«Тебе це може вбити» —  цю пісню рок-гурту СКАЙ «кіборг» Ярослав Гавянець з міста Копичинці на Тернопіллі любив співати на фронті, з нею вийшов нещодавно й на «сліпі прослуховування» вокального телешоу «Голос країни». Тренерка цього проєкту Оля Полякова якось ніби одразу, нехай і вагаючись, налаштувалася на струни серця виконавця-ветерана й натиснула на кнопку. Для Ярослава це стало здійсненням його, можливо, ще дитячої мрії — заспівати перед багатомільйонною аудиторією. Хоч пісня про кохання, але тут є дієслово «вбити».

Ярослав — солдат війни, пройшов пекельний вогонь донецького летовища, жахіття полону, де  будь-якої хвилини міг загинути, але вистояв, витерпів усе, втримав життя. І нині прагне бути активним, утілювати власні задуми й справи.

Романтик за натурою

Ярослав народився у сім’ї залізничників. Батько працював електромеханіком, мама — черговою на вокзалі в рідних Копичинцях. І хлопець зростав з бажанням бути в дорослому житті залізничником і здобути спеціальність машиніста потяга. Та одного року в школі традиційно готували концерт до Шевченківських днів і поставили невеличкий спектакль. Ярославові випало втілити образ старого кобзаря. Усі були в захопленні від його гри, вчителі казали, що він природжений актор.

Хлопець це повз вуха не пропустив, навпаки, став мріяти про акторський фах. У його місті діяв народний аматорський драмтеатр ім. Богдана Лепкого. Записався у його творчу трупу, щоб здобути певні професійні  навички. Виступав і в головних ролях.  Розповідає, що подобалося працювати над образами романтичних героїв, адже за натурою він романтик. Навчався й у музичній школі гри на саксофоні та сопілці.

Промайнули шкільні роки, успішно склав ЗНО, отримав атестат і поїхав вступати до Харківського національного університету мистецтв  ім. Івана Котляревського на театральний факультет. Батьки вибір схвалили, до того ж у цьому місті жив Ярославів рідний дядько. Прізвище хлопця було першим у рейтингу на зарахування серед чоловіків на фах «актор драмтеатру». Вступив на бюджетну форму навчання, але провчився лише рік і залишив виш. Каже, на те були різні причини: «Я був хлопцем романтичним, переживав нерозділене кохання, можливо, був не готовий ще сам жити у великому місті».

Випробування на міцність

Повернувшись до рідної оселі, допомагав дідусеві вести бізнес. Щойно виповнилося 18 років, отримав повістку до війська. Хотів служити десантником у Львові, як колись його дядько, якого з батьками не раз навідував в аеромобільній бригаді. Мрія здійснилася. «Служба була класною», — каже він нині про армійські дні.

Повернувся з військової служби восени 2013 року. До Майдану залишався місяць. Щойно вранці побачив по телевізору, як у столиці б’ють студентів, сказав батькові, що їде до Києва, бо мусить бути з тими людьми. Батько сина не зупиняв, адже теж має загострене відчуття справедливості.

1 грудня 2013 року о шостій годині ранку Ярослав прийшов на Михайлівську площу. Людей було небагато — дві-три сотні. «Пополудні вирішив піти на Хрещатик і побачив, як ідуть тисячі людей. Це піднесло мій дух, почувався щасливим, що стільком людям усе-таки не байдуже, що відбувається у країні», — згадує Ярослав Гавянець. Час від часу він залишав Майдан на певний період і знову повертався на барикади.

Потім російський агресор окупував український Крим, зазіхнув з полум’ям війни на деякі території Луганщини й Донеччини. У травні Ярослав пішов у військкомат, просив, щоб призвали у 80 аеромобільну бригаду, в якій служив до війни. Хотів влитися в її лави з черговою хвилею мобілізації, але запропонували підписати  контракт на три чи п’ять років. Відмовився. Коли в липні загинув друг з його колишньої роти, Ярослав знов поїхав до обласного військ­комату. Нарешті у серпні 2014 року хлопця призвали-таки у 80 бригаду. Саме тоді це військове з’єднання формувало новий третій батальйон цілковито з мобілізованих.

Далі на Ярослава Гавянця чекав полігон, навчання, тренування. У час відпочинку 22-річний воїн брав у руки гітару й співав. Командир роти називав його «Маестро». Так і з’явилося його псевдо, позивний.

На передовій гітару Ярослав знайшов у розваленому будинку. Після Дня Святого Миколая взводи роти, в якій служив, стали на бойову службу в різних населених пунктах Донеччини. Його взвод охороняв мінометну батарею в Пісках. Щодня українських бійців ворог обстрілював тут зі 120-міліметрових мінометів.

Новий 2015 рік зустріли під музику Ярославової гітари, на Різдво колядували під неї. А ось на старий Новий рік Ярослав Гавянець разом зі ще 19 добровольцями зголосився поїхати для підсилення нашого особового складу в термінал аеропорту. Там тривали бої, але ще не запеклі.

Аеропорт

16 січня ворог почав масові штурми, йому вдалось обвалити одну з частин термінала й отримати доступ на третій поверх. Наші воїни перебували тоді на другому поверсі. Перший поверх сепаратисти захопили ще раніше. Ворог застосував гази.

«Ми задихалися, протигазів не мали, стали шукати місця, де було свіжіше повітря, — згадує «кіборг». — Ворог затиснув нас на невеликому п’ятачку».

Бій тривав із самого ранку й до другої години ночі. Зброя не витримувала. Одні бійці стріляли з неї, інші чистили, треті заряджали. Боєприпаси на цей час ще мали. Чимало наших хлопців уже полягло. Бойовій техніці було тяжко добратися до позиції українців.

Ярослав розповідає, що 17 січня пробували під’їхати два легкі броньовані транспортери, але без прикриття. Одну з цих бойових машин підірвали, в ній саме був Ярославів краянин Володимир Трух (про нього «Урядовий кур’єр» уже писав).

«Сталося це вночі. Командування домовилося про зелений коридор, аби забрати загиблих. Вийшло так, що ворог своїх забрав, а нам не дозволив. Володю витягли ще живим. Пригадую його очі. Але в нього були серйозні поранення, до ранку він помер», — розповідає Ярослав Гавянець.

На все життя закарбувалися в його пам’яті страшні події 20 січня. День почався ніби спокійно — не було ні обстрілів, ні штурмів. Це насторожувало. Тож наші хлопці мали змогу хоч трохи перепочити. Ярослав сів збоку під стіну, щоб покурити. Враз — потужний вибух. Згадує вже ту мить, коли почав себе розкопувати, вибиратися з уламків будівлі. Знайшов свій автомат. Зайняв позицію за колоною, яка ще стояла, почав відстрілюватися. Хлопці тим часом витягували з-під завалів побратимів.

«Горів наш бронетранспортер. Мій погляд застиг якийсь час на цьому вогні, й здавалося, що згоряє моя остання надія на те, що залишуся живим», — розповідає «кіборг».

Він знову зайняв позицію за колоною. Цілу ніч дивився в тепловізор, спостерігав, щоб усередині термінала до них не підлазив ворог, стріляв. І водночас спадав із сил — сон брав гору. На якусь хвилину забувся. Прокинувся, почув: «Не стріляйте!» Старшина пішов домовлятися до «сєпарів», щоб ворог не відкривав вогню, аби наші могли забрати поранених і відійти на свої позиції. Супротивник такої пропозиції не прийняв.

Уже прощався із життям

16 українських воїнів потрапили у полон, серед них Ярослав Гавянець.

«У Донецьку повели нас до «Гіві», там були різні мерзотники. Почали нас усіляко принижувати, знущатися, вимагали ставати на коліна, — згадує Ярослав. — Згодом повезли на базу «Мотороли». Туди прийшов і тодішній  головний терорист Захарченко, який плів різні нісенітниці на кшталт що ми не «кіборги», а «гробіки». Потім повели нас у підвал, де був тир, поставили всіх до стіни й сказали, щоб ми прощалися із життям. Пролунали постріли над головою».

Так тривало впродовж  цілого дня. Усіма способами норовили зламати волю українських воїнів. Били табуретками, трубами, прикладами автоматів, усім, що потрапляло садистам під руки.

Наступного дня наших полонених бійців вивели на так званий парад.  Щоб створити картинку для російських ЗМІ, місцеві жителі обзивали їх, плювали, кидали яйцями.

«Я тоді був мов у прострації, хіба молився та вселяв собі віру, що все-таки колись повернуся додому», — каже Ярослав.

Коли у серпні 2014 року він ішов до війська, мама дала йому в дорогу іконку та молитву до Ісуса, написану власною рукою. Зізнається, що тоді цьому особливої уваги не надав. Уже під час обшуку в полоні сепаратисти віддали Ярославові мамин образок і рукопис. Щодня перечитував цю молитву кількадесят разів, а в ній  стверджувалося, що хто її носить із собою, той «ніколи не помре, не загине, не потоне, ніяка отрута його не візьме».

Щоб Ярослав якнайшвидше повернувся з полону, його односельці організували тоді цілодобову спільну молитву, до якої долучилися й українці зі США. 

Ярослав Гавянець повернувся додому через два тижні. Завдяки передусім батькові. Мирослав Гавянець не відходив від комп’ютера, стежив за новинами про події на донецькому летовищі. Син чомусь уже  кілька днів не виходив на зв’язок. Батькове серце не знало спокою. І раптом він побачив відео про жахливий донецький «парад», а на ньому свого сина. Зрадів, що живий. І подався до Києва.

Дорогою виник задум звернутися до ватажка сепаратистів Захарченка. Допомогли телевізійники. Батько казав, що син для нього герой, що не може вже дивитися на материні сльози. Просив забрати його, віддати матері сина.

На диво, в Донецьку на це зреагували, вирішили виявити добру волю, проте поставили вимогу: приїхати Ярославовому батькові із журналістами трьох українських центральних каналів. Умови було виконано. Представники ОБСЄ зафіксували факт передачі полоненого Ярослав Гавянця батькам. «Деенерівці» повозили їх по Донецьку, показали, як живуть  наші військовополонені. Потім Захарченко розповідав Гавянцеві-старшому, які недобрі українці. Ночівля в готелі була тривожною. Ярослав і його батьки заспокоїлися лише тоді, коли приїхали у підконтрольне Україні Курахове.

Тривалий час без емоцій

Після всього цього пережитого Ярослав, як сам каже, тривалий час залишався цілком беземоційним. Батько й мати збагнули одразу, що синові треба відпочити, розвіятися, відійти від війни, полону, пройти реабілітацію. Спочатку поїхали в санаторій на Закарпаття. Потім хлопець лікувався у шпиталі в Чернівцях, де з ним, як зазначає, спілкувалися дуже добрі психологи. «Згодом я став усе сприймати так, ніби знімався в якомусь кіно. Сам дав собі настанову: маю вийти з цього стану, старався бути веселим», — ділиться думками «кіборг». 

Працював і водночас заочно здобував фах юриста в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича. Має вже диплом правника. Але вчиться. Цього разу в Національному університеті оборони України ім. І. Черняховського. Тут на кафедрі підготовки офіцерів запасу для учасників бойових дій з вищою освітою відкрили чотиримісячні курси на здобуття спеціалізації «командир спеціалізованих підрозділів» і військового звання «молодший лейтенант».

Знайшов Ярослав і своє щире кохання. Разом із дружиною Галиною виховують нині двох прекрасних донечок Софійку та Соломійку. Часто разом з ними співає, танцює. Попри невеликий власний досвід у вокалі, все-таки вирішив позмагатися в телешоу й заспівати на великій сцені, щоб «довести собі, що міг би бути добрим артистом». На «сліпих прослуховуваннях» Оля Полякова, напевно, відчула, що його пісня лунає від серця. Коли тренерка розвернула своє крісло до Ярослава, спочатку він навіть не зауважив, бо був дуже схвильованим, пройнявся піснею, яку виконував.

Нинішній рік для Ярослава Гавянця, лицаря ордена «За мужність» ІІІ ступеня, «Людини року-2018 Тернопільщини», ювілейний. Хай буде мирно йому й Україні, хай легко втілює всі свої задуми й прагнення!