75 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ ХАРИТІ КОНОНЕНКО

ПАРАЛЕЛІ. Обурюючись підступністю і нахабством путінських спецслужб, які навіть у Великій Британії безкарно вбили Олександра Литвиненка і вчинили замах на батька і доньку Скрипалів, не забуваймо, що це звична практика, успадкована з радянських часів. Найбільш масово і, на жаль, дуже ефективно її застосовували проти українців.

Зносячи пам’ятники Миколі Щорсу і Боженкові, ми позбуваємося нагадування, що цих нібито червоних ідолів насправді вбили більшовицькі агенти за намір перейти на бік Петлюри. Ще підліше діяли радянські спецслужби проти лідерів українського національно-визвольного руху, які опинилися в еміграції.

Колишнього головного отамана Симона Петлюру 25 травня 1926 року застрелив на паризькій вулиці більшовицький агент, який заявив, що нібито помстився за єврейські погроми петлюрівців. Насправді набагато масштабніші звірства на совісті денікінців, вождь яких помер від старості на Заході 75-річним, і червоних кіннотників Будьонного, що були інтернаціоналістами, нещадно грабуючи, ґвалтуючи і вбиваючи без огляду на нації.

Про єврейські погроми вбивця Симона Петлюри чомусь згадав за лічені дні після того, як 12 травня 1926 року в Польщі до влади повернувся маршал Пілсудський. Його у Кремлі вважали другом петлюрівців, що спонукало більшовицькі спецслужби до негайних дій.

У передвоєнний час могутній СРСР не шкодував зусиль для переслідування лідерів ОУН в еміграції. Доки вони ледь виживали, ходячи у гості один до одного із власним цукром, за ними тільки стежили. Щойно зусилля Коновальця з перетворення ОУН на реальну силу знайшли розуміння і підтримку на Заході, найдосвідченіший сталінський кілер Судоплатов убив 23 травня 1938 року в Роттердамі лідера українських націоналістів, що призвело до розколу єдиної організації.

Наприкінці серпня трагічного для СРСР 1941 року кремлівським вождям уже нібито було не до українських націоналістів. Однак саме у дні, коли вирішувалася доля Києва і всього Південно-Західного фронту, розгром якого став однією з найбільших катастроф початкового періоду війни, у вже окупованому німцями Житомирі радянські спецслужби вбили видатних діячів мельниківського крила ОУН Миколу Сціборського й Омеляна Сеника. Теракт здійснили так, щоб підозра впала на бандерівців. Це спровокувало новий виток протистояння між прихильниками обох рухів, що було головною метою сталінських агентів.

Не менш підлою справою радянських провокаторів стало вбивство 20 вересня 1943 року в Рівному розвідником-терористом Кузнецовим двох другорядних німецьких чиновників-фінансистів. На місці злочину його виконавець начебто загубив портмоне, у яке для достовірності, крім рейхсмарок і радянських грошей, поклали вагому суму в доларах США та три золоті царські червінці. Та головним, заради чого провели операцію, були документи, які начебто засвідчували причетність до неї оунівців.

Реакція нацистів не забарилася. 15 жовтня в яру під Рівним вони стратили півтисячі активних діячів ОУН і представників української інтелігенції. Однією із жертв цієї кривавої акції стала Харитя Кононенко — науковець, журналістка, організаторка 1941 року Українського Червоного Хреста, який на вимогу окупантів згодом було перейменовано на Допомоговий комітет.

Він урятував від неминучої смерті десятки тисяч військовополонених червоноармійців, яких німці утримували у концтаборах. Упевнені у швидкій перемозі, вони ще не бачили в деморалізованих невільниках ні потенційних ворогів, ні навіть робочої сили, а тому байдуже ставилися до активної роботи Українського Червоного Хреста з доставки до таборів ліків і навіть відпускали на волю рядових-українців, за якими приїздили родичі. Чимало з них насправді не були рідними звільнених, прізвища й анкетні дані яких повідомляли активістки Допомогового комітету.

Згодом організована Харитею Кононенко структура налагодила постачання ліків у загони УПА, а підготовлені на легальних медичних курсах медсестри, повитухи, гігієністки стали альтернативою фактично знищеній системі охорони здоров’я окупованої України. Запідозрену в допомозі УПА активістку заарештували 16 липня 1943 року, а провокація Кузнецова остаточно вирішила її долю.

 

205 РОКІВ БИТВИ НАРОДІВ ПІД ЛЕЙПЦИГОМ

Як козак Росію врятував

ПОДВИГ. Прославляючи подвиги вітчизняної війни 1812 року, зазвичай не згадують, що вигнання Наполеона з Москви стало лише початком довгої і кровопролитної борні. Один з її етапів — проба сил під Лейпцигом у жовтні 1813 року, названа істориками битвою народів.

Першого дня вона замалим не закінчилася грандіозною поразкою. Після безуспішних атак союзних військ проти французів, що тривали всю першу половину дня, понад 10 тисяч наполеонівських кавалеристів несподівано контратакували пагорб, на якому перебували імператор Олександр І, вінценосні правителі союзних Росії держав та головнокомандувач військ. Лише відчайдушний спротив призначеної в особисту охорону царя лейб-гвардії Чорноморської сотні під командуванням Опанаса Бурсака вберіг монархів від ганебного полону, бо дав змогу виграти час для підходу підкріплень.

Рятівник Росії — уродженець Херсонського повіту син українця-козака, який після розгрому Запорозької Січі став отаманом дислокованого на Кубані Чорноморського козачого війська. Тож підстав любити царя в Бурсаків не було, але у важкий для вітчизни час, як це не раз було в історії Російської імперії, а згодом СРСР, наші земляки виявляли чудеса героїзму, воюючи не за Сталіна чи царів, а захищаючи рідний край від чужинського поневолення.

55 РОКІВ ПІВНІЧНОКРИМСЬКОГО КАНАЛУ

Висока ціна напоєного Криму

ПОГЛЯД. Одним із підсумків передачі 1954 року Україні Криму, занедбаного після депортації кримськотатарського народу, стало спорудження досі найбільшого у Європі Північнокримського каналу, який уперше напоїв півострів. Та перш ніж ця меліоративна споруда завдовжки понад 400 км запрацювала, довелося спорудити найбільше на Дніпрі Каховське водосховище об’ємом 17,2 куб. км, що лише на чверть менше, ніж Байкалу.

Одна з особливостей Північнокримського каналу — те, що вода в ньому йде (точніше, йшла) самопливом аж до розташованого за 200 км Джанкоя. Лише у Криму її починає піднімати каскад потужних насосів, забезпечуючи на кінцевому відрізку висоту 101 метр над рівнем Каховського водосховища, у нижній частині затиснутого дамбами. Отож платою за самопливну ділянку каналу стали міста, багатоповерхівки яких опинилися на поверх-два нижче від нової поверхні Дніпра. Це зумовлює необхідність постійного перекачування величезного об’єму дренажних вод, щоб уберегти від затоплення території суходолу, відокремлені дамбами від водосховища.

Щороку Північнокримський канал подавав у Криму 1,1—1,3 мільярда кубометрів води, що забезпечувало 85% загального водоспоживання на півострові. Левову частку використовували на полив сільгоспугідь, бо хоч лише 25% полів були зрошуваними, урожай з них давав понад половину валової продукції аграрної галузі.

Дніпровська вода напувала великі міста Криму аж до Керчі й ішла на потреби гігантів хімії — «Титану» та содового заводу. До речі, велетенське Салгирське водосховище, в якому дніпровська вода накопичувалася для водозабезпечення Сімферополя, теж спорудили за часів належності Криму Україні на місці колишніх садів, де у 1920 році більшовики розстріляли тисячі людей.

Використані на будівництво Північнокримського каналу 2 мільярди тоді ще повноцінних радянських рублів окупилися за п’ять років, хоч гігантська споруда марнотратна. Втрати води під час транспортування ґрунтовим ложем сягали 20%, що майже в сім разів більше, ніж сучаснішими каналами, де є ізоляційний екран з полімерних матеріалів і бетонне облицювання берегів. Ще більше живильної вологи пропадало без жодної користі на полях Криму, у споруджених нашвидкуруч накопичувальних водосховищах і давно аварійних водогонах селищ і міст.

Велетенські втрати і відповідно витрати десятиліттями компенсував Криму бюджет України, а довкілля тим часом зазнавало значної шкоди. І на півострові, де змарнована вода підтоплювала прилеглі до каналу території та призводила до засолення ґрунтів, і на самому Дніпрі. Перетворене на велетенську поїлку для Криму Каховське водосховище засолилося до того, що тут нині живуть медузи і чимало видів чорноморських риб, а зменшення об’єму води, що раніше промивала русло, призвело до його замулення і навіть утворення зроду-віку не баченого торфовища у дельті Дніпра з решток водоростей та сміття.

Отож ціна дешевої дніпровської води для Криму вже давно стала надто високою і в прямому, і в переносному значенні слова. Як і російський газ, живильна волога Дніпра — природний дар, вартість якого має визначати не лише собівартість видобутку чи транспортування. Що раніше ми це усвідомимо, то краще буде для могутнього, але не бездонного Славутича і самого Криму, де нарешті мають навчитися цінувати українську воду.

 100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ГАЛИЧА

Несвоєчасний бард

ПОСТАТЬ. «Єдиний номенклатурний письменник, який мужньо відмовився від щасливого життя і обрав свободу», — так характеризують уродженця Катеринослава (нині Дніпра) дослідники його біографії. Він попередник Булата Окуджави й Володимира Висоцького, однак розквіт його творчості припав на час, коли магнітофони для більшості радянських громадян ще були недоступним благом.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)