніми ефектами. Причому актор досяг такої майстерності у виконанні головних та навіть епізодичних ролей, що В. Немирович-Данченко заслужено називав Панаса Саксаганського «актором величезної правди».
Не менш талановито майстер знущався над самодурством великоросійського чиновництва. Зокрема, коли українському театру заборонили виступати в… Україні, трупа Саксаганського понад десять років гастролювала Російською імперією із Петербургом включно, повсюди вражаючи глядачів високим рівнем нашого мистецтва.
БОТСАД АН УРСР ВІДКРИТО ДЛЯ ПУБЛІЧНОГО ДОСТУПУ
Весь світ — на пагорбах Печерська
КРАСА. Вже навіть не віриться, що лише піввіку тому нині знаний далеко за межами України зелений оазис вперше відкрили для широкого загалу — від киян до численних гостей міста, чимало з яких спеціально приїжджають у столицю в час цвітіння бузку на мальовничих схилах Дніпра.
Історія цього унікального дослідницького й еколого-просвітницького закладу могла розпочатися ще 1918 року, коли в Україні створили Національну академію наук. Один з перших її президентів Володимир Липський планував посадити в Києві ботанічний сад, що мав стати місцем академічних досліджень аборигенних і привезених з інших країв рослин. На жаль, розв’язана більшовиками кровопролитна громадянська війна та перенесення столиці України зі «старорежимного» Києва до «пролетарського» Харкова не дали змоги науковцям здійснити задум.
Лише 22 вересня 1935 року, коли давньому місту над Дніпром повернули його столичний статус, було ухвалено рішення про створення ботанічного саду, підпорядкованого Інституту ботаніки Всеукраїнської академії наук. На понад ста гектарах території, яка ще з князівських часів зберегла назву Звіринець, робили перші насадження і споруджували теплиці та оранжереї. Однак війна та німецька окупація фактично призвели до знищення створеної матеріальної бази й унікальної колекції рослин.
Уже в березні 1944 року вийшла постанова українського уряду «Про відновлення будівництва і наукової діяльності Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР м. Києва». Першим директором наукового закладу став Микола Гришко, ім'ям якого нині названо Національний ботанічний сад НАН України. Великою мірою саме завдяки таланту, небайдужості й ентузіазму цього видатного науковця Київ став першим містом в СРСР, де замість суто академічної установи із цікавими лише вузьким фахівцям колекціями рослин постала справжня перлина садово-паркового мистецтва.
Старожили-кияни пам’ятають, як у вихідні територія майбутнього ботанічного саду перетворювалась на місце масових суботників чи, точніше, недільників, адже робочий тиждень із двома вихідними в країні запровадили лише з 1967 року.
Ще однією істотною робочою силою під час облаштування терас і спусків на складному рельєфі схилів Дніпра стали німецькі військовополонені, які чимало зробили для відновлення Києва. До речі, навіть частину наявної ботанічної колекції привезено з Німеччини, звідки в рахунок репарацій прибуло кілька вагонів із рослинами, садовим інвентарем та науковою літературою.
Однак основний обсяг різноманіття флори, завдяки якому Київський ботанічний сад уже в перші повоєнні роки став одним із кращих у світі, здобували у тривалих і виснажливих експедиціях. Так, українські ботаніки 1949 року кілька місяців мандрували Далеким Сходом, звідки доставили зокрема 320 кг насіння. Не менш складно було виростити з нього рослини, що стали основою однієї з численних ботаніко-географічних ділянок, назви яких говорять самі за себе: «Далекий Схід», «Алтай», «Кавказ», «Степи України», «Карпати», «Крим» тощо.
Не дивно, що таке багатство гріх було ховати від людей. Та не зайве замислитися над тим, яким побачать столицю України наші діти й онуки, бо коли навіть у важкі повоєнні роки з частково забудованої території Ботанічного саду відселяли киян та розміщені тут непрофільні установи, то нині у самому розпалі зворотний процес…
ПУСК ПЕРШОГО ТРАМВАЯ У ЛЬВОВІ
Українська альтернатива «конці»
ТРАНСПОРТ. У Росії донині не втомлюються розповідати, що саме росіяни принесли культуру іншим народам — від освіти і наукових знань до новітніх досягнень техніки. Однак якщо в Москві та Петербурзі аж до 1899 і 1907 років відповідно діяла «конка» — поставлені на рейки пасажирські вагончики з гужовою тягою, то перша в Російській імперії лінія електричного трамвая запрацювала у Києві з травня 1892 року.
Наступним серед українських міст став Львів, де 31 травня 1894 року відкрили регулярний рух другого в Україні та четвертого в Австро-Угорщині (до складу якої на той час входило це місто) електричного трамвая. У травні 1897 року новий вид транспорту (щоправда, вантажного) запрацював у Житомирі, із 3 червня — у Чернівцях, із 26 червня згадуваного року — у Катеринославі (нинішньому Дніпропетровську), а невдовзі — у Єлисаветграді (Кіровограді). Тим часом як у російських столицях — старій і новій — продовжували користуватись звичною «конкою», наочно демонструючи як своє ставлення до технічного прогресу, так і переконаність у марності «європейських» новацій для чи то загадкової, чи то дрімучої «русской души».
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр»