«Перший обстріл був у Мар’їнці, неподалік Донецька. Ми пішли на позицію, записували інтерв’ю, аж раптом почули звук такий: «ш-ш-ш», і мені в капюшон полетіли дерев’яні друзки. Хтось із військових крикнув: «Снайпер!», вони присіли, а я, навпаки, аж навшпиньки стала: «Де снайпер?» Здавалося, що його можна побачити прямо, ніби на картинці, як він у траві лежить. Тепер це смішно і соромно згадувати. А потім почався бій…»

Цей маленький фрагмент спогадів журналістки Євгенії Подобної про власне бойове хрещення в зоні АТО/ООС зайвий раз підтверджує, що військовими кореспондентами, як і солдатами, не народжуються. Ними стають: і не на полігонах, а на передку під двиготіння землі під ногами, під пронизливий свист куль та осколків, які не вміють читати або їм взагалі байдуже на позначення «Преса» на твоєму шоломі чи іншій захисній амуніції. Військовими журналістами стають не тільки за покликанням і навіть не завжди лише за завданням редакції та акредитації в зоні бойових дій. Адже більшість наших колег у 2014 році поїхали на схід добровільно, аби, виконуючи свій професійний обов’язок, у цей драматичний час бути поряд із захисникам України. Хіба не так? У цьому будь-кого переконує документальна книжка «Журналісти на війні», що недавно побачила світ у харківському видавництві «Фоліо».

«Тоді це було далеко, а нині — поруч»

Так, до зловісного 2014 року немало українських журналістів вже мали досвід роботи у гарячих точках Європи чи світу, де спалахували збройні конфлікти та тривали затяжні бойові дії. Серед таких і давній знайомий, відомий фотокореспондент і оглядач газети «Голос України» Олександр Клименко. Здавалося б, кому-кому, а Сашкові, бувалому в міжнародних військових бувальцях, не звикати до подібних поїздок із ризиком для життя. Однак…

«Збираючись у відрядження на війну, ніяк не можу повірити, що їду не в Африку чи Югославію, як колись, а додому, на схід нашої країни. Складно звикнути до думки, що мучить мою свідомість уже понад  20 років після повернення з осадженого Сараєва: як люди можуть ходити в кафе, кіно, спокійно розважатися, коли в двох годинах льоту зовсім інший світ — голодні діти, понівечені оселі, смерті від  куль снайперів? Тоді це було далеко, а нині — поруч», — зізнається він у своїх спогадах про 2014 рік.

Схоже, те саме відчували не тільки журналісти, які неодноразово писали газетні матеріали чи робили телевізійні сюжети про війну десь далеко за межа­ми України: Андрій Цаплієнко, Анатолій Стельмах, Роман Драпак, а й всі інші колеги, які з початком АТО добровільно поїхали на передову, де тоді вирішувалася доля не тільки Донбасу, а й всієї України.

Усього у книжці «Журналісти на війні» зібрано розповіді 27 авторів-очевидців драматичних подій на Донбасі та в Криму, підло спровокованих рф у 2014 році. Видавці запропонували читачам свідчення колег у різних жанрах: репортажі, щоденники, спогади, хроніки, документальні дослідження, коментарі, аналітику, есе, а також світлини з передової. «І це в підсумку створює багатопланову картину війни, робить журналістську колективну розповідь правдивою, емоційною, переконливою. Поготів, що всі автори у своїх матеріалах покладаються не на інформацію з інтернету, а на побачене своїми очима, пережите в гущавині подій, осмислене на основі власних спостережень і вражень», — наголошує в передмові голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Олег Наливайко.

До того ж, дехто з авторів вже встиг видати власні окремі публіцистичні чи художні книжки, написані під особистими враженнями подій на полях бою, у сірій зоні чи на окупованій території Донбасу. Серед таких видання «В ізоляції» Станіслава Асєєва, «Дівчата зрізають коси» Євгенії Подобної, та книжка для дітей «Чотири нявкісти і ВІН» автора цих рядків. 

«Що я тут роблю? Адже мушу бути там»

Упорядником першого тому документальної книжки «Журналісти на війні», у якій йдеться про події на Донбасі та в Криму в 2014—2021 роках, став колишній редактор газети «Урядовий кур’єр», голова Київської організації НСЖУ Михайло Сорока. Видання було задумане і готувалося ще до початку повномасштабного вторгнення рф до України, а згодом з’явилося прагнення створити ще й другий том, присвячений громадянському і професійному подвигу українських журналістів. І, погодьтеся, це цілком закономірно, якщо зважати на той факт, що в квітні 2022 року Рада Пулітцерівської премії, найпрестижнішої відзнаки у світовій журналістиці, присудила цю нагороду всім журналістам України із формулюванням: «За відвагу і відданість правді».

До збірника також увійшли авторські свідчення про війну двох колег, яких уже немає серед нас: це військовий і політичний журналіст, підполковник запасу Дмитро Тимчук і Тарас Матвіїв, який пішов добровольцем на фронт і якому посмертно надано звання Героя України.

«Журналісти на війні. Незвично звучить для нас поєднання цих слів. Адже йдеться про війну не в якихось далеких країнах, а на рідній землі. Коли пробив час її захищати, сотні наших колег змінили свої мирні спеціалізації в журналістиці, ставши військовими кореспондентами, а чимало з них змінили своє журналістське перо на зброю, про що, зокрема, свідчать і сторінки цього видання.  Ця війна, на жаль, триває, протистояння в ній, як ось у 2022 році, загострюється, безжалісний ворог перевів його у велике кровопролиття в центрі Європи. А тому триває і журналістський літопис цієї осоружної війни, про що, зокрема свідчать і сторінки цієї колективної розповіді про неї», — підсумовує Олег Наливайко.

Колеги підтвердять: серед найскладнішого на цій війні, це повернутися з неї. Повернутися в усіх сенсах: і фізично, і морально. Тому переважна більшість українських журналістів досі на війні з кремлівськими загарбниками території України та її вітчизняного інформаційного простору.

«Я збирався написати лист до батьків, коханої, побратимів, українців. До кожного окремо: добрі слова й афористичні тези. Багато суму й твердої віри. Щоб цитували в новинах. І написав би! Але занадто багато слів у цьому світі. Так мало вчинків!»

Саме так занотував свого часу журналіст Тарас Матвіїв, доброволець, командир взводу, який у липні 2020 року загинув під час мінометного обстрілу. Він не один серед українських колег, які окрім написання солідної кількості необхідних, проникливих і правдивих слів про війну здатні на вчинок. Захист Батьківщини якраз серед таких.

«Усі війни закінчуються, а ось людське життя не вернеш. Ми розповідаємо про події, які творять люди, і це вкотре підтверджує істину — життя найголовніша цінність.

Бережіть одне одного, обстоюйте своє, любіть, працюйте… прощайте, і тоді професія військового журналіста відійде в історію», — написав у своїх зворушливих спогадах про перебування в районі АТО/ООС військовий журналіст, полковник Анатолій Стельмах.

Що тут додати? Так, цей фах обов’язково відійде в минуле. Однак лише після нашої спільної перемоги.