"Майстер залізної троянди"

115 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО 

ПОСТАТЬ. «У мене непристойно куца біографія. Народився, трохи повчився, а потім все писав і писав» — із самоіронією говорив про себе митець, чий роман «Вершники» започаткував стиль опоетизованої прози. Зображеній у творі викуваній залізній троянді судилося стати пророчим символом як долі самого автора, так і прекрасної і водночас жахної епохи революційних потрясінь, талановито описаної письменником.

У радянських шкільних підручниках Яновський поставав обласканим «партією і урядом» кавалером ордена Трудового Червоного Прапора і лауреатом Сталінської премії. Натомість у реальному житті це був гнаний і періодично голодуючий митець, якого, за словами Юрія Смолича, постійно били — за естетство і натуралізм, націоналізм і внутрішню еміграцію, формалізм і песимізм.

Майстру залізної троянди, як називали письменника, у молодості судилося стати добрим генієм українського кіно. У березні 1926 року Яновський фактично очолив Одеську кіностудію, де перед цим упродовж двох років змінилося аж п’ять (!) директорів, а щорічне виробництво обмежувалося зйомками двох—трьох повнометражних фільмів. Уже наступного року єдина на той час в Україні кінофабрика почала забезпечувати 40% всесоюзного випуску кінокартин, доходи від прокату яких дали змогу взятися за будівництво найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії художніх фільмів.

Не менша заслуга художнього редактора Одеської кінофабрики — відкриття кінематографічного таланту Олександра Довженка. Яновський довірив своєму другу-сценаристу зйомки фільму, які стали… провальними. Лише наступна картина дала змогу Довженку хоч якось реабілітуватись, щоб вже на третій, якою була «Звенигора», довести, що він — талановитий кінорежисер.

«Нагородою» для Яновського, який перетворив Одесу на радянський Голлівуд, стало звільнення у серпні 1927 року «за абсолютне незнання кінематографії, псування картин своїм монтажем, а також за складання написів (титрів тоді ще німого кіно — В. Ш.), чужих радянському духові».

Не менш складним був шлях Яновського у велику літературу. Його роман «Чотири шаблі» оголосили націоналістичним, бо там герої-українці б’ються з денікінцями та іноземними інтервентами, а не з «куркульсько-петлюрівськими бандами». Майбутнього класика не внесли до делегації від України на Перший з’їзд радянських письменників. Несподіваний порятунок прийшов від Максима Горького, якому запам’ятались уривки «Чотирьох шабель», надруковані кілька років тому в російському перекладі одним із журналів. «Буревісник революції» не лише особисто запросив Яновського на форум письменників, а й сприяв виданню «Вершників» у Москві, що започаткувало їм тріумфальну славу.

Неофіт, уперше запрошений на пленум правління спілки письменників України, замість подяки маститим колегам ошелешив їх заявою: «Ми покликані бути інженерами людських душ, а ви хочете, щоб ми стали біля них міліціонерами». За «нечуване нахабство» Яновський замалим не поплатився у 1937 році, коли його знову змусили каятися в націоналізмі та інших гріхах. Порятунком стала ініціатива театралів Москви, де до 20-річчя Жовтня взялися за постановку п’єси Яновського «Дума про Британку». До речі, драми неоднозначної і некон’юнктурної, що красномовно засвідчує резолюція Головреперткому (радянської цензури): «Пьеса трудная. От того, кто и как будет играть, зависит политическая окраска».

Ще один шквал цькування Яновського розпочався в жовтні 1946 року після присвяченої особисто йому постанови ЦК КП(б)У «Про журнал «Вітчизна», редактором якого був прозаїк. Не зайве нагадати, що саме з легкої руки маститого письменника на сторінках цього видання дебютував Олесь Гончар зі своїми «Прапороносцями».

Позбавлений будь-яких заробітків митець змушений був розпродувати свою бібліотеку. Тим часом горезвісний Каганович доповів Сталіну, що друзі Яновського насмілились надрукувати його «опуси» в московському журналі «Знамя». Однак, на подив недоброзичливців, вождю «Київські оповідання» так сподобались, що їх автора нагородили Сталінською премією.

…У лютому 1954 року консиліум медичних «світил» лікував Яновського від інфаркту, натомість він помер від прориву виразки шлунка. Навряд чи це було лікарською помилкою, що красномовно засвідчують начерки творів, за які планував взятися майстер залізної троянди. 

95 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ГЛАЗОВОГО

«Ви тут гості тимчасові, Україна — вічна»

ТИТАН. Бути гумористом в Україні — важкий хрест, що красномовно засвідчують долі Остапа Вишні та Олександра Ковіньки, які сповна відбули «сибірські університети» за непідвладний владі сміх. Не зайве нагадати, що головним гріхом Тараса Шевченка, за який його на 10 років заслали в оренбурзькі степи без права писати і малювати, теж стала сатирична поема «Сон».

Павла Глазового, чия творчість, на відміну від опусів багатьох невідомих широкому загалу поетів-лауреатів, не потребує представлень, гірка чаша нібито оминула. Про нього зазвичай кажуть, що він — «митець зі складним характером». Однак правильніше сказати, що він людина зі складною долею.

Запорозькому козаку Лук’яну Оканю, який заснував хутір Скелюватку на Миколаївщині, навіть у поганому сні не могло привидітись, що його нащадкам Глазовим доведеться тікати з рідного села від помсти гультіпак-комнезамівців. Так, майбутній гуморист-сміхотворець разом із родиною опинився в Кривому Розі, де Павло закінчив школу-семирічку.

Мрія про професію вчителя привела до Новомосковської педагогічної школи, а восени 1940 року хлопця призвали до армії. Новобранець шкодував, що впертий воєнком відправив його не в піхоту, де служили лише два роки, а в авіацію, де, як на флоті, тягли солдатську лямку на рік довше.

Згодом Глазовий назве це Божим промислом, бо хоч на війні не раз доводилося дивитися смерті у вічі та разом із піхотинцями вибиратися з ворожого оточення, однак аеродромний технік-моторист мав набагато вищі шанси залишитися живим, ніж боєць в окопі.

Наступним подарунком долі стала особиста прихильність Остапа Вишні, який у 1947 році, отримавши листа з віршованими усмішками невідомого студента, сприяв переведенню хлопця на навчання з Кіровограда до Києва. Тут поет-початківець увійшов до числа постійних авторів журналу «Перець».

Талановитий, але надто незалежний, Павло Глазовий став навіть заступником редактора популярного часопису і протримався у виданні до 1961 року. Дехто пояснює його звільнення за власним бажанням складнощами характеру, хоча кому сподобається, коли в штатних співавторах книжок уже знаного поета дивним чином опинився… головний редактор, прізвище якого навіть вказано першим.

Згодом ця історія повторилась під час видання легендарної дитячої казки про пригоди відважного Барвінка, нібито написаної спільно з ще одним партфункціонером від літератури, який згодом навіть спробував привласнити права на казкового персонажа. Це стало доброю наукою для Павла Глазового, який раз і назавжди покінчив зі співавторством, де один пише, а інший лише пробиває у владних кабінетах видання.

Так само як пісні Висоцького, віршовані мініатюри українця-сатирика пішли в народ поза волею «власть імущих». Твори Глазового переписували від руки, вивчали напам’ять, а видані невеликими тиражами старанно цензуровані збірки-брошурки відразу ставали бібліографічною рідкістю.

У часи тотальної русифікації України гостре слово поета-патріота зробило для нас не менше, ніж подвижництво дисидентів, а його крилата фраза, що «шпана по-українськи розмовлять не буде» з часом лише актуальніша. «Батюшка Онуфрій витанцьовував ламбаду з бувшим кадебістом» — це вже реалії описаної Глазовим нашої незалежної країни, у якій поет із болем у серці звертався до «діячів всіляких партій, членів й активістів»: «Ви тут гості тимчасові, Україна — вічна». 

185 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АГАПІЯ ГОНЧАРЕНКА

Дивовижні пригоди козака в рясі

ПОДВИЖНИК. Донині тривають суперечки, де саме на тодішній Київщині народився Андрій Гумницький, якому судилося стати піонером українства в далекій Америці. За однією з версій, малою батьківщиною уславленого козака в рясі, більше відомого під іменем Агапія Гончаренка, є село Криве нині Попільнянського району Житомирщини.

Син священика закінчив Київську семінарію та кілька років працював у канцелярії митрополита, де пересвідчився, що російська православна церква переймалася не лише справами духовними, а й була інструментом русифікації українців. Отож не дивно, що після призначення ієродияконом церкви при російському посольстві в Афінах, Гумницький став дописувачем заснованого Герценом у Лондоні журналу «Колокол».

Арештованому за співпрацю з «ворогами царя» священику дивом вдалося втекти під час конвоювання до Росії. У січні 1865 року під іменем Агапія Гончаренка свободолюбний козак у рясі прибув до США, де  заснував першу на американському континенті слов’янську друкарню.

Із 1 березня 1868 року її власник почав видавати газету «Аляска Геральд» («Вісник Аляски»), матеріали якої друкували англійською, російською та українською мовами. На той час вони були найпоширеніші серед жителів нещодавно викупленого в Росії нового штату США, для інформування яких призначалось нове видання. 

185 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ПОЛЯ

Кривбас приростав Полем

ГОРДІСТЬ. Копія Цар-гармати, яку привезли з Москви до Донецька, що ніколи не стріляла, та пам’ятник російським ливарникам у Луганську — імперські символи того, чого ніколи не було. Справжнім батьком-засновником потужного металургійного регіону на півдні України є праправнук гетьмана Полуботка Олександр Поль — піонер Кривбасу та ініціатор його залізничного з’єднання з Донбасом.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)