— Вони обрали найважчу професію, яка тільки може бути, — каже про своїх колег лікар-онколог Михайло Гнатюк. — Так, вони творять дива. Вболівають за кожну дитину як за рідну. Бо діти одужують не лише від медикаментів та якісної діагностики, а й від людяного ставлення. А в нас підібралася така команда, з якою вдається досягти хороших результатів і хочеться працювати.
Поки ми розмовляємо, кожні кілька хвилин до кабінету заходять медсестри, називають прізвища пацієнтів — і лікар одразу вказує назву препарату і дозу. У відділенні кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, яке очолює Михайло Гнатюк, щороку рятують від раку десятки життів. Відсоток вилікуваних тут не відрізняється від показників найбагатших країн. Це попри нестачу фінансування, медичного обладнання, комфортних умов, а ще — попри ставлення наших співвітчизників до власних дітей, що вражає.
— До нас учора привезли дитину 17 років, вкрай важку, там ми вже безсилі чимось допомогти. І такі діти надходять постійно… — у розпачі пояснює Михайло Гнатюк. — Я вже не пам’ятаю, коли бачив дітей з першою-другою стадією. Як правило, третя-четверта або в термінальних стадіях. Це коли вже хвороба настільки задавнена, що пацієнт може померти за лічені дні. Ось тоді його привозять сюди.
— Раніше такого не було?
— Ні, такої кількості задавнених випадків ніколи не мали. Батьки нині не звертають уваги, що дитина тривалий час ходить з температурою, великими лімфатичними вузлами, має крововиливи… Буває, дітей привозять лише тоді, коли вони вже не можуть рухатися. Батьки думають, що то так собі, само пройде.
— За ті 25 років, що ви працюєте у цій галузі, наскільки зріс рівень онкологічних захворювань у дітей?
— З хворими на онкогематологічну патологію статистика зросла більш ніж удвічі! У 1990-х роках до нас надходило 14—16 дітей на рік, цьогоріч за 11 місяців надійшло 36. Раніше було більше лейкемій і лімфом. На сьогодні у зв’язку з мутаціями та іншими ускладненнями виявляємо більше пухлин головного мозку і м’якотканинних пухлин, остеосарком. Із 36 дітей, які захворіли цього року, 19 — із пухлинами головного мозку. Такі пухлини надзвичайно важко лікувати, діагностувати, і прогноз значно важчий, ніж у разі інших патологій.
Проблема, мабуть, у тому, що за ці 25 років змінилася ментальність людей, і не в кращий бік. Вони менше звертають уваги на своїх дітей, майже не обстежують їх. Розумію, що є певні проблеми з медичною реформою, якісь соціальні негаразди. Але діти — це майбутнє. Батьки припинили їх обстежувати, здавати аналізи, неуважніше ставляться до них.
Чи то через нестачу лікарів, чи нівеляцію моральних цінностей. Бо бачу, що погіршилося ставлення і до дітей, і до медичного персоналу. За останні п’ять років, що минули після Революції гідності, ставлення до медиків стало, як до найнижчого обслуговуючого персоналу. Люди можуть собі дозволити подзвонити о другій ночі й спитати: чи ви будете сьогодні на роботі? Немає жодної поваги до медиків. Втім, якщо навіть до батьків немає поваги, то про що можна говорити? Мабуть, яке виховання дали батьки, таке ми зараз і пожинаємо.
— Зрозуміло, що стовідсотково від хвороби ніхто не захищений. Але що порадите, щоб їй запобігти?
— Треба більше доглядати за дітьми, забирати планшети, мобілки. За кордоном, в Японії, наприклад, у житлових кварталах о 22:00 відключають інтернет. Бо вже офіційно, згідно з критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я, мобілка визнана канцерогеном, тобто фактором, що провокує рак. І ця статистика вражає.
Якщо раніше ми мали двоє-троє дітей на рік з пухлинами головного мозку, то зараз 15—20. Це збільшення майже удесятеро! Плюс мутації. Плюс те, що дуже багато в нас людей, котрі мають генетичні захворювання, але про них не знають. Зараз можливості обстежуватися дуже великі. А коли є мутації, тоді з’являються пухлини, вади розвитку тощо. Перед одруженням наречені мають дізнатися про все: аналізи, обстеження на генетичні захворювання, онковіруси. Бо ми живемо в такий час, що потрібно обов’язково обстежуватися. І вагітність треба планувати, відповідально готуватися до цього.
— Генетична схильність, вплив електронних пристроїв, стан довкілля — що ще призводить до онкологічних хвороб у дітей?
— Серед причин захворювання — радіація, модифіковані продукти, стреси; загалом це хвороба прогресу, запобігти їй, на жаль, важко. Стресову теорію розвитку пухлин і колагенозів, або мутацій, ніхто не скасував. Стрес серед причин на першому місці! Може бути стресовий цукровий діабет, стресова пухлина, стресовий атопічний дерматит і так далі. Серед наших пацієнтів приблизно половина росте без батьків — вони виїжджають за кордон, бо нема за що жити. Уявляєте, який це стрес для дітей?
— Нещодавно в області широко обговорювали проблему збільшення кількості захворювань у районах, де часто кроплять сади й поля сільськогосподарськими хімічними речовинами. Тоді разом з іншими фахівцями і ви закликали бити на сполох.
— Є така залежність, вона спостерігається з двотисячних років, але цим питанням треба серйозно займатися. В Україні є інститути, котрі повинні це досліджувати: чи спричиняє оброблення пестицидами, гербіцидами появу новоутворень, якихось спадкових захворювань тощо. І справді, у багатьох районах, де розвинута аграрна промисловість, маємо значне перевищення не лише рівня онкологічних захворювань, а й алергій та інших хвороб. Найстрашніше, що за останні чотири роки звідти почали звертатися батьки з дітьми, у яких вкрай важкі мутовані форми лейкемії. Треба знаходити консенсус між інтересами аграрного бізнесу та здоров’ям людей.
— Який відсоток дітей з онкопатологією одужує?
— Це залежить від діагнозу. При лімфомах видужують більш ніж 97%. При лейкеміях — 83—85%. При солідних пухлинах (тобто пухлинах внутрішніх органів) — 50—55%, тому що це зовсім інші нозології. І в усьому світі так.
— Тобто не відрізняється ефективність лікування в Україні та в розвинених державах?
— Не відрізняється абсолютно. У нас відрізняються тільки зарплата медперсоналу і умови роботи. Ми не можемо навіть у відпустку піти — бо в нас багато хворих. Але на це ніхто не звертає уваги… Субота, неділя — ми тут, кожного вечора ми тут, і так щодня. Високі показники одужання дітей досягаються не лише завдяки лікам та діагностиці, а й психологічному підходу. В нашому відділенні надзвичайно злагоджена атмосфера, згуртована команда із 43 фахівців — ми хочемо змінити щось у цьому житті, щось по собі залишити. Весь медперсонал дуже вболіває за хворих і знаходить до них підхід: десь жартами, десь поясненнями. Тоді діти краще реагують на лікування. Повірте, часом діти поводяться значно адекватніше, ніж їхні батьки: не впадають у паніку, стають більш відповідальними.
— Раніше заможні люди з діагнозом «рак» намагалися виїхати лікуватися за кордон, а зараз частіше довіряють вітчизняній медицині. Навіть нещодавня історія із сином Віктора Павліка це підтверджує.
— Повірте, за кордоном ніхто їх не чекає. У нас є діти, котрі лікувалися за кордоном, залишили там усі гроші, але приїхали сюди доліковуватися. Якби у нас були чиновники, котрі дивилися б на років п’ять уперед, то спочатку створили б у нашій області діагностичний центр для дітей, де повністю можна обстежитися — від загального аналізу крові аж до того, щоб пройти магнітно-резонансну томографію (МРТ). Це повинно бути на такому рівні, як у всіх нормальних країнах.
— У скільки в середньому обходиться батькам курс лікування?
— У нас лікування фактично безкоштовне. Хіміопрепарати, антибіотикотерапія — за рахунок державних та обласних надходжень. Але деяких препаратів у нас немає, тому батьки купують їх за власні кошти. Обстежуються пацієнти за свої кошти, якщо потрібного обладнання у нас немає. А МРТ безкоштовного немає, і таких досліджень треба від 6 до 8 на рік одній дитині. Коштує одне обстеження до 5 тисяч гривень.
— Майже у кожного нині є знайомі, у котрих дитині встановили важкий діагноз. Як допомагати у цій біді?
— Треба тверезо до цього ставитися. Допомагати завжди треба. Можна допомогти іноді словом більше, ніж грішми. У нас є фонд «Подаруй дитині життя», він уже працює 11 років і допомагає хворим на рак дітям отримати засоби для лікування. До речі, з понад 190 дітей, котрим він допоміг за цей час, прийшли у фонд і сказали «дякую» тільки троє. До нас часто приходять незнайомі люди, допомагають грішми і навіть прізвища свого не кажуть. Один хлопчина приходить упродовж чотирьох років щомісяця, приносить по 6—9 тисяч гривень, але жодного разу ще не назвався. Допомагають мої друзі, знайомі. Приємно, що у наших людях ще є християнське зерно. Фонди Тіни Кароль, Віри Брежнєвої допомогли придбати деяке обладнання. Є кілька людей, котрі втратили власних дітей через рак, а тепер регулярно допомагають нашим пацієнтам коштами.
Є люди, котрі, жертвуючи кошти на потреби хворих, намагаються наче відкупитися від проблеми, яка може спіткати і їх. Вони бояться.
— Тобто якщо у батьків немає грошей, дитина все одно не залишиться без лікування?
— Препарати є, з обстеженнями допомагає онкодиспансер, інколи діагностичний центр робить його безкоштовно, тобто лікуємо всіх. Просто є люди, які через свою дурість не приходять до лікарів. А є ще більше тих, котрі ходять колами. У нас з’явилося дуже багато різних «цілителів», котрі багато обіцяють, а насправді тільки тягнуть час та гроші. А поки зволікають, хвороба переходить у дедалі важчі стадії.
— Чого нині найбільше потребує ваше відділення?
— Ми, напевне, єдина область, де немає комп’ютерного томографа для дітей. Немає магнітно-резонансної томографії для дітей. І не планується… Наші пацієнти їдуть в інші області, в Польщу, Румунію, Угорщину, щоб зробити обстеження. ХХІ століття — має бути така техніка у кожному місті! На мільйон населення у розвинутих країнах припадає більш як 15 комп’ютерних томографів. За кордоном вони є в кожній клініці! Раніше наші пацієнти робили безкоштовно комп’ютерну томограму в обласному онкодиспансері, але, на жаль, він не працює. А цього обстеження зараз потребує 15 дітей.
У нас немає бактеріологічного аналізатора, котрий вкрай необхідний для точної діагностики, щоб зменшити призначення недоцільних препаратів.
Нам треба, щоб більше людей заходило у фонд «Подаруй дитині життя». Бо він допомагає нам не тільки препаратами для лікування, а й придбати апаратуру, інші необхідні речі. Краще давати кошти на благодійний фонд, ніж приносити сюди. У нас є шість блоків інтенсивної терапії, треба туди ще кілька телевізорів, бо діти лежать окремо, у середньому від 6 до 8 місяців. І треба створити такі умови, щоб вони почувались у лікарні як вдома.
— Яке майбутнє таких дітей після одужання?
— Вони перебувають під диспансерним наглядом п’ять років, а потім повертаються до звичайного життя.
— Тобто порівняно з онкохворобами в дорослих наслідки у дітей значно легші?
— Це не порівняти! У дитини онкологічна хвороба, як правило, виліковується. По суті, онкогематологічні захворювання — це значно краще, ніж аутоімунні, такі, як ревматоїдний артрит, гломерулонефрит, бронхіальна астма, навіть цукровий діабет. Тому що все життя від цього треба лікуватися. А тут — ні, тут вилікувався і забув!
— Ви ніколи не йдете у відпустку, навіть вихідні проводите на роботі. Що дає сили?
— Тримає те, що ти можеш щось зробити краще за інших. Це класно, коли можеш когось врятувати. Коли дитину, котра тане на очах, витягуєш фактично з того світу. А потім вона виростає і приходить до тебе в гості з власними здоровими прекрасними дітьми. Та більш як 20 дітей у моїх колишніх пацієнтів уже народилося!
Насправді це щастя — працювати «на виснаження». Чим більше працюєш — тим краще почуваєшся. Бо не можна працювати на 90%. Тільки на повну. Я переконаний, що якщо не можеш пожертвувати собою, в медицину не треба йти. Так, я через постійну зайнятість на роботі не бачив, як росли мої діти, як вони йшли до школи. Але я вдячний долі, що маю таку професію — ніколи про це не шкодував.
Надія МАКУШИНСЬКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло Гнатюк. Народився 14 листопада 1964 року, 1993-го закінчив Буковинський державний медичний університет. Завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії, співавтор підручників «Дитяча онкологія», «Дитяча гематологія» та ін., активний учасник фонду «Подаруй дитині життя».