Доктор політичних наук
Максим РОЗУМНИЙ
Без перебільшення, увесь світ був здивований вибухом насильства, яке кілька днів тримало в напруженні Великобританію. Погроми, підпали, грабіж. І це — в державі, яку прийнято називати зразком демократії, а мігранти вважають за честь обрати місцем свого проживання. Бунти вгамували. Кілька тисяч їх учасників заарештували. Прем’єр-міністр Великобританії не забарився з визначенням причини безпорядків. Діагноз поставив дуже серйозний: деградація суспільства. Така хвороба не лікується ні поліцейським кийком, ні запровадженням водометів, ні залученням військ для наведення порядку. Вона – наслідок соціально-економічної політики. Погромники виступали водночас як хулігани і жертви системи.
Звичайно, англійці ще довго з’ясовуватимуть деталі. Але корінь проблеми в усіх на видноті — розрив у доходах і якості життя багатих та бідних. Протестують проти цього не лише в Лондоні. На вулиці виходять жителі багатьох країн. Вимога одна: справедливість! А якщо поглянути на наше обличчя у дзеркалі лондонських подій. Що побачимо? Про це — розмова кореспондента «УК» із завідувачем відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень Максимом РОЗУМНИМ.
— Максиме Миколайовичу, лондонські події для нас — лише інформація «про їхнє життя» чи сигнал тривоги, на який треба реагувати?
— Події в Лондоні свідчать, що настають нові часи для всього світу. Особливо болісними можуть бути зміни для європейських країн. Великобританія впродовж останніх сторіч була однією з найрозвиненіших і впорядкованих держав Старого Світу. Про високі стандарти життя і захищеність її громадян свідчить хоча б той факт, що саме в Лондоні традиційно купують квартири і навчають своїх дітей нові багатії з країн пострадянського простору. І якщо вже в цьому місті не вдається досягти соціальної й міжнаціональної гармонії, то це означає, що хаос, насильство і несправедливість підійшли впритул до кожної домівки на нашій планеті. Від соціальних катаклізмів нас відділяє тонка грань моралі, взаємної довіри і легітимної влади.
В Україні, як і в багатьох інших країнах світу, ця межа між світлом і темрявою дуже хистка. Ми не віримо одне одному, не довіряємо владі й правоохоронним органам, ми не маємо спільної ідеології та визнаних усіма норм і цінностей. Ці обставини роблять український соціум дуже вразливим щодо нових чинників нестабільності.
Поки що в нас не дуже гостро стоїть проблема інтеграції новітніх мігрантів, групи маргіналізованої молоді не набули організованих форм і не перейшли на антисоціальні позиції. Нас рятує те, що кожен намагається вижити самотужки, відшукуючи в суспільному виробництві нові й нові ніші, у тому числі виїжджаючи за кордон у пошуках кращого життя. Але якщо цей простір виживання буде істотно зменшений — візовими бар’єрами, спадом виробництва, демографічною кризою, — ми опинимося з соціальною деструкцією сам на сам. При цьому слід зауважити, що в нас немає такої ефективної політичної системи і поліції, яка сьогодні захищає жителів Лондона чи Бірмінгема.
Прагнемо єднання, а не розбрату. Фото Володимира ЗАЇКИ
— В Україні здійснюються реформи. Чи дають вони людині той захист, якого потребують мільйони громадян?
— Сьогоднішні реформи вимушені. Вони викликані дисбалансом, який виник між зобов’язаннями держави перед громадянами та її реальною спроможністю. Оскільки спроможність нижча за зобов’язання, не лишається нічого іншого, як скоротити зобов’язання. Це шлях болісний, але, за великим рахунком, справедливий. Бо залишити все як є – означає свідомо взяти курс на соціальну катастрофу або визнати, що соціальні гарантії будуть надаватися вибірково, в ручному режимі, залежно від рішення розподільчих органів. Така ситуація неминуче породжує корупцію, а точніше — вона робить корупцію тотальною і безальтернативною.
Інша річ, що скорочення соціальних гарантій має супроводжуватися, як мінімум, ще двома діями. По-перше, треба створити систему контролю за розподілом тих суспільних благ, які ще має у своєму розпорядженні держава. Таку систему контролю створюють доступ до публічної інформації, парламентські процедури, розвинуте місцеве самоврядування, самостійні профспілки. Щоб усе це почало працювати, потрібно реформувати політичну систему. Але вона ефективно діятиме тільки тоді, коли зміниться політична культура маси й еліти, сформується нова свідомість — свідомість господаря своєї країни.
По-друге, держава має подбати про те, щоб сукупний суспільний продукт, а відповідно й державний бюджет, який спрямовується на соціальне забезпечення і захист громадян, не скорочувався, а зростав. Ідеться про стимулювання підприємництва і виробництва, розвиток нових технологій та промислових інновацій, залучення інвестицій і вигідне позиціонування в міжнародному поділі праці.
Якщо ці дві вимоги задовольняються, реформи принесуть оздоровлення українській економіці й суспільству. Якщо ні — буде черговий перерозподіл спільного пирога на користь олігархії та наближених до механізмів розподілу чиновників.
— Така роль держави. А якою має бути соціальна відповідальність бізнесу?
— Якщо ми говоримо про великий бізнес, а точніше — про власників значних капіталів з числа громадян України, об’єднаних політично-економічними зв’язками з державною бюрократією, — то перед цими людьми нині стоїть дилема. Є два шляхи «використання» ними України. Перший — звичний і технологічно відпрацьований варіант — максималізація прибутку на вітчизняних підприємствах і виведення капіталу за кордон. Ця паразитична стратегія, яку використовував наш молодий капіталізм упродовж усіх років незалежності, мала особливо руйнівні наслідки для країни в період економічного зростання 2000-2008 років.
За цей час різко зросла кількість вітчизняних мільярдерів, але в країні не розбудовувалась інфраструктура, технологічно не оновлювалось виробництво, залишилися вкрай низькими доходи більшості населення. Однак ця стратегія може вважатися вичерпаною. По-перше, наші капіталісти вийшли на світові ринки і зрозуміли деякі їх закони. Зокрема, вони мали збагнути, що «власна територія», яку вони можуть контролювати економічно й політично, є в світовій конкуренції однією з найбільших стратегічних переваг. По-друге, бідна і соціально нестабільна країна створює ризики для самої олігархії, оскільки має критично низькі показники так званого соціального капіталу, є першим претендентом на революційні інциденти та посідає дуже слабкі міжнародні позиції, а отже, є потенційним об’єктом зовнішнього втручання.
Тому є всі передумови для переходу нашого великого капіталу до другого типу стратегії — вкорінення в соціальному і політичному ∂рунті України. Символом такого повороту обличчям до власної країни, гадаю, можна вважати будівництво «Донбас Арени» керівництвом футбольного клубу «Шахтар» й аналогічні кроки підприємницької еліти Харкова, Дніпропетровська. Ніби було продемонстровано: життя в кожному з цих міст не закінчується, нові господарі соціальних благ вірять у те, що тут буде кому грати у футбол і буде кому ходити на стадіони. Цей нібито нехитрий соціальний месидж є насправді значно переконливішим для людей, ніж сотні промов з найвищих державних трибун, адже він підкріплений мільйонними внесками людей, які звикли рахувати гроші.
Звичайно, можна сказати: для нації було б корисніше, якби ці кошти вклали в сільські амбулаторії, дитячі спортивні школи або в розвиток національного театру та кінематографа. Але будьмо реалістами. Я не вірю, що капіталіст здатний діяти всупереч інтересам свого прибутку, тому соціальна відповідальність бізнесу можлива тільки тоді, коли вона буде вигідною, або тоді, коли її вважатиме вигідною сам капіталіст. Сучасні господарі життя хочуть потримати в руках Кубок європейських чемпіонів, запросити на день народження Мадонну, але ще недавно їхні смаки задовольнялися боями без правил і Філіпом Кіркоровим. Культура формується еволюційно, і наша проблема лише в тому, що старт був надто низьким.
Сьогодні можна стверджувати, що український капітал хоче вкладати свої ресурси в розвиток країни. Він хоче працювати з вигодою для себе, вимагає для себе економічних і політичних гарантій. Суспільство зацікавлене, щоб ця угода відбулася, а про окремі її положення вже можна буде говорити конкретно.
Питання в тому, наскільки тривкою буде ця орієнтація великого капіталу і наскільки широко тлумачитиметься поняття власної країни. Бо якщо «привласнення» країни відбуватиметься за принципом боротьби — «свої» проти «чужих», то на соціальні розколи і розмежування накладуться ще й регіональні, етнічні, релігійні, а слідом за тим і політичні.
— Яке місце в суспільній угоді між капіталом, державою і суспільством відводиться гуманітарній політиці?
— Традиційно в Україні гуманітарні питання вирішують за залишковим принципом. З перших років незалежності нагальними були питання Чорнобиля, потім економічного колапсу, політичної нестабільності. А гуманітарні відкладали на майбутнє. Втім, деякі ключові положення були все-таки сформульовані — розуміння нації як громадянсько-політичного феномену, державний статус української мови… Але спроби проводити більш визначену гуманітарну політику, намагання використати патріотичні настрої для здійснення активніших суспільних трансформацій призводили здебільшого до конфліктів та непорозумінь. Тому ідеологічні питання у нас зазвичай піднімає опозиція, а партія влади, прагнучи зберегти стабільність, уникає загострень у гуманітарній сфері.
У нас гуманітарна складова державної політики за інерцією тлумачиться переважно як сфера ідеології. Хоч у країнах ліберальної демократії це поняття радше пов’язують із забезпеченням прав людини, соціальним захистом вразливих категорій населення, подоланням наслідків соціальних і природних катаклізмів. Специфічний «людський вимір» національної та міжнародної політики є одним із загальновизнаних пріоритетів світового співтовариства.
Спроби привести у відповідність до нього розуміння гуманітарної політики наші уявлення та визначити пріоритети держави в цій сфері у нас були і раніше. Нині розробляється чергова редакція Концепції гуманітарного розвитку України. Попередній проект розглядався в уряді 2008 року. Але знайти баланс між інтересами нації, яка щойно утверджується як державна, та інтересами людини в контексті їх безумовного пріоритету в сучасній ліберальній парадигмі соціальності дуже важко. Тож чекатимемо на документ і сподіватимемося, що він дасть відповіді на наші запитання. Чи принаймні стане предметом для подальшої дискусії. Дискусія ця вкрай важлива, адже в ній має визначитися наша формула національної консолідації.
Микола ОЛЕКСАНДРЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Максим РОЗУМНИЙ. Народився 1969 р. в Києві. Завідувач відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень, професор Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова. Доктор політичних наук. Наукові інтереси: соціальна комунікація, ідеологія, демократичний транзит, етнополітологія. Член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України.