Голова Національної спілки
театральних діячів України
Лесь ТАНЮК
Лесь Степанович Танюк, якому вчора виповнилося 75 років, — хоч і мій сучасник, чим дуже пишаюся, та уособлює для мене і дивовижну людину кількох епох, і їхнього літописця. Із того, що енергійно й пристрасно пережив і талановито напрацював сам, що пізнав від свого оточення і від далеких попередників з книжок та інших джерел, він вибудував собі на планеті захопливий і для інших світ, наодинці з яким не занудьгуєш і на безлюдному острові.
— До вашого ювілею, пане Лесю, найпричетніші, звісно, батьки, які подарували вам життя. Хочеться дізнатися про них цікаві подробиці.
— Мама Наталя — з дуже шляхетної родини. Її прадід Павло Алексєєв заснував хімічний факультет Київського університету. Вихована в дитинстві боннами, вона грала на роялі, знала вісім мов. Наполовину росіянка й німкеня. З Алексєєвих — по матері. А її батько — німець Микола Кенігфест — був головою Київської гільдії адвокатів, розмовляв українською мовою, дружив з Рильським, який присвячував моїй мамі вірші.
Одного разу я був у Максима Рильського. «То ви син покійної Наташі Кенігфест? — запитав він мене. — Їх же розстріляли німці, і Наташу, і її чоловіка Степана». Це він мав такі відомості. А ми з німецьких концтаборів, де були всю війну, повернулися. Вижили там, тому що німці знали: мого діда Миколу Кенігфеста 1937 року вбили більшовики.
— А як опинилися в концтаборах?
— Батько залишився в Києві у підпіллі, та через місяць його заарештували. Мама ледве звільнила його, а він знову до якоїсь української групи увійшов. Утік на Волинь, його спіймали, і всю сім’ю запроторили до Німеччини.
— І там, мабуть, вас розлучили?
— Так. Але в один період, хоч як дивно, з’єднав нас Пушкін: мама роздала по томику мені, братові, сестрі, й за цими книжками потім нас розшукала, бо ми були в різних місцях.
— Ви знаєте, де поховано вашого діда Миколу Кенігфеста?
— У Биківні. Його справу смертника я знайшов, уже працюючи в парламенті. На запитання слідчого, чи справді сказав він на судовому процесі про свого підзахисного, що той перейшов із банди куркульської в банду радянську, дід відповів: хіба те, що відбувається навкруг, — не банда? У другому протоколі слідчий уточнював інші дідові слова: що без фашизму Леніна і Сталіна не було б фашизму Гітлера і Муссоліні…
Миколу Кенігфеста розстріляли в червні 1937-го. Він не знав, що буде війна, а перед нею Гітлер подружиться із Сталіним. Але вже тоді усвідомлював залежність коричневого фашизму від червоного.
— Ким був ваш батько?
— Він — Стефан за паспортом, бо народився на Волині за Польщі, із селян. Викладав українську мову й літературу. Писав історію свого краю, але на такому сільському рівні, домашньому. Я знаходив у батька книжки Грушевського, Драй-Хмари. Він дуже за мене боявся, казав, щоб я не ліз куди не слід, бо розстріляють. Не був театралом, прийшов на мою виставу лише раз.
Мама, потрапляючи на мої спектаклі в Москві, дивувалася, що такого й близько не може бути ні в Луцьку, де вони жили, ні в Києві. Вона весь час ходила до філармонії. Листувалася із княжною Мері Аітовою — своєю кузиною з Парижа, яка часом приїжджала в Україну на своєму «пежо», привозила мені українські журнали «Сучасність». Двоюрідний мамин брат російський літературознавець Михайло Алексєєв був директором «Пушкінського дому», почесним академіком кількох світових академій.
— Ви розповідали, що в Москві до вашої домівки часто навідувалися дисиденти з України. Вони приходили і на ваші вистави?
— Обов’язково. Наприклад, Іван Світличний спеціально приїжджав на мої прем’єри. Завжди з рюкзаком для українських книжок: у Москві можна було купити видання Винниченка, Грушевського тощо. Остання вистава, на яку я йому дістав квитки, — це «Гамлет» із Висоцьким, але Іван до театру вже не потрапив, бо його заарештували в Україні.
Коли я працював у московських театрах, там дуже часто стажувалися режисери, актори з України. Чим переважно виживав український театр у ті роки, та й нині, чого гріха таїти? Є 5–6 п’єс, де з українця сміються. Класичний тип — Голохвастов, Шельменко, ще кілька покручів. Та не можна дурня грати як дурня, прямолінійно. Якщо покруч — то показати, чому такий він у соціальному аспекті, що він теж має душу. На жаль, цей ракурс в Україні не прищеплюється.
А високі класичні п’єси і Старицького, і Карпенка-Карого ставлять усе-таки рідко. Хоч на театральному симпозіумі довели, що Карпенко-Карий — це предтеча українського модернізму, що саме там закладено нові типажі, взаємини, без нього не було б новітньої драматургії Куліша, Кочерги. Але ми до цього ще не дійшли.
Курбас казав, що є два театри: вияву і впливу. Перший діє дуже академічно, спокійно, я розгадую якісь там шаради на сцені й поступово він виявляє певну реальність. А в театрі впливу, сугестії, навальної дії виривається якась ідея.
У моєму «Мсьє де Пурсоньяку» за Мольєром у Театрі імені Станіславського були тексти й зовсім нові, сьогодення, зокрема філософські куплети. Сатановський грав Пурсоньяка, якого ловила поліція, йому треба було швиденько перевдягнутися за лаштунками в жінку, щоб утекти, як той Керенський. І ось доки він міняв одяг, актори виходили на сцену й казали: «Чтоб Сатановскому успеть войти переодетым, решили мы вам спеть куплеты». І співали: «Куда несется мир стремглав, и кто всему виною, и как нам выжить в мире зла, какой такой ценою? Зачем повсюду есть обман, зачем на солнце пятна? Увы, история медян темна и непонятна».
У цій історії мідян проглядався СРСР. Найперше це був бунт молодої генерації проти усталених догм, зокрема й радянських, хоч і дуже завуальований. Це все дуже подобалося публіці, бо відповідало ритміці й стилістиці того часу.
— Ви — автор унікальних «щоденників без купюр», де кількість уже виданих наближається до 20 томів. Як би означили їх як явище в Україні?
— Це історія одного життя, разом з матеріалами самвидаву, з листами дисидентів і письменників, і зміни в моєму світогляді на тлі цілого покоління, з 1956 року до дня мого прибуття до Верховної Ради. А оскільки мені довелося 1965 року виїхати з України, то половина щоденників московські, а половина — українські.
— Як сприймали герої ваших щоденників те, що прочитали в них про себе?
— Деякі мої друзі не звикли до того, що в їхній молодості були плюси і мінуси, дехто ображається. У кожного є трохи страху: от було таке-то, а невже й воно до Танюка потрапило? Один чоловік дуже непокоївся через мої слова, що він такий хитрий галичанин, який усе мовчить. А в наступному томі про нього вже добре сказано: що зробив висновок і виправився. Не хочу нічого ні вилучати, ні додавати. Якщо додаю щось, то тільки внизу в коментарях, наприклад: думав так, а нині є документи, що я помилявся, читайте їх там-то.
— Ви згадали про присутність у своїх щоденниках зокрема й Андрія Сахарова, Булата Окуджави.
— Мало хто в Україні знає, що перший у Радянському Союзі вечір Окуджави влаштував я. Відбувся він у Києві ще тоді, коли Булат написав усього-на-всього чотири чи п’ять пісень. Про те, що він приїхав сюди на зйомки у кіностудію, повідомив Віктор Некрасов, ми його запросили в оперну студію, і він співав там свої перші пісні. Я потім разів зо п’ять бачився з Окуджавою, і він завжди згадував про той прекрасний вечір.
А з Андрієм Сахаровим я знався, бо він займався правозахисною діяльністю. Приніс йому книжку В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму», причому це було тоді власноручне видання автора, написане чорнилом, із вклеєними фотографіями. Я переклав для Сахарова половину «Інтернаціоналізму чи русифікації» Івана Дзюби — все не встиг. І в нас із ним було кілька дуже цікавих розмов про те, наскільки важлива для України національна проблема. Усі російські дисиденти були прихильниками прав людини, але радянську імперську сутність розумів лише Сахаров. Та чомусь йому здавалося, що це важливо стосовно Грузії, Вірменії, а щодо України, Білорусії — не така вже й велика проблема.
Гадаю, робота Чорновола, «Репортаж із заповідника імені Берії» Валентина Мороза, з якими я ознайомив Сахарова, були для нього матеріалом надзвичайної ваги, його це сколихнуло. А від Сахарова я одним із перших одержав його трактат про конвергенцію, він у мене переписаний у щоденнику від руки.
— Ви ж не щодня сідали за сповідь на папері, адже були дуже діяльною й завантаженою справами людиною?
— Щоночі. І щоразу заповнював щоденник зазвичай 10–15-ма сторінками машинопису. Писав про те, що пережив за день. Уявіть Клуб творчої молоді, яким керував у Києві, — скільки це людей, подій, доль, з одного боку похвал, із другого — підозр, із третього — тиск влади. Я міг повернутися до якогось запису в щоденнику через місяць, перечитати й сказати: ну й дурний же ти, Танюку. Думав так, а бачиш, куди воно пішло? І вже сам із собою сперечався.
Живучи в Росії, завжди лягав спати опівночі, не раніше 2-ї години. Через мене йшов увесь самвидав — з України в Москву і назад. У 12:05 ночі телефонував мені Дейч. Я спочатку спитав, чому саме зараз. І почув: «Да у них пересменка, меняют кассеты, на это уходит полчаса. Что мы сейчас скажем, никуда не попадет».
Я клацав на машинці на кухні. Якщо в нас хтось ночував, писав від руки, щоб нікого не будити. У мене в Москві було кілька машинок. На одній, офіційній, я друкував усе для театру, статті у видавництво; на другій, з іноземним шрифтом, схованій дуже далеко і не вдома, — якісь речі для закордонних газет; на третій — щось тільки для себе; на четвертій — лише передруковував документи.
— Компетентні органи знали про ваші щоденники?
— Ні. Я їх нікому не показував.
— І нині занотовуєте свої життєві враження щодня?
— Звичайно. Те, що ми з вами говоримо, теж потрапить сьогодні в мій щоденник. Це вже своєрідна дисципліна.
Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Лесь ТАНЮК. Народився 8 липня 1938 року на Київщині. Закінчив Київський театральний інститут, нині його професор. Належить до відомої когорти талановитих і совісних шістдесятників, патріотів України. Керував у Києві знаковим Клубом творчої молоді. Режисер театру — поставив в Україні й у Москві, куди переїхав, рятуючись від арешту, і прожив там понад 20 років, більш як 50 вистав: це зокрема «Маклена Граса» і «Патетична соната» Миколи Куліша, «Ніж у сонці» за Іваном Драчем, «Матінка Кураж» за Бертольдом Брехтом, «Месьє де Пурсоньяк» за Мольєром, «Принц і жебрак» за Марком Твеном, «Вдова полковника» Юхана Смуула, «Диктатура совісті» Михайла Шатрова, «Казки Олександра Пушкіна». Режисер фільму «Десята симфонія», сценарист — «Голод-33», автор телефільмів про Розстріляне відродження. Написав багато книжок культурно-мистецької тематики. Заслужений діяч мистецтв України. Правозахисник. Депутат Верховної Ради України І, ІІ, ІІІ, ІV, V скликань.