Нині, коли погляд будь-якої соціально активної людини прикутий до політичного протистояння у столиці, часто згадують минуле, пропагандистську машину СРСР. Свою справу вона не те що вміло виконувала — віртуозно. Правду, яку треба було сховати від людей, забороняла або й зовсім секретила, а за потреби повторену тисячократно брехню робила правдою. Пам’ятаєте: «КПРС — честь і совість нашої епохи!»? Але ніде ж не друкувалося інше — свіфтівське «Партія — безумство багатьох заради вигоди одиниць».
Про це тепер часто дискутую з рідною мені людиною, нині військовим офіцером-політпрацівником. Родом, до речі, з Маріуполя. А живе в Росії. Там, як він якось зізнався, його після чергового повернення з Волині часто називають бандерівцем. А тут, в області, люди дивуються, як він і досі не позбувся отого всього пропагандистського блуду в голові.
— Зачем шевелить эти могилы? — періодично повторює він, маючи на увазі спогади про мільйони жертв комуністичних репресій. — Ну было это в нашей истории, но нужно его забыть!
— Цього робити аж ніяк не можна: бо якщо суспільство не матиме на хибні ідеї імунітету — ці жахіття можуть повторитися! — заперечую йому. — Уяви: ти із сім’єю чорно працював на землі, власними руками, що від роботи обвисли мало не до колін, звів будинок під бляхою. А прийшли «визволителі» — й усе це забрали. А рідних твоїх — у Сибір почали спроваджувати. Що б ти робив?
— Как что? Взял бы винтовку и стрелять пошел!
— А хлопці з УПА хіба не те саме робили?
Мовчить. Думає. А потім видає:
— Но как говорят первоисточники…
— А що для тебе першоджерела?
— Как что? Произведения классиков марксизма-ленинизма. А для тебя?
— А для мене… — могили!
Наступного дня беру мого опонента і їдемо по «першоджерелах».
Для початку — двір колишньої Луцької в’язниці. 23—24 червня 1941 року тут розстріляно від двох до чотирьох тисяч людей. Не просто людей — тогочасного цвіту волинян. До нас дійшли імена лише менш як півтисячі із знищених без суду і слідства. На меморіальних дошках за кущами калини читаємо назви населених пунктів, звідки брали цих нещасних.
Далі їдемо в село Маяки, що в Луцькому районі. Тут на місцевому меморіалі стоять пам’ятник «Синам єдиної України». По боках фігури Матері-Вітчизни — двоє її синів: один — вояк УПА, другий — воїн Червоної армії. На чорних плитах — написи із прізвищами. Приблизно по півсотні прізвищ людей, які загинули. Одні — в боротьбі «за совєтів», другі — проти них. Окремо, прізвища восьми чи шести юнаків, замордованих підрозділом «Смерш» влітку 1944-го. Уже після визволення області від нацистів. А ще — стела із прізвищами десятків репресованих радянською владою селян.
Мовчки, без звичних запальних дискусій, переїжджаємо ще в одне село неподалік — Лаврів. Тут біля церкви теж стоять пам’ятники. На одному — прізвища сотні односельців, які в роки Другої світової загинули в Червоній армії, на другому — ще сотня прізвищ односельців, репресованих радянської владою.
— Бачиш, село розділили… Чи, може, вважаєш, що половина села — бандити, як до незалежності України зображувала їх пропаганда?
— Ні, звичайно! Половина села бандитами бути не може! — видушує із себе колишній радянський політпрацівник. — Для мене побачене — шок! Значить, ми просто не знаємо всієї правди…
Про цю поїздку «до першоджерел» згадую не випадково. Бо останнім часом спроби деяких деструктивних сил вбити клин між східними та західними регіонами нашої країни, на мій погляд, проглядаються дедалі частіше. Користуючись зокрема й тим, що до багатьох виборців ще й досі не дійшла УСЯ ПРАВДА про те, ЯК нами керували в минулому.
Хто у виграші від подальшого вбивання ментального клина між регіонами і потенційного подальшого пошуку ворогів? Ті невидимі, які втілюють у життя аморальний принцип «розділяй і владарюй».
Тому кожному, хто, попри всю її недосконалість, любить Україну як країну, слід пам’ятати про різне минуле різних її частин. А головне — думати про майбутнє. І навчитися розуміти тих, хто нині ще через обставини ментально залишається у старих догмах. І думає не так.
Бо вони — наші співвітчизники. І не маємо іншого виходу, як без образ дискутувати з ними. І спільно шукати компроміси. Не лише заради нашого спільного європейського майбутнього. А й задля того, щоб у новітній історії України більше ніколи не проливалася кров на великих і малих майданах.