Ллється на землю
оспіваний блиск,
все заливає, як море.
Мабуть, звитяжець
розпечений диск
кинув у небо просторе.
Це вірш про сонце. Короткий, мов спалах. Написав його Анатолій Семенюта 1955 року. Точніше, вісімнадцятирічним, коли
був студентом, хоч віршувати почав ще у шкільні роки. І вже в тих перших учнівських спробах з’явилось у нього «сонце ласкаве із синіх висот». Потім цей образ у творах Семенюти буде постійно, і буде вельми органічним, природним, без якого зовсім не уявляється нашого буття. Погляд ліричного героя в тій чи іншій площині весь час помічав і фіксував дивовижні скарби: «Ходить літо, сонце розсипає, аж кипить — засмагле, легкокриле… Того сонця в душу набираю — для пісень, щоб людям серце гріли!»
Це не просто захоплення сонцем як зіркою, що дарує життя на землі, а цілком достатнє усвідомлення і власної місії поета-громадянина. У вірші «Заспів» з машинописного власноруч підготовленого до друку примірника збірки Семенюта звернувся до всіх нас: «Люди, чуєте! Дивіться, як вирує сонця повінь… День стрічаючи, по вінця я тим сонцем повний, повний!» Зрештою, цю любовно оправлену в золотисто-жовті палітурки рукописну збірку поет так і назвав: «Сонцем повний».
Ліричний вибух золотого медаліста
Дивлюся на фотокартку, а бачу його, побратима, в своїй пам’яті. Відкрите приємне обличчя, довірливий погляд, по-дівочому повні ледь усміхнені вуста. Уже після знайомства можна було вгадати в ньому лірика. Ніжного, щирого, закоханого в людей. Тепла, сказати б, весняна осонценість і ясність оповивала юнака.
Народився він далеко не в найкращий час — 19 лютого лиховісного 1937 року. І місцем народження було хоч і не глухе, але й мало кому відоме занесене снігами село Битиця на Сумщині. То звідки ж ця одухотвореність? Певен, що із родинного мікроклімату вчителів Поліни Марківни та Миколи Семеновича, в якому йому і випало побачити світ, виростати, формуватися.
Зберігся лист першокласника Толика Семенюти батькові на фронт: «Добрий день, папо! Шлю тобі привіт, цілую і обнімаю. Я без тебе скучив, виріс великий, ходжу до школи. Вчуся відмінно».
Із золотою медаллю в селі Велика Чернеччина, куди переїхала родина Семенют, хлопець закінчив середню школу і вступив на історико-філологічний факультет Сумського педагогічного інституту імені А.С. Макаренка (нині університет). Тут і стався в його душі ліричний вибух.
Неабияким стимулом до творчості було не тільки нове студентське життя, а безперечно й те, що в інституті відкрили літературну студію. Анатолія Семенюту і таких, як він, помітив, згуртував досвідчений педагог, старший викладач зарубіжної літератури Микола Мінаков. Після занять, зібравшись в одній з аудиторій, студійці читали власні вірші, обговорювали їх, дискутуючи про поезію.
А через три роки (з передмовою Мінакова) зуміли видати колективну збірку «Двадцятилітні». І це в Сумах — тихому обласному центрі. Звичайно, книжка вийшла невеликим накладом — усього 500 примірників. Але резонанс мала значний.
Чутка про сумський збірник молодих докотилась і до містечка Ромен, де на той час після закінчення середньої школи працював у редакції райгазети автор цих рядків.
Наші зустрічі
Пригадую, саме з Ромна і доводилося мені їздити в Суми на засідання обласного літературного об’єднання при редакції газети «Ленінська правда», ядром якого були студійці педінституту. Серед них Володимир Токмань, Віталій Васильченко, Геннадій Коломієць, Віктор Баранкін, Іван Корнющенко та інші. Керівник Микола Мінаков був невисоким на зріст, у простих непоказних окулярах, але доволі енергійний, спостережливий, з гострим розумом. Під час тих зустрічей та обговорень я й познайомився з багатьма літераторами-початківцями, і старшими за віком, і такими юними, як сам. Але по-справжньому зійшовся саме з Анатолієм Семенютою, чиї твори вже знав зі шпальт обласної газети: вірші, переклади, навіть пісні, бо на його слова самодіяльні композитори охоче писали музику. Студент Семенюта, без перебільшення, був нашим лідером.
Отож у Сумах ми й зустрічались. Одного разу довго блукали вулицями: читали вірші. І власні, й тих авторів, які нам припали до душі. Звичайно ж, мріяли про свої перші книжки.
— Тобі, Толю, хоч зараз можна видавати збірку, — вихопилось у мене.
— Ти так вважаєш? — спитав він.
— А чого ж, маєш до біса гарних публікацій!
— Е, ні, — самокритично відповів мій товариш. — Там, у видавництвах, кажуть, сидять редактори дуже строгі. Кращих віршів і в мене поки що обмаль. На збірку не набереться, — він замислився. — А що, коли б нам видати спільну книжку? Ти, Сашо, не проти?
Ця ідея сподобалась і мені. Однак до втілення її в життя в нас не дійшло. Досвіду мали все-таки недостатньо. Але ще більше зацікавлені творчим зростанням один одного, ми обмінювалися листами, іноді навіть цілими посланнями з віршів. А коли вже випадало знову зустрітися, то були такі прекрасні хвилини!
У лютому 1957 року разом з іншими сумськими початківцями їздили ми з Анатолієм до Харкова на запрошення тамтешніх письменників (як тепер здогадуюся, не без допомоги турботливого і всюдисущого голови літоб’єднання Мінакова). Природно, що ця поїздка (вперше до Харкова та ще в такій важливій справі, як літературна творчість!) викликала в нас прилив наснаги й ентузіазму.
Коли у травні 1958 року в Сумах побував Максим Рильський, він обох нас привітав і зігрів своєю батьківською увагою. На примірниках збірки «Троянди й виноград» поет одному й другому зробив теплий дарчий напис.
Ми постійно листувалися. «Guten Tag! — писав Анатолій мені у січні 1963 року в армію у Східну Німеччину. — За листа, за листівку і поезії дякую, цікаво було подивитися, як вправно зводить твоя правиця поетичні двірці… Зараз — коротко хроніка мого існування. Мешкаю все тут, у Чернеччині. Кую кадри. Маю шість десяток (правда, бідно?). Вільний час — «езда в незнаемое». Дещо — непогано, але без підтримки нічого не виходить. Сам знаєш і розумієш».
«А бог із рамки на нас дивився…»
У листі був уривок із «Зоряної поеми» — площа квітів. Лютий 1600 року», «Балада про хліб», «Стіл Хемінгуея», триптих «Мерелін Монро», «Балада творчості», присвячена П. Тичині», «Філософський етюд», «Білі строфи», а також уривок з поеми «П’ятий листопад». Уже з першого прочитання цих творів відчувалося, що мій побратим по перу працює по-справжньому і значно виріс. Хочу навести його «Баладу про доброго бога»:
У сорок сьомім, у сорок сьомім, / по вінця повнім сухого сонця, / він був, як диво, / він був, як радість — / окраєць хліба, / черствий окраєць. / Хліб — сльози неньки, / хліб — сни дитинства… / А бог із рамки на нас дивився, / Крізь срібні вуса бог посміхався, / Дивився наскрізь — і прислухався. / А ми, хлоп’ята, чуби вівсяні, / щодня вставали ще до світання / і бігли, взявши торбину в руки, / по кінський щавіль / аж ген на луки (…) / І снився хліб нам — рум’яний, свіжий, / дитячі очі він смачно тішив, / хліб — як усмішка при добрім слові, / хліб — сходив сонцем на рушникові! / Ще снилось небо, що пахло хлібом, / ще снились зорі, що пахли хлібом, / ще з хлібним вітром / нам вечір снився / і місяць круглий, / мов паляниця. /Ми всі ловили його руками, / а він котився кудись над нами, / все не давався і все котився… / А бог із рамки на нас дивився, / Дивився наскрізь — і прислухався, / і гладив вуса, /і посміхався!
А як не згадати «Філософський етюд»:
Ніч… / По заснулих травах — / Місяця промінь, / мов посох Сковороди… — Здоров, ясновидцю! / Мандруєш куди? / Як твої подорожні справи? / — А він мені так місячно з неба: — Про одне й те ж саме думи мої. / Посвітити / Вкраїні / треба, / поки ранок сонцем / не вмиє її!
У лютому 1963 року він писав мені в ту ж таки Східну Німеччину: «Guten Tag! Дякую за листа. Спішу відповісти, бо новини, хоч маленькі, є. Справа в тім, що одну мою річ дала літературка («Літературна Україна». — О.Ш.), Женя Гуцало проштовхнув, а обласна — після величезної перерви — цілу шапку (висилаю тобі, почитай)».
Листи, листи, листи… Щире бажання зустрітися…
За творчість — до буцегарні
А потім настали для нього похмурі, аж чорні дні. Цитую: «Кілька днів тому в Сумах була ідеологічна нарада (були присутні і всі літературні жуки Сумщини). Мене побили — за Драча і Вінграновського. Секретар обкому (…) Ключина (Павло Юхимович, поет, уже, на жаль, покійний. — О.Ш.) трішки захистив… Семенюта входить в історію (правда, не з того боку!). Смішно…»
Смішного, одначе, було мало: Семенюту перестали друкувати. Що ж він вчинив? У сумській районній газеті «Вперед» надрукував рецензію «Іван Драч починається»: «Поети — справжні — схожі на зірки. Вони спалахують зненацька. Зненацька спалахнув і поет, про якого я пишу. (…) Ось на моєму робочому столі перша збірка його поезій».
Про Миколу Вінграновського: «Самобутнє поетичне слово зразу завойовує читача. Таким є і слово молодого поета. Своя інтонація, своя ритміка, свої образи. А головне — своє бачення світу…»
Ось, виявляється, за що довелося постраждати Семенюті. А далі була підла провокація, після якої його (поета, вчителя!) посадили в буцегарню. Хоч і не надовго — на кілька місяців, але…
За складом душі він був життєрадісним, довірливим і доволі активним. Поет і вчитель. Семенюта керував літстудією при В.-Чернеччинській школі, плекав у своїх вихованців любов до рідного слова. З-під його пера виходили оригінальні вірші й переклади, зокрема з російської та болгарської, новели, байки, гуморески, рецензії. Він автор кількох поем. За віком Анатолій належав до покоління так званих шістдесятників, що були правофланговими української поезії. І його місце, поза сумнівом, серед правофлангових.
Від Анатолія Семенюти багато чекали. Більше і краще, ніж він залишив. Але й те, що зумів створити, заслуговує на достойне пошанування.
Пішов із життя, але залишився в поезії
Пишу ці рядки, і весь час пече думка, що поет пішов із життя дуже рано, передчасно. На превеликий жаль, за життя не встиг видати навіть збірки. Після тієї підлої провокації не зміг уже піднятися. Ніби передбачаючи сумний фінал, в одному з передостанніх листів до мене він надіслав щемливий вірш «Матері».
Цвіте терен, цвіте терен, / За лісом-пралісом колючий терен… / А там, за лісом, / а там, за темним, / за дубиною, / травою, / терном / лягає сонце, / лягає спати… / Обніми, мати, поцілуй, мати. / Давай попрощаємось не сльозою — / усмішкою теплою і ясною. / Побажай, мати, щастя в дорозі, / не суши, мати, серця в тривозі. / Коли ж спитають, / де син блукає, / на світі білім чого шукає, / ти добрим людям, мати, всміхнися: / — Ой, там, за лісом, / за тим пралісом, / ой, там, за лісом, / густим та темним, / за дубиною, / травою, терном / лягає сонце, / лягає спати… / Мій син те сонце / пішов шукати!..
Хоч і пішов із життя, однак залишився в поезії. Сонце було його улюбленим образом. Хлібом і піснею. В іншому вірші він писав:
Влий у жили мої свою сонячність буйну — / хай на чорній землі вічно сонячним буду. / Буду світлим, простим — / наче сонце із неба… / Чуєш, весно-веснянко? / Людям сонця так треба!
Олександер ШУГАЙ,
письменник,
для «Урядового кур’єра»