Сто років тому українська земля стала ареною кривавого протистояння армій трьох імперій — Російської, Австро-Угорської та союзної їй Німецької, що зійшлись у Першій світовій війні. За спогадами сучасників тих подій, солдати з обох сторін конфлікту були сповнені патріотизму і мужності, однак через кілька років душі вояків переповнились апатією і впевненістю, що військо зрадили власні генерали і політики. Врешті-решт, це обернулося революціями, загибеллю імперій та ще кривавішими жертвами.
На жаль, найстрашніше для країни і армії — саме втрата довіри до власного керівництва і командування, на межі чого, на моє переконання, нині Україна і український народ. Звісно, ніхто не очікував, що Росія буде підтримувати артилерійським і ракетним вогнем з-за лінії кордону своїх найманців, а згодом російська армія візьме безпосередню участь в агресії проти нашої держави. Не менш наївно вимагати, щоб із зони АТО приходили лише втішні вісті, бо генерали, як і солдати, вчаться воювати саме на війні. Отож для того, щоб війська очолили справді достойні воєначальники, потрібен час, тоді як росіяни вже мають досвід численних чеченських і грузинської воєн.
Однак армія, яку навіть за кілька місяців бойових дій держава не змогла нагодувати і одягнути (навіть коли йдеться про бідну, немов церковна миша, країну, чого про Україну не скажеш), — це вже катастрофа, яку не пояснити ні відсутністю своїх Суворових і Кутузових, ні підступністю ворога, ні зрадою попередників.
Натомість уже ні в кого (як, власне, в українців, так і в закордонних союзників України) не виникає сумніву, що йдеться про кричущу некомпетентність, злочинне недбальство, а то й прямий умисел інтендантів у погонах. Чого, наприклад, вартий скандал із американськими сухпайками, що не дійшли до солдатів, зате їх вільно продавали через Інтернет. Інцидент «зам’яли» обіцянками, що винних у розкраданні обов’язково знайдуть і покарають, а тим часом країна донині нічого не почула про своїх антигероїв. Отож утверджується цілком логічне переконання, що коли навіть звичайнісінькі злодії у військовій формі не доступні правосуддю, то тим паче годі сподіватися на справедливе покарання тих, через чиї некомпетентні чи злочинні накази українська армія нині знову на тих позиціях, з яких розпочиналася кривава війна проти бойовиків і агресорів.
Єдиною «підсудною» категорією військовослужбовців донині залишаються солдати і молодші офіцери, у яких дедалі менше довіри до власного керівництва, без чого на війні не перемагають. Тим часом «на порядку денному» — осіння мряка і зимові морози, про повну готовність війська до яких рапортують штаби, проте з розпачем волають про катастрофічну неготовність армії волонтери. Причому йдеться вже не про мудрість полководців, а банальне розуміння того, що голодні й змерзлі солдати перестають бути реальною силою, наочним підтвердженням чого служить нищівний розгром раніше непереможної гітлерівської армади у 1941 році під Москвою.
Утім, якщо вже вдаватися до історичних екскурсів, то не гріх нагадати події не стільки громадянської, скільки українсько-російської війни часів УНР. Сотника з полку Чорних запорожців Савчука-Савінчука, який реквізовані в одному з панських маєтків 29 пудів пшениці обміняв на натільну білизну, штани та цілі черевики, бо вже навіть влітку вимушений був ходити в шинелі, засудили до розстрілу. Цей вирок, що мав би стати ганьбою для війська, в якому старшин (офіцери — за звичною для нас термінологією) не забезпечували навіть обмундируванням, найімовірніше «скопом» у єдиному «розстрільному списку» затвердив «говорун» Симон Петлюра.
Перед стратою сотник у відповідь на запитання про своє останнє бажання заявив: «Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали».
Ці гіркі слова — вождям би у вуха. Стосується це як очільників Української Народної Республіки, так і нинішньої Української держави.