Жителі закарпатського Нижнього Селища зробили своє село відомим усій країні. По-перше, воно стало місцем народження першої у країні мінісироварні й крафтового сиру «Селиський». По-друге, тут рік у рік проводять всеукраїнський фестиваль дитячого театру «Птах», а самодіяльні сільські музичні виконавці «Гудаки», виконуючи місцеві співанки й коломийки, здобули європейську популярність, тож нині більше виступають за кордоном, ніж удома.
Днями це село на Хустщині відзначилося ще одним знаковим заходом — відкриттям магазину із продукцією локальних виробників. На ній побував кореспондент «Урядового кур’єра».
Від задуму до втілення — 25 років
На початку 1990-х у Нижньому Селищі розквартирувався кооператив «Лонго май», точніше, одна з філій комуни, що походить із Франції й має представництва в багатьох країнах на різних континентах. Тоді в село на Хустщині приїхали француз Орест Дель Соль, австрієць Юрген Крафтнер і чимало їхніх друзів. Узялися допомагали місцевим пробивати «вікно в Європу». Пан Орест знайшов швейцарських спонсорів, і з їхньою допомогою молодий випускник Ужгородського державного університету Петро Пригара та однодумці відкрили мінісироварню. Юрген Крафтнер об’єднав довкола себе музикантів-«гудаків».
Ініціативи лонгомаївців не лише сприйняли, а й охоче підтримали селяни. Незабаром і Орест, і Юрген створили тут сім’ї і стали в селі своїми. Уже повиростали їхні діти — наполовину українці, наполовину французи й австрійці. Нові інтернаціональні традиції та зв’язки Нижнього Селища допомагають йому не зупинятися в розвитку, а йти далі.
Наступним після сироварні проєктом, розрахованим насамперед на туристів, став магазин-кав’ярня «Селиський ракаш», який реалізовує крафтову продукцію місцевих виробників. Ідею Петра Пригари втілювала його донька Інна. За освітою вона економіст, закінчила виш у Львові й повернулася додому.
— Недолюблюю новомодне слово «крафтовий», яке має рекламний характер, — розповідав Петро Пригара. — Головне, щоб людина, яка виготовляє якийсь продукт, робила свою справу з душею, добивалася високої його якості. І якщо колись я вважав, що в магазині, ідею якого виношував 25 років, продаватимуть лише продукти мого власного виробництва — сири, то нині дивлюся на це по-іншому. Зрозумів, що є багато людей, разом із якими, діючи в одному напрямі, можемо добиватися ще вищих результатів.
Контактуючи з виробниками крафтової продукції, Інна Пригара визначила прийнятні для магазину параметри. Головне — додержання екологічних стандартів, соціальна складова. Ідеться про те, що молоко для переробки приймають від тих дворогосподарств, де не більш ніж дві корови. Тобто власник сам-один порається у господарстві, яке для нього вагоме джерело доходів.
Спільні принципи роботи
«Тут, у магазині, є всі ті продукти, які споживаю, — розповідає Інна Пригара. — Це означає, що перевірила їх на власному досвіді і можу порекомендувати, знаючи їхній смак».
Вона скептично ставиться до тих, хто намагається розвиватися лише на грантових коштах, бо, каже, перспективи це не має.
«До нас приходять різні європейські чи американські організації й теж пропонують гранти. Вони нібито повинні об’єднувати виробників, але... Перестають функціонувати, коли закінчуються грантові кошти. Наш «Ракаш» має стати місцем, яке об’єднає ідеї, людей і їхні виробництва», — висловилася Інна Пригара.
Серед передумов співпраці з виробниками — географія. Обирають продукти тих виробників, які живуть і працюють не більш ніж за 150 кілометрів від Нижнього Селища. Тож сюди потрапляють товари, виготовлені в сусідній Івано-Франківській області.
Друга передумова полягає в тому, що власник крафтової продукції повинен сам працювати над її виготовленням. Ще один, чи не найважливіший компонент добору полягає в тому, що всі виробники мають дотримуватися спільних принципів у роботі.
«Хочемо гуртувати довкола себе людей, які розуміють, чому треба жити в селі й займатися локальним виробництвом. Однодумці повинні мати добрий смак і дотримуватися принципів екологічно чистого виробництва. Для прикладу, яблука з Хуста не завдають шкоди довкіллю так, як яблука з Португалії. Адже щоб доставити їх сюди, потрібно спалити в десятки разів менше бензину і менше забруднити нашу планету», — розмірковує ідейна натхненниця й продавчиня магазину-кав’ярні.
У продажу все своє від своїх
На сьогодні в магазині представлено 28 виробників. Завдання штучно збільшувати їхню кількість не стоїть. У центрі уваги — додержання обумовлених і підтримуваних усіма вимог, але головне — смак продуктів.
На полицях у магазині разом із власними продуктами на видноті — продукти партнерів. Це органічні продукти від фермера Павла Тізеша (джеми, соки, солодощі), м’ясні продукти зі свиней породи «мангалиця». Вироби його екоферми відомі вже і на європейських ринках.
Поряд така сама екологічна продукція ферми «Зелений гай». Заснував її колишній француз, а нині житель Нижнього Селища Орест Дель Соль понад 20 років тому. Нині він вирощує тут пів сотні свиней, два десятки кіз, кілька корів і телят, кролів, курей і гусей. Худобу утримує безприв’язно — тварини перебувають на відкритому просторі, їх годують кормами без штучних добавок. А щоб зберігати органічну складову, господар свідомо обмежується невеликими обсягами м’ясного виробництва.
Троє — Ярослав Дуля, Василь Продан та Іван Петрина — представляли на відкритті асоціацію виробників «Традиційна бринза Хустщини». За допомогою сучасного маркетингу члени асоціації налагодили збут полонинського білого золота — овечого сиру, бринзи і вурди в мережу супермаркетів України. Цим значно підвищили дохідність продуктів вівчарства, зберігають традиції цього прадавнього ремесла горян.
Мирослав Симочко вирощує знаменитий турянський часник. Турянський, бо росте в долині річки Тур’я на Перечинщині. Колишній правоохоронець, вийшовши на пенсію та взявшись за нову для себе справу, досить швидко знайшов у ній гарні можливості для себе. Садить вітамінну рослину на паях, отриманих від батьків.
«Чому, — каже Мирослав, — закарпатці й усі українці повинні споживати китайський часник, якщо в нас земля може родити кращий!» Щоб зберігати його довший час, навчився консервувати і тепер може продавати без огляду на пору року — цілорічно.
І чаї закарпатських босоркань
Наталія Штефаняк — авторка незвичних сумішей місцевих трав, спецій і сухофруктів. Сама вирощує рослини, сушить, перемелює, змішує і пропонує у вигляді «чаю від закарпатських босоркань» (місцева назва відьом). Використовує гвоздику, корицю, лаванду, мелісу, м’яту, троянду, материнку, іван-чай, кропиву, бодян, сушені яблука і груші, навіть перець чилі. Продуктами з незвичними назвами «Відьомські забави», «Карпатська нічка», «Зоряний танок» та ще багатьма жваво цікавляться туристи.
Поряд із чаями із селища Середнього добрий попит має і випічка з Ужгорода, відома за назвою «Закарпатський пряник». Підприємець Олександр Ляхін виготовляє випічку з лекваром зі слив, а також із медом, фундуком, горіхами, маком, перцем. Гості, які приїздять у глибинку, встигли розпробувати й добре оцінити його пряничне розмаїття.
А ось ще далі — сушлики (нарізані смужками і висушені шматочки м’яса) від Любові Повідайчик. Авторка пропонує їх як закуску до напоїв.
Згадаємо, що «Селиський ракаш» використовує обмінні торговельні операції з партнерами. Сир із Нижнього Селища отримує відомий шоколатьє Валентин Штефаньо, використовуючи для виготовлення хліба за власною рецептурою, — «Сирний Штефан». Магазин-кав’ярня замовляє від кондитера Штефаня заготовки круасанів. Їх з Ужгорода надсилають сирими, а печуть уже на місці.
До магазину — як до бібліотеки
Ще одна складова цього проєкту — бібліотека. До неї перекочували кілька сотень книжок із власних зібрань Інни Пригари та її друзів. Тож відвідувачем магазину може стати не лише покупець продуктів, а й читач художньої літератури. На час відкриття у книгозбірні, яка вмістилася на кількох полицях, вже прописалися шестеро читачів. Здебільшого школярі.
Бібліотека виконує соціальну функцію, адже не завжди у потенційного читача прямий шлях до книгозбірні. А прихід до магазину може посприяти і стати нагодою для вибору твору для читання. Тут можна зручно вмоститися і почитати, вибравши на свій смак із кількох сотень книжок.
«Насамперед ідеться про школярів, які нині читають не надто багато, — каже Інна Пригара. — Тож якщо залучимо до читання по кілька учнів з кожного класу нашої школи, то це вже буде хай невеличкий, але успіх».
Відкриття «Селиського ракаша» — приклад, як разом з розгортанням виробництва можна знаходити нові можливості збуту продукції місцевого походження, як малі виробництва можуть уникнути конкуренції з великими постачальниками супермаркетів і впроваджувати власні стандарти. Такі магазинчики дають змогу споживачам бути впевненими у високій якості місцевої продукції й легко знайти екологічний крафт. Добре, що й комунікацію забезпечують не реклама, а соціальні мережі та особисті людські контакти.