Втеча до навчального центру «Правого сектору». Служба у 8 полку Сил спеціальних операцій та Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Важкі бої за Київщину. Штурм острова Зміїний. Виконання спеціальних завдань на Луганщині. Останній бій... Це лаконічні рядки бойової біографії Героя України (посмертно) молодшого лейтенанта Олександра Чуба на псевдо «Вікінг».

«З дитинства мріяв стати спецпризначенцем»

«Саня спочатку навчався в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, але не закінчив навчання, адже його мати мала складне онкологічне захворювання головного мозку. Коли я був поруч із дружиною, він був для своєї молодшої сестри і татом, і мамою. Той період виявився вкрай важливим у формуванні його як особистості», — розповідає батько «Вікінга» Сергій Чуб.

Тато Олександра теж військовослужбовець і все життя присвятив службі. З дитинства Сашко охоче відвідував з батьком полігони та навчання. Хлопець вирішив стати спецпризначенцем, коли на кілька днів поїхав навчатися зі спецами на полігон.

«Я тоді взяв Сашка із собою до своїх друзів-спецпризначенців. Вони саме мали їхати тренуватися. Запропонували і йому. Син навіть не чекав мого дозволу, а одразу із завзяттям узяв коробки з боєкомплектами та побіг до хлопців. А коли через кілька днів повернувся, то вже марив тим, щоб стати в одну лаву з найкращими», — згадує Чуб-старший.

Ще до війни 2014 року батько подарував синові книжку «Мистецтво війни» і порадив уважно її прочитати. Проте тоді Олександр не хотів цього робити, а також вважав, що в нашій армії є багато негативного спадку старої радянщини.

Однак коли війна почалася, а Сергій Чуб повертався із чергової ротації з Донбасу, то знайшов удома ту саму книжку, перечитану і з десятками закладок.

«На книжці я знайшов зламану сім-карту, телефон і записку, в якій Сашко написав: «Краще бути, ніж здаватися». Сина тоді я шукав кілька днів. Ледь знайшов його в навчальному центрі «Правого сектору». Оскільки Сашко був студентом і навчався на військовій кафедрі, його відпустили», — розповідає батько.

Після отримання цивільного диплома Олександр спакував речі і приєднався до лав 8 полку Сил спеціальних операцій.

«Син до мене прийшов і каже: «Пане полковнику, я виконав ваше прохання. Ось направлення до 8 полку ССО, дозвольте вибувати». У той момент мене переповнювали емоції, але нічого не міг удіяти. Сашко завжди був за духом вільним, тому не міг просто стояти осторонь і спостерігати, як російські загарбники знищують нашу країну», — каже Сергій Чуб.

«Завжди прагнув усього досягнути самостійно»

2021 року «Вікінг» познайомився з екскомандувачем ССО генерал-майором Віктором Хоренком, який на той час став його командиром.

«Олександра я все життя пам’ятатиму як чисту і світлу людину, яка прагнула захистити Україну. Він ніколи не цурався й не стояв осторонь різних завдань. Треба на якомусь спецзавданні бути кулеметником? Він уже починав з ним працювати. Немає гранатометника? Сашко знову попереду всіх. Працювати з ПТРК «Стугна»? Просив лише трішки часу, щоб освоїти зброю, і не барився. Він був справді завзятим, відважним, але водночас скромним», — згадує Віктор Хоренко.

«Сашко був одним з небагатьох, хто пройшов підготовку ССО «Спецназ». Тоді я здивувався, адже багато досвідчених офіцерів-спецпризначенців не могли скласти іспити. Я сина питав, як йому це вдалося. Англійською мовою він володів відмінно, фізичну підготовку теж постійно вдосконалював, але там були випробування, які до снаги не  кожному. Сашко сказав, що коли він вже просто впав, то два інструктори, англієць і латиш, підняли його, а далі насипали за пазуху та у взуття перцю, тому він так швидко побіг, що навіть двох побратимів підхопив», — додає батько.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення росії в Україну, Олександр знову не барився і з самісінького ранку 24 лютого поспішив приєднатися до лав спецпідрозділу Головного управління розвідки Міноборони.

Далі була оборона Київщини. Коли техніка рашистів вже їздила в Бучі, у групи «Вікінга» був один ПТРК «Корнет», але не було ракет до протитанкового комплексу. Олександр до цього моменту ніколи не просив допомоги в батька, проте тоді вперше звернувся до нього із проханням посприяти, щоб знайти ракети, бо саме вони мали зустрічати техніку окупантів.

«Він завжди прагнув усього досягнути самостійно, боявся, щоб його не вважали мажором. Син зателефонував і попросив допомогти, адже колись моя служба була пов’язана з озброєнням і технікою. Тоді я подзвонив своїм товаришам, пояснив ситуацію, і нам вдалося дістати 12 ракет для ПТРК «Корнет», з якими ми й вирушили на автомобілі в Бучу», — згадує Сергій Чуб.

На той момент, розповідає батько Олександра, вони ще не зовсім розуміли, що конкретно означають знаки «Z» на танках. Однак доволі швидко з’ясували, адже башта ворожого танка загрозливо розвернулася на них, і рашисти взялися бити по машинах.

«За нами їхав автомобіль із цивільними, які, напевно, хотіли евакуюватися, та орки просто почали стріляти. Машина підлетіла догори. Ми могли стати наступною мішенню для цих нелюдів, однак встигли скотитися в кювет і далі їхали вже лісом. У той час над нами тільки свистіли снаряди, але, на щастя, ми дісталися до місця, де тримала оборону група мого Сашка», — розповідає батько.

Після коротких стриманих обіймів батько передав синові ракети й побажав удачі. І як показали подальші події, ті 12 ракет істотно вплинули на перебіг боїв за Київщину, адже група «Вікінга» кілька днів успішно нищила окупантів.

«Під час боїв за Київщину ми одного разу навіть трохи посварилися із сином. Він прийшов додому і простягнув мені маленьке кошеня завбільшки із чверть його долоні й попросив забрати. Ще сказав, що воно тонуло в калюжі. Сашко знав, що я собачник, але приніс це кошеня до нас додому. Тепер кішка просто не відходить від портрета сина, постійно лежить біля нього».

«Пробивав дорогу побратимам»

Олександр Чуб був найпершим, хто висадився на острів Зміїний, який ворог захопив ще першого дня широкомасштабного вторгнення. Тоді цю операцію ретельно й чітко планували спецпідрозділи ГУР МОУ.

«Сашкові було принципово висадитися туди першим, він наполягав на цьому. Тоді наші бійці мали провести штурмові дії із гвинтокрилів. «Вікінг» першим висадився і почав з кулеметом пробивати дорогу побратимам, адже окупантів там було доволі багато. Це все відбувалося так, як показують супергероїв у голлівудських блокбастерах. Тільки й різниці, що це просто був наш справжній український воїн», — каже Віктор Хоренко.

А ось батько Олександра уточнює, що про відважний штурм Зміїного він спершу нічого не знав, а тільки згодом дізнався про все від синових побратимів.

«У нього була своя крута слава, повага та репутація серед спецпризначенців, якої навіть у мене немає з моїм званням полковника. Однак Сашко завжди скромно говорив, що він просто один серед кращих, а так — звичайна людина. Як військовий розумію, наскільки це була важлива операція. Ризик був колосальний, адже весь острів було заміновано, ворог тоді мав перевагу і в морі, й у повітрі. Навіть саму операцію було сплановано так, як не написано в жодній книжці, тобто проти всіх стандартів військової науки. Однак за рахунок надзвичайної підготовки тієї групи, яка штурмувала острів, це показало всьому світу нашу силу. Адже нічого подібного досі ніхто у світі не робив, а росія чітко зрозуміла: їй тут перебувати недовго. Ми можемо і тому відіб’ємо назад свою територію. Якщо оцінювати стратегічне виконання завдання, то мети його було досягнуто на 80 відсотків, хлопці злагоджено працювали», — розповідає Сергій Чуб.

Затим Олександр із групою вирушив виконувати спеціальні завдання на Луганщину. Попри перевагу ворога в живій силі, техніці й артилерії разом з побратимами-розвідниками у важких вуличних боях успішно нищив окупантів, діяв сміливо й зухвало.

19 червня 2022 року під час чергового штурму вогневих позицій окупантів Олександр зазнав численних вогневих поранень, не сумісних із життям. Розуміючи це, він наказав побратимам не забирати його, інакше вибратися живими їм не вдалося б.

«Окупанти ще три місяці не віддавали тіла мого сина. Хотіли обміняти його мертвого на своїх живих, намагалися затягнути наших на свою територію, постійно переносили і змінювали дату обміну. Та згодом ми нарешті змогли забрати і гідно поховати мого Сашка», — каже Сергій Чуб.

За мужність і героїзм та очевидні успіхи під час бойових завдань молодшому лейтенанту Олександрові Чубу посмертно було присвоєно звання Героя України. Почесну нагороду з рук глави держави за сина отримав батько.

Ольга ВІКАРЧУК, АрміяІnform, онлайн-медіа Міноборони

Молодшому лейтенантові Олександру Чубу назавжди 27 років. «Був сміливим і рішучим, майстерно знищував ворога. Він завжди був у перших рядах тих, хто йшов на найризикованіші бойові та спеціальні завдання: розвідка, засідка, знищення баз окупантів у тилу, захоплення полонених і зброї. У квітні 2022 року виконував спеціальні завдання на південному напрямку. Завдяки умілим і сміливим діям, винятковому таланту розвідника Олександр із бойовими побратимами здобував важливу інформацію, яка давала змогу вберегти від ударів ворога озброєння й військову техніку, життя захисників України та мирних жителів. У червні 2022 року Олександр у складі групи виконував бойові завдання на Луганщині. Попри перевагу ворога в живій силі, техніці й артилерії наші розвідники у важких вуличних боях успішно нищили окупантів, діяли сміливо і зухвало, наганяли жах на ворога», — розповіли у Головному управлінні розвідки. Посмертно молодшому лейтенантові Чубу присвоєно звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка».