Олег ЛАДНЮК: «Для солдатів свято — поняття відносне»
Православні віряни готуються до зустрічі одного з найбільших свят, яке розпочинає річний цикл, — Різдва Христового. Вже сьогодні українці у містах і селах вітаються одне з одним словами «Христос рождається! Славімо його!» Як зустрінуть Святвечір і Різдво Христове українські бійці в зоні проведення Антитерористичної операції, «Урядовому кур’єру» розповіли військові капелани.
Різдву передує Святвечір з традиційною для свята стравою — кутею. Кожна господиня готує її з молитвою. У багатьох сім’ях в канву такої молитви органічно вплітаються слова з проханнями про здоров’я, порятунок і повернення живим і неушкодженим чоловіка, сина, батька. Вперше за роки Незалежності багато сімей зустрічатимуть свято не в повному складі, по різні боки країни. Жаль охоплює душу, бо не одна українська родина з тих чи інших причин присмачить кутю ще й сльозою. І замість традиційних побажань одне одному «Веселих свят і солодкої куті!» звучить нині «Здоров’я та миру!» Далеко від домівок у такі святкові дні і водночас у скрутну хвилину солдатів підтримують духівники. Військовий капелан — посада нова для нашої армії, однак, як виявилося, необхідна. Чимало капеланів зустріли Новий рік на блокпостах, у батальйонах разом з військовослужбовцями української армії.
Отець Олег Ладнюк зі Львова на передовій уже майже місяць. Він — військовий капелан, і погодився розповісти «Урядовому кур’єру» про те, як солдати і офіцери зустрічатимуть Різдво, і загалом про роль капелана в армії.
Молитва як зброя
— Отче Олеже, які обов’язки виконує священик на лінії вогню?
— Безпосередні обов’язки капелана — це виконання священицьких функцій: сповідання, служба Божа, відспівування померлих. І, звісно, духовна підтримка солдатів. Тим паче, що тут, на місці бойових дій, мало психологів. Депресія, смуток, журба — часті гості душ людських, особливо в умовах війни. Тому психологічна розмова, моральна підтримка нині для капелана на рівні з проведенням молитви. Капелан вчить духовно не втрачати силу, не дає помилятися солдату. Зауважу, що фізичні сили тут не головне. Духовна слабкість набагато страшніша, бо непередбачувана: зброя, напруження, стрес — всяке трапляється.
— Капелан зброю в руки не бере?
— Священик на це не має права.
— Навіть в умовах війни, вочевидь, люди не забувають про традиції. Який вигляд має свято на сході країни?
— На війні як на війні. Напередодні Нового року побував у Лисичанську, де живуть цивільні люди. Проте, на жаль, не зустрів жодного натяку на свято. Ані новорічної атрибутики, ані настрою у місцевих жителів. Люди втомлені й засмучені війною.
Щодо військовослужбовців, то, звісно, вони святкують не так, як звикли в мирних умовах. Для солдатів свято — поняття відносне. Адже в польових умовах не реально зібрати всіх разом. Кожен тут виконує своє завдання.
Тому ще за тиждень-півтора до свята я розпочав правити Різдвяні богослужіння для певних груп: в окопах, на блокпостах. На відвідини одного блокпосту потрібно хоча б два дні. У перший день провести духовну розмову, сповідати бажаючих. А на другий день правлю службу Божу і причащаю. У такий спосіб дух Різдва потрапляє до кожного солдата, нехай і не 6 чи 7 січня. Настрій, як і обстановка, зазвичай далекі від святкових. Щоб підтримати морально солдатів, розповідаю, в яких умовах народжувався Ісус: в яслах, в стайні, в бідноті. Так і в зоні АТО — службу правлю в наметах, землянках, окопах.
За правилом взаємодопомоги
— Побутує думка, що за ворога свого треба молитися. Чи звучить така молитва у ці дні?
— Під час проповідей нагадую про дві заповіді любові. Перша: люби Господа всім серцем своїм, всією душею, всім тілом своїм. А друга заповідь звучить так: люби ближнього свого, як самого себе. Солдати запитують: «І сепаратистів?» Звісно, однозначної відповіді на це не маю. Проте розповідаю реальну історію із життя однієї з африканських країн, де довелося самому побувати. В Бурунді в 1996 році відбувалися жорстокі бої між племенами. Під час протистоянь двох племен до влади приходить чоловік, батька якого живцем порізали на шматки противники. Коли той став президентом, усі чекали від нього помсти за батька. Однак головний бурундієць відповів, що за християнськими поняттями не може відповідати ненавистю на ненависть. Завдяки такому вчинку в країні й досі панує мир. На цьому прикладі пояснюю, що рано чи пізно обом сторонам доведеться зробити крок назустріч.
Завдання священика показувати світле майбутнє і приблизну стежку до нього. Ненависть і вбивство аж ніяк не здатні помирити людей. У розмовах я прошу військовослужбовців не опускатися до рівня того, хто нападає, провокує на негативні дії. Звичайно, усвідомити це важко, і зрозуміло чому.
— Що найбільше вразило вас на лінії вогню?
— Вражає діяльність волонтерів. Підтримка держави тут менш відчутна, ніж поміч добровольців. Ще донедавна під час закордонних поїздок я не міг зрозуміти, про яких волонтерів в Україні запитують іноземці. Війна показала, що і в нашій державі багато небайдужих людей, котрі від пасивного споглядання швидко переключилися на активну діяльність.
А ще спостерігаю, як щиро військові діляться привезеним волонтерами з мирним населенням тих населених пунктів, де нині тривають бої. Напередодні свята Миколая солдати занесли в одну місцеву школу солодощі. А директор іншої школи відверто зізналася, що лише завдяки підтримці військових учні мають можливість харчуватися в школі. Такий позитив від військовослужбовців, сподіваюся, змінить почуття ненависті на любов.
— Для себе щось почерпнули із перебування в зоні бойових дій?
— Лише після повернення і переосмислення пережитого зможу дійти висновку. Потрібен час. Аж занадто вражаючі події доводиться тут переживати.
ДОСЬЄ «УК»
Олег ЛАДНЮК. Народився 1982 року в місті Львові. У 2007 році закінчив факультет філософії селезіанського Папського університету місті Брефія (Італія). У 2014 році закінчив історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Ліцензіат Папського університету (місто Турин, Італія). Заступник директора молодіжного навчального центру імені святого Івана Боско у Львові. Нині є капеланом у зоні АТО.
Від редакції. Як бачимо, кутя хоч і під «градами», але буде у наших солдатів. Слова військових капеланів-душпастирів тому підтвердження. А там, де шанують свої традиції і не зазіхають на чужі, де в повазі правда, — там і перемога.
Різдвяна трапеза неодмінно буде!
ТРАДИЦІЇ. Священик Іван Гнатів з Дрогобича зустрів Новий рік у потязі дорогою до тієї місцевості, де тривають бойові дії.
«Прибув до наших захисників східних кордонів не задля того, щоб лише розділити святкову трапезу (а вона неодмінно буде). І не без помочі небайдужих людей. Волонтери і в свято активно відвідують зону АТО. Жертвують часом, везуть харчі, зокрема й кутю, одяг — усе, що необхідно тут.
Хочу поблагословити кожного військовослужбовця, укріпити дух, розрадити. Морально підтримати військових і цивільних у зоні бойових дій. Згадати про найцінніші речі у нашому житті — про сім’ю, про близьких людей, яких ми любимо, про мир, про землю. Основа — це те, що відбувається в нашому серці, світогляді, поведінці.
Іван Гнатів на запитання, чи молиться він у ці дні за тих, хто по той бік окопів, відповідає: «Так». Молиться за тих, хто нас ненавидить, бажає зла. Але цих людей священик не хоче називати ворогами. І наводить такий приклад: є двоє рідних братів, у них один батько, одна матір. І раптом між ними щось трапилося — чи то почуття заздрості, чи гніву, як у народі кажуть, пробігла чорна кішка.
Іван Гнатів переконаний, що треба докладати спільних зусиль, аби це недобре почуття відійшло. Але його не подолати за допомогою зброї, міцності м’язів, кількості грошей. Приборкати його можна лише любов’ю.
«Молитва у будь-якому разі буде і за тих, хто чинить нам кривду, і тих, хто нас не розуміє, ненавидить.
Було б добре, аби й з того боку лунала така молитва. Але не підробна, не демонстративна, а щира»,— каже Іван Гнатів.
Матеріали підготувала Ольга ПРОКОПЕНКО, «Урядовий кур’єр»