SOS!
Пиво, виготовлене без натуральних складників, знищує не лише наші шлунки,
а й цілу галузь хмелярства
Мабуть, кожен із нас пам’ятає, як вихваляли наше пиво футбольні фанати Євро-2012. Переважно за дешевизну: мовляв, за невеликі гроші обпиватися можна. Про якість напою, що лився ріками, не йшлося: не брали ж бо на експертизу кожну пляшку.
А ось у науково-дослідному інституті Полісся, що в Житомирі, зразки пива з українського ринку дослідили саме на вміст натуральних складників. І у відомих брендах (окрім «Оболоні») не знайшли ні солоду, ні хмелю. А пиво без них — те саме, що ковбаса без м’яса.
Про футбольних фанатів і дослідження інституту згадала, коли натрапила на такі цифри: ще недавно Україні потрібно було 5 тисяч тонн хмелю в рік для виробництва пива. Торік його зібрали 1200 тонн. Але пива при цьому зварили загалом не менше. Вловлюєте тенденцію?
Як працює «пивний» збір?
Що ж відбувається у хмелярстві? А справи там доволі непрості, якщо не сказати більше. Судіть самі: ще кілька років тому в Україні було 80 хмелегосподарств, нині (за даними асоціації хмелярів України) — 47. Але й з них хміль вирощують і доглядають заледве більше половини. На Рівненщині, яка ще нещодавно мала шість потужних хмелегосподарств, сьогодні ледь балансує над прірвою єдине — «Дубно-хміль».
— Ви правильно підмітили: балансуємо над прірвою, — каже директор господарства Михайло Петровський. — І тепер я від тієї державної допомоги ладен відмовитися, якщо маю розплачуватися за неї не лише власним здоров’ям, а й, вочевидь, банкрутством ще недавно успішного підприємства, яке завжди входило до п’ятірки кращих у державі за врожайністю хмелю.
Державна допомога — це частина коштів з обов’язкового 1% збору на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства, що спрямовують на підтримку хмелегосподарств. Відповідна постанова Кабміну, прийнята в 1999-му, послужила поштовхом для розвитку хмелярства в Україні. Одночасно уряд установив порядок використання згаданого збору. Тобто з цими коштами все зрозуміло: на кожному етапі реалізації пива в гуртово-роздрібній торгівлі та в мережі громадського харчування 1% від виручки спрямовується на спецрахунок Держказначейства, а нарахована сума включається у валові витрати в декларації про прибутки платника збору. Тобто, хочемо ми того чи ні, кількість накопичених у казначействі коштів «пивного» збору зростає пропорційно до кількості випитого пива. Значить, за логікою, фанати Євро мали б неабияк «підняти» хмелегосподарства України.
Натомість вони почуваються «опущеними» настільки, що нижче, здається, вже не буває.
— Приїздіть, сфотографуєте ті нещасні плантації хмелю, які доїдають шкідники, — нехай побачить Україна, як «допомогли» «Дубнохмелю» силові структури. Свого часу наше господарство придбало за сприяння профільного міністерства два хмелезбиральних комбайни — з таким розрахунком, щоб на 16 гектарах збирати хміль за два тижні — як і належить за технологією. Нам, як і іншим виробникам (а таких німецьких комбайнів тоді завезли в Україну 38), відшкодували кошти на їх придбання з 1% збору. Чотири роки поспіль ця техніка служила нам. Звісно, використання бюджетних коштів не раз перевіряло КРУ, були перевірки з міліції, СБУ — хіба нам звикати? А тут раптом минулої зими приїхали до нас представники обласного управління боротьби з економічною злочинністю та Дубенської міжрайонної прокуратури: покажіть нам комбайни! І чому ви їх не зареєстрували у відділенні Держтехнагляду? Держтехнагляд дає офіційну відповідь, що ці комбайни — стаціонарна техніка, яка не підлягає обов’язковій реєстрації. Але наші «доблесні» силовики не заспокоїлись: вони порушили проти нас кримінальну справу, вилучили документи, печатки — словом, паралізували роботу якраз навесні, коли кожен день рік годує. Ось і вийшло, що замість 16 гектарів хмелю ми тепер доглядаємо 9,6. Однак хіба то — догляд? Засобів захисту проти шкідників придбати не змогли, тож зберемо хіба якихось півтори тонни. А минулими роками збирали не менш як 150 — є різниця? Ми три роки поспіль тримали перше місце з урожайності хмелю в Україні, а в 2010-му отримали «Золотий колос» за найкращі показники господарювання в Дубенському районі. Але кого це тепер цікавить? — не знаходить собі місця Михайло Петровський. — Доведеться йти на банкрутство…
Корчують не хміль, а душу
СВК «РК-хміль», що у Здолбунівському районі, теж ставить крапку в своїй роботі. Неприємну.
— Ми вирішили зайнятися хмелярством у 1999-му, тільки-но тодішній уряд дав йому «зелене світло»: посадили елітні сорти хмелю, забезпечили людей роботою, — розповідає керівник підприємства Богдан Лимар. — Навіть самі з того хмелю варили пиво, яке проходило природний процес бродіння до 30 днів. Та за останніх два роки кошти з 1% збору до хмелегосподарств практично не доходили. Тому й маємо те, що маємо: із 743 гектарів хмелеплантацій, які номінально існують в Україні, цього року доглядають тільки 424 гектари. Ці цифри прозвучали на нещодавній нараді в Житомирі, адже саме ця область є головним хмелярським регіоном держави. До того ж, відповідно до наказу Мінагропроду, отримати відшкодування понесених витрат тепер зможуть лише ті господарства, які мають не менш як 15% молодих насаджень хмелю. Тільки де тим насадженням було взятися, якщо кошти не виділяли протягом двох років? Коло, по суті, замикається. Для нашого господарства його остаточно замкнули ще й злодії, які вкрали метал із майже двох сотень стовпів на хмелеплантаціях, нанісши збитків на 155 тисяч гривень. У них вилучені речові докази, Здолбунівський райвідділ міліції порушив кримінальну справу, яка, проте, чомусь ніяк не доходить до суду. Тож ми змушені самі викорчовувати те, чого не викорчували злодії. Болить, повірте, душа, що ось у такий спосіб доводиться ставити хрест на хмелярстві, яке давало сільським людям шматок хліба 12 років поспіль…
Слухаю Богдана Лимаря, а пригадую знаного в Україні і поза її межами світлої пам’яті Володимира Плютинського. Він, академік української ниви, депутат Верховної Ради України, змахував сльозу, коли розповідав, як у незалежній Україні довелося йому корчувати створений власними руками пальметний сад, який (і через злодіїв теж) став нерентабельним: йому здавалося, що разом із садом частинами виривали з грудей і його душу…
Погодьтеся, щось таки негаразд у державі, в якій сільгоспвиробникам доводиться знищувати те, що нажите нелегкою працею, що мало б давати людям роботу, приносити прибутки і просто радувати око. Хто в цьому винен і що, власне кажучи, робити, має терміново вирішити сама держава. Бо сьогодні, на думку не лише виробників, а й переробників, вона самоусунулася від хмелярів.
«Збити піну» — і трава не рости
— Вітчизняний хміль сьогодні ніхто практично не купує: адже всі заводи, за винятком «Оболоні», мають власників поза межами України і ввозять сировину для виробництва пива з-за кордону, — розставляє акценти директор Рівненського пивзаводу «Рівень» Мар’ян Года. — Тому галузь хмелярства в Україні практично гине. От дивіться: ми закуповували хміль і в Дубно, і в Олевському районі, який свого часу мав 20 хмелегосподарств, а сьогодні своєї сировини і вдень зі свічкою не знайдеш. А свого часу Дубенщина була третім у світі експортером хмелю: традиції його вирощування там започаткували чехи — їх на території району проживало найбільше на Волині — 5 тисяч.
Тепер чех Пршемисл Брож, головний пивовар Рівненського пивзаводу, чаклує над «живим» пивом ось уже дев’ять років: тож у його українській уже майже немає акценту:
— Існують два способи виготовлення пива — з пастеризацією та без неї. Більшість пивоварів в Україні сьогодні обирають перший варіант, бо це дозволяє збільшити термін зберігання пива до 6, а інколи — до 9 місяців. Пастеризоване пиво нагрівають до 70 градусів: тоді гинуть усі мікроорганізми — і шкідливі, й корисні. Рівненське пиво — живе, не пастеризоване, тому зберігається від 30 до 45 діб. Ще одна суттєва ознака справжнього пива — піностійкість. У пляшках із тривалим терміном зберігання піни аж занадто багато, але вона так само швидко осідає, як і підіймається.
Ось так. Головне для фальсифікаторів — як мовиться, збити піну. Що їм до руйнації хмільників і хмелярства, до робочих місць на селі, до розвитку внутрішнього ринку, про який так багато говоримо останнім часом?
Україна очікує на повернення хмелю
Вітчизняне хмелярство досягло вершини виробництва в 70—80-х роках минулого століття. Наприкінці 80-х хміль вирощували на 10 тис. га поліських земель, а валовий збір сягав 8 тис. тонн. Українським пивоварам тоді вистачало 20—25% зібраного хмелю, лишки продавали переважно до Росії та країн Європи. Український хміль купували такі знані у світі «пивоварні» країни, як Німеччина і Чехословаччина. Україна посідала п’яте місце з виробництва хмелю після США, ФРН, Китаю та Чехословаччини.
Свого часу хмелярство було однією з найуспішніших галузей сільського господарства України. Ще 12—15 років тому значна частина російського і все українське пиво виготовляли з використанням українського хмелю. А сьогодні вітчизняні пивовари змушені хміль імпортувати, адже українські виробники задовольняють лише 30% внутрішньої потреби. Тим часом пива з кожним роком виробляється дедалі більше, і, отже, хміль стає високорентабельною культурою, попит на яку постійно зростає. Тому є нагальна потреба в закладанні нових хмільників, стверджують науковці.
ДОВІДКА «УК»
У 1516 році кайзер Німеччини підписав закон чистоти пива, в якому зокрема зазначалося: «ми наполягаємо, щоб відтепер і надалі нічого більше не використовувалося для виробництва пива, крім солоду, хмелю та води у всіх наших містах, на ринкових майданах міст і по всій землі. Той, хто зумисне порушить указ і не залишиться йому вірним, має бути позбавлений своєї діжки пива магістратом у якості покарання». Іншими словами, фальсифікат цілком виключений: можливо, тому якість, як мовиться, у генах німецьких пивоварів?