Аташе НОК України
в 1994 — 2002 роках Лариса Барабаш-Темпл:
Орден Національного олімпійського комітету України під номером один торік восени було вручено легендарній гімнастці — олімпійській чемпіонці 1952 року Ніні Бочаровій. Другим кавалером найвищої відзнаки національного НОКу стала громадянка США Лариса Барабаш-Темпл, яку свого часу журналісти називали добрим ангелом українських атлетів. Відразу після нагородження, відома представниця української діаспори люб’язно погодилася відповісти на запитання нашого кореспондента.
— На церемонію «Герої спортивного року» ви прибули зі Львова, де в державному університеті фізичної культури вам було вручено почесну відзнаку імені професора Івана Боберського. Приємно побувати в пам’ятних для вас місцях, де народилися ваші батьки?
— Моя мама родом зі Стрия, батько — з Ходорова. Перед початком Другої світової війни вони емігрували із Західної України. Я народилася в австрійському містечку Зеєфельд, а згодом батьки переїхали за океан до Канади. Я ніколи не забувала про своє родинне коріння. Добре пам’ятаю, яке дивовижне враження справив на мене блискучий виступ Валерія Борзова на літніх Іграх-1972. До нього звання короля спринту майже постійно належало американським і канадським атлетам. Але на Олімпійському стадіоні в Мюнхені український спортсмен на стометрівці залишив позаду й американця Роберта Тейлора, і Леннона Міллера з Ямайки. Потім переміг і на двохсотметрівці.
— З того часу минуло понад два десятиріччя. Ви зустрілися з Борзовим у Сполучених Штатах Америки, куди він прилетів як президент Національного олімпійського комітету України…
— Я нагадала Валерію Пилиповичу про випадок, який тоді викликав справжній фурор в українській діаспорі Канади і США. Під час прес-конференції в Мюнхені Борзов виправив кореспондента, зауваживши, що він не з Росії, а саме з України. Саме після цих слів найшвидша людина планети стала живою легендою для всіх українців, які живуть за океаном.
Коли стало відомо, що літні Ігри-1996 прийматиме Атланта, Український конгресовий комітет Америки, Українська спортова централь Америки і Канади та інші громадські організації вирішили допомогти синьо-жовтій дружині. Вони організували збір грошей серед української діаспори Північної Америки для наших олімпійців. Допомогти спортивним зіркам молодої незалежної держави бажали всі — від впливових бізнесменів до стареньких бабусь. Завдяки зібраним коштам вдалося організувати тренування наших олімпійців на сучасних базах по всій Америці.
Естафету з рук Валерія Борзова підхопило нове покоління українських атлетів. Важко передати словами нашу радість, коли під американським небом піднімався синьо-жовтий прапор нашої держави і звучав державний гімн на честь перемог чарівної гімнастки Лілії Подкопаєвої, космічного стрибуна з жердиною Сергія Бубки, першого олімпійського чемпіона з боксу у надважкій ваговій категорії Володимира Кличка.
— Ви доклали особистих зусиль до того, щоб збірна України з хокею вперше в історії зіграла на зимових Іграх у Солт-Лейк-Сіті в найсильнішому складі?
— Справді, на початку нинішнього століття в Національній хокейній лізі дебютували двоє вихованців українського хокею — Руслан Федотенко й Олексій Панікаровський. Я була аташе НОК України в Атланті та Солт-Лейк- Сіті. За допомогою бізнесмена українського походження Аскольда Лозинського — справжнього фаната найшвидшої гри в світі — нам вдалося налагодити тісні зв’язки з господарями клубів НХЛ — «Філадельфія Флаєрс» і «Піттсбург Пінгвінз», кольори яких захищали ці форварди. Руслан і Олексій допомогли своїм партнерам гідно виступити в олімпійському турнірі за участю провідних збірних світу.
ДОСЬЄ «УК»
Лариса БАРАБАШ-ТЕМПЛ. Народилася в Зеєфельді (Австрія), живе в Атланті (США). Видатний організатор громадсько-суспільного та спортивного життя української громади західної діаспори, одна із активних зарубіжних партнерів НОК України, аташе НОК України в 1994 — 2002 роках.