"Мамину вишиванку одягнути так і не встиг"

Громадськість, щоб ушанувати подвиги захисників України від російських нападників, започаткувала свою народну нагороду. Дванадцята церемонія нагородження орденом «Народний Герой України» відбувалася в Тернополі. Нині є понад тисяча подань на цю відзнаку. Майже 170 осіб стали кавалерами ордена «Народний Герой України». Є, на превеликий жаль, поміж нагороджених і загиблі. Народну відзнаку за полеглих Героїв Дана Колісника, Сергія Табалу, Андрія Юркевича, Івана Вітишина отримували їхні рідні. Про долі деяких героїв-тернополян — у матеріалі «УК».

«Україна — на боці правди»

Поруч з українцями нашу землю від ворога захищають і представники інших народів. «Він чеченець за національністю, росіянин за громадянством, українець за духом», — так відрекомендував ведучий церемонії Дмитро Лазуткін Народного Героя України Казбека Абдурзакова. На урочистості до Тернополя приїхав разом із тринадцятирічним сином Дені та рідним братом Резваном. У розмові з Казбеком дізнався, що народився він у Грозному. Дідусь завжди казав йому, що українці — волелюбні, цілком різняться від росіян. У цьому пересвідчився згодом.

Із 1999 року Україна стала для нього другою рідною землею. Оселився в Кривому Розі. Дружина — українка. Коли російські «зелені чоловічки» окупували Крим, відтак почали роздирати «градами» Донеччину й Луганщину, Казбек і його брат Резван вирішили стати на захист України. Пішли служити у наші Збройні сили. Нині — в 57-й бригаді.

«Україна — на боці правди, — переконаний Казбек. — Війна — не її й не наш вибір. Нас змусили воювати. Ми неодмінно здолаємо нашого спільного ворога». Казбек хоче стати громадянином України, всі відповідні документи вже оформив. А от нагородження орденом «Народний Герой України» «покладає на нього велику відповідальність». До слова, цієї відзнаки свого часу удостоєно ще двох чеченців — командира, бригадного генерала Ісу Мунаєва, який загинув під Дебальцевим, і бійця батальйону «Золоті ворота» Аміна Окуєва.

За кермом — під вибухами

Ініціатори проекту завжди підкреслюють: для нагороди важливі не звання чи посади, а вчинки людей. Ігор Волинець — водій-механік 2-го батальйону 95-ї бригади, позивний «Єнот». Про нього розповів легендарний офіцер, якого називають богом конвоїв, Анатолій Козел («Купол»). На очах Анатолія Ігор підірвався на протитанковій міні, у Пісках «Єнота» чотири рази контузило. Виконання обов’язків для нього — завдання понад усе.

Два місяці майже щодня Ігор їздив за маршрутом Піски — донецький аеропорт, забезпечуючи ротацію особового складу, підвозячи бійцям боєприпаси, воду, харчі. Доводилося їздити через злітно-посадкову смугу аеропорту, постійно ризикуючи власним життям, забираючи поранених і, на жаль, тіла загиблих своїх побратимів.

«Купол» згадав іще один вражаючий факт. На годиннику була майже третя дня. Точився жорстокий бій. Гриміла і наша, й ворожа артилерія. По радіостанції передали, що треба забрати «двохсотих» і «трьохсотих». Розумів, що в такій пекельній обстановці не може наказати Ігореві Волинцю виконати це завдання, бо аж надто великий ризик для життя водія. Але Ігор ствердно відповів: «Я поїду». І доля його вберегла.

Не втратив в оточенні жодного пораненого

Через руки наших медиків за час російсько-української війни пройшли понад 10 тисяч поранених. Майже сто військових медиків також зазнали поранень чи контузій, 19 — загинули, адже ворога червоний хрест ніколи не зупиняв. Такі сумні цифри на церемонії назвав волонтер Іван Звягін. А на сцену він вийшов, щоб розповісти передовсім про Народного Героя України травматолога Дмитра Лося.

Виявляється, пан Дмитро ще минулого літа мав отримати цей орден, але відмовився приїхати на церемонію, бо не міг залишити хворих бійців. Народився він у Чорткові на Тернопіллі, батьки нині проживають у цьому краї, в місті Шумськ. Спочатку закінчив Кременецьке медучилище, Львівський медуніверситет, а згодом вирішив стати військовим лікарем — здобував знання у військово-медичній академії. Зараз працює у військово-медичному клінічному центрі Західного регіону. Дмитрові груди прикрасила державна нагорода — орден Данила Галицького. Тепер ось і народної відзнаки удостоїли за евакуацію поранених з Міжнародного аеропорту «Луганськ». Тоді, здавалося, впораються із завданням за кілька днів, а довелося бути понад два тижні, до того ж, в оточенні. Разом з колегами з інших бригад намагався лікувати 46 поранених. Не вистачало належного медінструменту, перев’язувальних матеріалів, знеболювальних тощо. Але Дмитро Лось не занепав духом, лікував як міг. Не втратив жодного пораненого. Бійців зрештою евакуювали з Луганська та доправили в різні шпиталі українських міст. Потім пан Дмитро брав участь у розгортанні військового мобільного шпиталю в Донецькій області, налагоджував там роботу травматологічної служби.

Загинув зі світлиною доньок

Іван Вітишин уперше побачив білий світ у с. Велика Лука, що поблизу Тернополя. Коли виріс, здобув суто мирну професію столяра-теслі. Але пишався своєю службою у військах спеціального призначення, яку проходив у Криму. Коли на український півострів ступив російський окупант, а відтак поліз ще й на схід нашої країни, Іван, отримавши влітку 2014 року повістку, одразу подався до військкомату. «Якщо не я, то хто захищатиме Україну?» — сказав матері. Торік на Водохрещу старший сержант 80-ї окремої аеромобільної бригади в новому терміналі донецького аеропорту зазнав поранення, а наступного дня душа його полинула в небеса. Рідні впізнали загиблого на фотографії, яку оприлюднили бойовики, — Іван тримав у жмені світлину, на якій були зображені його доньки.

Мати саме вишивала на Іванове замовлення сорочку червоними й чорними нитками. Син не встиг одягнути цю вишиванку, її поклали вже йому в труну. Поховали Героя в рідному селі. Краяни бережуть світлу пам’ять про Івана Вітишина. Меморіальні дошки на його честь урочисто відкрили у селищі Велика Березовиця, де він жив, і в Тернопільській загальноосвітній школі №8, яку закінчив.

«Батьківщина або територія… Кожен сам обирає шлях», — ці рядки «Реквієму» Д. Лазуткіна прозвучали на церемонії. Звісно, Народні Герої України стали на оборону рідної землі, проявили мужність і героїзм, дехто навіки склав свою голову. Вони — в нашій шані та пам’яті, їм наша щира вдячність!