Днями Верховна Рада ухвалила законопроєкт №3205-2 про Фонд часткового гарантування кредитів у сільському господарстві. За це проголосували 262 народні депутати. Схвалю-ючи таке рішення народних обранців, міністр аграрної політики та продовольства України Роман Лещенко назвав його великою перемогою для аграріїв. На думку міністра, банківське кредитування для малих фермерів відтепер стане простішим і доступнішим, зокрема, сприятиме розвитку ринку землі. Адже завдяки фонду аграрії, що обробляють до 500 га сільськогосподарських земель, зможуть легше отримати кредити у фінансових установах. 

Суть питання

Як ідеться в пояснювальній записці до законопроєкту, істотна перешкода у діяльності малих та середніх сільгоспвиробників — обмежений доступ до банківських кредитів. Адже вони, як правило, не мають достатнього ліквідного забезпечення, тож наражаються на підвищені кредитні відсотки як плату за ризик неповернення — 20—22 % річних порівняно з 14—15% в середньому для інших суб’єктів підприємництва. 

Тож у цьому напрямі вони потребують державної підтримки. Дієва форма такої підтримки, що вже добре себе показала в інших країнах, — державні програми часткового гарантування кредитів. Вони частково покривають збитки фінансових установ-кредиторів у разі неповернення кредитів. Тоді банки охочіше працюють з малими позичальниками і не вимагають від них додаткових відсотків за ризик. 

Щодо фінансування таких програм, то опитування, яке провів Світовий банк у 54 країнах 2016 року, показало: майже всі не потребують фінансування з державного бюджету, крім початкового етапу, надалі діють за рахунок плати за гарантії, отриманої від банків та позичальників. Розробники українського законопроєкту особливо наголошують: такі інституції мають чітко визначені та прозорі критерії добору фінансових установ — кредиторів та суб’єктів підприємництва — позичальників, яким можуть надавати кредитні гарантії. 

Що запропоновано

Тож аби надати доступ до банківського кредитування малим та середнім підприємствам аграрного сектору, законодавці й запропонували створити у нас згаданий фонд. Його завдання, як йдеться в законі, — надання часткових гарантій за кредитними зобов’язаннями малих і середніх суб’єктів підприємництва, що здійснюють діяльність у сільському господарстві, у розмірі до 50% непогашеної суми основного боргу (тобто без відсотків) і на термін дії кредитного договору, але не більш як на десять років.  

У пояснювальній записці до законопроєкту зазначено, що статутний капітал фонду має становити не менш як 3 мільйони гривень, він формується за рахунок коштів державного бюджету та внесків учасників фонду. На це звернімо особливу увагу. 

Адже у законі розмір статутного капіталу конкретно не визначено, сказано лише, що він формується за рахунок коштів державного бюджету України та інших джерел, не заборонених законом, у розмірі, необхідному для виконання статутних завдань (ст. 3). Конкретний розмір статутного капіталу має бути визначено у статуті фонду, як і конкретизацію багатьох інших питань, хоч краще було б обумовити їх безпосередньо в законі. 

Щоправда, зауважено, що мінімальна частка держави в цьому фонді має бути не меншою за 51%. Втім, одразу ж вказано шлях, яким державну частку може бути зменшено у цілком законний спосіб — після внесення своїх часток всіма учасниками фонду. Так уже не раз траплялося з іншими установами з державною часткою власності — вона зменшувалася після того, як збільшувалися частки приватних акціонерів. 

І ще одне: у пояснювальній записці зазначено, що в державному бюджеті на 2020 рік (рік подання законопроєкту) не було передбачено коштів на формування статутного капіталу фонду. А в проєкті бюджету на наступний рік такої статті видатків теж нема. Це зрозуміло, адже закон ухвалено пізніше, ніж розробляли проєкт. Але в такому разі коли ці кошти буде передбачено і фонд зможе працювати?

Невраховані зауваги

Варто зауважити на деяких моментах щойно ухваленого закону, до яких є питання. Перше, про що йдеться у висновку Головного науково-експертного управління (ГНЕУ) Верховної Ради: «Значну кількість важливих питань діяльності фонду у проєкті не визначено належно, що може негативно позначитися на його діяльності, а також створює корупційні ризики». 

Так, не з’ясована організаційно-правова форма фонду, на чому наголошено у висновку ГНЕУ. Щоправда, у ст. 2 закону міститься згадка, що організаційно-правовий статус фонду зазначено у його статуті, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Але ж статут, навіть затверджений урядовою постановою, — це не закон! 

Натомість у тексті самого закону є лише таке: «Фонд не належить до категорії державних цільових фондів (а до якої категорії належить? — «УК»). Учасниками фонду, крім держави, можуть бути міжнародні фінансові організації, інші юридичні особи». Але ж підстави членства цих міжнародних організацій безпосередньо залежать від організаційно-правової форми структури, у діяльності якої вони беруть участь, — а про це анічичирк. 

Крім того, під час другого читання проєкту закону від депутатів надходила пропозиція внести у текст закону положення про неприбутковий статус фонду, але ця пропозиція не знайшла схвалення. Тоді що, йдеться про державно-приватну компанію, створену задля отримання прибутку? На наш погляд, це не відповідає основному завданню фонду.

Цитуємо ст. 13 п. 1: «Єдиним видом діяльності Фонду є надання часткових гарантій за кредитними зобов’язаннями суб’єктів малого і середнього підприємництва, що провадять діяльність у галузі сільського господарства». Прибутку тут ніде взятися. 

Щоправда, у наступному пункті є заувага: «Фонд має право розміщувати тимчасово вільні кошти відповідно до положення про політику інвестування у фінансові активи, що затверджується радою Фонду». Але цей пункт допускає довільне трактування: не визначено, у які фінансові установи можна здійснювати таке інвестування і в яких розмірах. Так само нема і вимог стосовно фінансових установ, що отримуватимуть гарантії від фонду, таке питання має вирішувати рада самого фонду. Це викликає побоювання щодо виникнення корупційних ризиків.  

Експерти ГНЕУ зазначають, що у проєкті закону не було передбачено вимог щодо цільового характеру кредитів, які гарантує фонд, що допускає надання гарантій на кредити, не пов’язані із сільськогосподарським виробництвом. Мимоволі спадає на думку приклад Державного земельного банку, який, попри основну функцію, мав на меті отримання прибутку, але безславно спочив, так і не виконавши завдань, задля яких його було створено. 

Не завадить згадати і про Державну продовольчо-зернову корпорацію (ДПЗКУ), яка насправді не є цілковито державною, — її діяльність періодично викликає нарікання. Зокрема, недавно з’явилась інформація, що корпорація з листопада 2020-го по вересень цього року замість прибутків зазнала мільярд гривень збитків через порушення в усіх сферах діяльності. Нема жодного сумніву, що збитків зазнала саме державна частка власності ДПЗКУ, а не приватні інвестори компанії. 

Тож є побоювання, чи не станеться так і цього разу. Адже самі ж розробники законопроєкту в пояснювальній записці зауважують: «Програми часткового гарантування кредитів можуть виявитися мало-ефективними та дорогими за наявності недоліків при їхній розробці і впровадженні». Щоправда, на думку авторів, це стосувалося діяльності подібних фондів в інших країнах, але…