75 РОКІВ ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА

БІЛЬ. За версією радянських, а нині вже російських і українських істориків, столицю України визволено від німецьких окупантів під час переможної Київської стратегічної наступальної операції, що тривала із 1 по 13 листопада 1943 року. Так фактично нівелюється роль грандіозної битви за Дніпро — провальної кривавої спроби оволодіти Києвом, яка розпочалася ще 22 вересня із захоплення Букринського плацдарму на правому березі Дніпра.

Саме з нього радянське командування двічі пробувало прорватися до столиці, бездарно прирікши на смерть безліч власних солдатів і втративши сотні танків. Воїни гинули в боях і на переправі через могутню ріку, де, за спогадами учасника тих подій російського письменника Астаф’єва, у воду «входило 25 тисяч воїнів, а на протилежному березі виходило не більш як 5—6 тисяч».

Тільки після двох генеральних штурмів 12—15 та 21—23 жовтня кривавий різник Жуков, який особисто прибув по чергову гучну перемогу на 1-й Український фронт, яким лише номінально командував генерал Ватутін, нарешті усвідомив марність і безперспективність подальших жертв. У підсумку з’явилася підписана Сталіним директива ставки, яка констатувала: «Невдача наступу на Букринському плацдармі зумовлена тим, що не було враховано умов місцевості, які ускладнювали наступальні дії військ, особливо танкових армій».

Фактично провину переклали на круті схили Дніпра й численні яруги, а не на тупоголового маршала, який нібито ні сном ні духом не відав про їх існування. Ще одним злочином Жукова і вищого радянського керівництва стало винищення в цих боях українців 16—60 років, поспіхом мобілізованих так званими польовими військкоматами на визволених територіях. «Трофейних солдатів», як називали їх німці, не лише не навчили азів воєнної справи, а найчастіше навіть не обмундировували і не приводили до військової присяги.

Зазвичай у списки бойових частин потрапляли лише поодинокі щасливчики, які не втонули під час переправи і не полягли під вогнем ворожих кулеметів, коли з однією гвинтівкою на кількох ішли в атаку. Саме завдяки цьому горе-історики досі стверджують, що, мовляв, «загальні радянські втрати у битві за Дніпро становили 400 тисяч осіб, що не перевищує втрат німецької сторони та їхніх союзників».

Насправді Київ могли визволити ще у вересні 1943 року без велетенських жертв. На відміну від тоді ще Воронезького фронту під командуванням Ватутіна, який зав’яз у боях на Лівобережжі України, сусідній Центральний фронт генерала Рокосовського 22 вересня захопив південніше від Чорнобиля плацдарм на правому березі Дніпра 35х35 км! Зосереджену тут 60-у армію командувач фронтом запропонував Сталіну повернути в напрямку Києва, але почув у відповідь, що, мовляв, «Жукову на місці видніше».

Лише через майже два місяці кривавого топтання під Букрином фактично повернулися до пропозиції Рокосовського. Саме удар переданої 1-му Українському фронту 60-ї армії в напрямку Коростеня та переможний наступ із Лютізького плацдарму змусив німців поспіхом покинути Київ, який опинився під загрозою оточення. Війська під Лютежем пішли на штурм ворожої оборони вранці 3 листопада, а зосереджену тут танкову армію кинули на прорив аж надвечір наступного дня. Так ціною велетенських втрат піхоти зберігали танки, які, на відміну від німецьких, усю війну йшли не попереду, а позаду піхотинців, які атакували.

25 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ ЮРІЯ ОСМАНОВА

Ціна свободи слова — життя

ПАРАЛЕЛІ. В Україні чомусь утвердилася думка, що свобода ЗМІ полягає у праві безперешкодно агітувати за цінності «рускава міра», а не в можливості викривати злочинців і корупціонерів, незалежно від їхніх посад і належності до владної політичної сили. Доказом того, що саме такої свободи в країні немає, стало вбивство Георгія Гонгадзе.

Однак список жертв було відкрито ще задовго до його загибелі. 6 листопада 1993 року «невідомі хулігани» жорстоко побили лідера Національного руху кримських татар, в’язня совісті радянських часів, редактора газети «Арекет» Юрія Османова, який наступного дня помер у лікарні. Убивць не знайшли, але це не завадило місцевим властям заявити, що це, мовляв, «розборки» серед самих кримських татар, а «рускава слєда там нєт».

Ціною злочинного небажання влади захистити патріотів-журналістів уже стала анексія Криму й окупація на Донбасі. А в Литві вбитий 12 жовтня 1993 року заступник редактора газети «Республіка» Вітас Лінгіс став першим і досі єдиним працівником ЗМІ, загиблим через професійну діяльність. Швидке слідство і жорсткий вирок убивцям краще ніж будь-які слова довели, що замах на свободу слова в цій країні каратимуть нещадно.

130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НЕСТОРА МАХНА

Любий шовіністам «народний отаман»

ПОГЛЯД. Якщо стосовно дня появи на світ майбутнього організатора махновщини жодних суперечок немає, то у власноруч написаних анкетах і мемуарах «батько» стверджує, що він 1889 року народження. Насправді, як засвідчує метрична книга Хресто-Воздвиженської церкви, де хрестили малюка, п’ятою дитиною родина його батьків поповнилася 26 жовтня (ст. ст.) 1888 року.

Саме ця плутанина врятувала життя майбутньому отаманові, коли у березні 1910 року його як активного члена терористичної організації анархістів, що діяла в Гуляйполі, засудили до повішення. Однак він на той час був неповнолітнім (у Російській імперії — особи до 21 року), а тому страту замінили довічною каторгою, яку в’язень відбував у Бутирській тюрмі в Москві.

Саме вона стала його університетом, бо вся офіційна освіта Махна обмежилася двома роками (точніше, зимами) навчання в церковнопарафіяльній школі. Пам’ятати про це варто, щоб не мати ілюзій стосовно полководського хисту народного отамана, який, попри вроджену харизму і ґрунтовну самоосвіту, не мав ні бойового досвіду фронтовика, ні практики політичної боротьби, ні навіть суто прагматичного селянського розуму, бо вже у 19 років опинився в тюрмі. З неї він вийшов після повалення самодержавства 29-річним анархістом, який ненавидів будь-яку владу, не замислюючись, що справжня демократія не має нічого спільного з нічим не обмеженою анархією.

Індивідуалізм, який не вміє і не хоче обмежити свою свободу в інтересах суспільства, — хвороба всіх волелюбних народів. Але якщо американці чи навіть рідні нам козаки-січовики в період випробувань знаходили в собі сили підпорядковуватися спільній меті, то Махно став типовим перекотиполем. Єдина політична сила, з якою махновці не укладали союзу, — білогвардійці. Однак якщо із затятим прихильником «єдіной Расіі» Денікіним українцям було не по дорозі, то мир чи хоч нейтралітет із Врангелем (на відміну від невдах-попередників, він погоджувався на незалежність України) був припустимим.

Саме махновці фактично взяли для червоних Крим, в якому їх підступно і підло вибили до ноги зрадливі союзники, що стало безславним кінцем махновщини і прирекло українські землі на більшовицьку окупацію. Провина за це не стільки на ленінцях, які вважали моральним усе, що на їхню користь, скільки на Махні, який вже мав неодноразовий досвід служіння Леніну, що завжди призводило до біди.

За спогадами самого отамана, влітку 1918 року він був у Москві, де удостоївся особистої аудієнції вождя більшовицької революції. Після цього повернувся в Україну, де, за його визнанням, розгорнув «могутній антидержавний революційний рух широких українських мас». Зайве пояснювати, що спрямовано його було проти не сусідньої совдепії, а Української держави, яка і без того потерпала від інтервенцій білої й червоної армій.

15 грудня 1918 року Махно, загони якого катастрофічно потребували зброї й боєприпасів, уклав союз з УНР, а вже за тиждень, отримавши бажане, переметнувся до більшовиків, проголосивши свої війська, за аналогією з червоними, «радянською революційною робітничо-селянською армією». Однак нові господарі не надто довіряли командирові 3-ї бригади Задніпровської дивізії, сформованої з махновців. У підсумку, як свідчить рапорт командувача Українським фронтом червоних Антонова-Овсієнка, «у Махна чотири черги на одну гвинтівку», а в інших частинах зброя «в кілька разів перевищує штатну норму».

Не дивно, що махновців легко розгромили денікінці, за що «батька» оголосили «ворогом революції». На тому зірка Махна закотилася б, якби не Петлюра, який допоміг махновцям, що відступили аж до Умані, зброєю й боєприпасами та забрав до українських лазаретів понад 3 тисячі поранених і хворих. Тож війська отамана знову стали мобільними й боєздатними, завдяки чому здобули тріумфальну перемогу в бою під селом Перегонівка на нинішній Кіровоградщині.

Махновці прорвали фронт денікінців і рушили рейдом їхніми глибокими тилами, що змусило білих відправити найкращі бойові частини з-під Москви в Україну. Фактично Махно врятував більшовиків від повного розгрому, а невдовзі знову перейшов до них на службу, вкотре зрадивши Україну й українців. Саме за це він любий великодержавним російським шовіністам, які знімають про «народного отамана» телесеріали.

 

200 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ТУРГЕНЄВА

Енциклопедія російської душі

ПОСТАТЬ. У прозі Тургенєва — справжня енциклопедія російської душі. Її сутність навіть у нібито знаному всім оповіданні «Муму», героєві якого легше вбити улюбленого собачку, ніж не виконати жорстокого наказу. А також у п’єсі «Нахлібник», яка відображає типову для всіх класів Росії дідівщину, де вчорашній принижений стає деспотом.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
«Урядовий кур’єр»
(ілюстрації надані автором)